20 листопада вся православна спільнота широко відзначала 65-річний ювілей патріарха Московського і всія Русі предстоятеля РПЦ (МП) Кирила. Святкування, за повідомленнями деяких сайтів, настільки стомило найвищого ієрарха, що він навіть не зміг провести в Храмі Христа Спасителя молебню з такої нагоди власною персоною й переніс урочисті заходи на вечірнє прийняття.

Пройти повз таку подію українське телебачення, з огляду на симпатії найвищих українських можновладців саме до УПЦ (МП), не могло. Тож Перший національний потішив вірян Московського патріархату документальним фільмом під «скромною, але зі смаком» назвою «Патріарх». Причому в телепрограмі на той недільний вечір жодного рядка про цей фільм не було. Зате йшла реклама на різних радіостанціях, а також про те, що на Першому національному о 21.30 покажуть кіно про улюбленого душпастиря, дізналися шанувальники інформаційного тижневика «Підсумки», ведучий яких і повідомив глядачам радісну новину.

Цікаво, чи попередили про день показу одеську родину Клімових, які стали одними з героїв стрічки? Фільм починається, як і годиться продукту під ювілей церковного ієрарха, розповіддю про чудо справжньої віри. Мама маленької хворої дівчинки Олександри Світлана Клімова розповідає про те, як перед візитом патріарха до Одеси написала в Московську патріархію, що її дочка не може ходити внаслідок хвороби, але родина не має коштів навіть на придбання інвалідного візка для дитини. І - це ж треба! - на її лист одразу ж відгукнулися, візок дівчинці привезли, а під час зустрічі патріарха з вірянами Сашеньку благословив і поцілував він сам. Дівчинка перед камерою зізнається, що почала ходити лише завдяки молитві й благословенню отця Кирила. Як того вимагають закони жанру, нам показали кадри, в яких щаслива родина Клімових (у центрі, тримаючи за руки маму й тата, йде на власних ніжках щаслива Сашенька). Зачин сам по собі цілком у дусі святочних різдвяних оповідей, де чудо - невід'ємна частина обіцяної благодаті.

Проте початкова заявка на агіографічність (тобто з жанру житія святих) фільму успішно тоне в подальшому сюжеті, де, окрім вихоплених із контексту уривків проповідей та хроніки пастирських візитів патріарха Кирила, немає жодного підтвердження його святості й готовності віддати своє життя «за други своя».

Натомість крізь весь фільм червоною ниткою проходить лейтмотив політичного замовлення. А як іще назвати відвертий піар предстоятеля саме московської церкви? Про те, що наш побожний президент раз і назавжди обрав для молитви, сповіді та причастя саме Києво-Печерську лавру (передану УПЦ (МП)), не знає, мабуть, лише той, хто взагалі не стежить за політичним життям в Україні. Здавалось б, у світській державі, якою є Україна, таке поєднання держави як знаряддя насильства та церкви як механізму каяття та прощення неможливе апріорі. Щоправда, це цілком успішно реалізується в Росії, та ще й у значно більшому масштабі.

А ще донедавна засилля на українських екранах московських ієрархів було неможливим, і нам показували спільні молитви за Україну в соборах усіх наявних в Україні конфесій. Нині ж маємо домінування однієї-єдиної, вже названої церкви - УПЦ (МП). Саме її парафіянином, повторюся, є президент Янукович. І саме тому фільм «Патріарх» сприймається як політичне замовлення. Про ознаки цього свідчить і ледь замаскована недбалість роботи авторів фільму - режисерів Євгена Коваленка та Софії Чемерис із телевізійної агенції «Профі ТВ», продакшну Ганни Безлюдної, яка нині є директором із зовнішніх зв'язків та комунікацій Group DF Дмитра Фірташа.

Творці фільму зробили агітку за всіма канонами радянського агітпропу. Хай як по-блюзнірському це й звучить, але шаблони комуністичної пропаганди лізуть з усіх щілин фільму. Незважаючи на те, що в коротенькому біографічному шкіці патріарха Кирила закадровим текстом наголошено: до Ленінградської духовної семінарії, а згодом і до академії душпастир вступив у 60-х роках, саме тоді, коли в СРСР у розпалі була чергова антирелігійна кампанія, тож, мовляв, якою ж твердою мала бути віра, щоби саме в ті часи наважитися на служіння богу, - подальша кар'єра отця Кирила захвату перед його духовним подвигом чомусь не викликає.

Можливо, тому, що святі отці в нашій уяві - зазвичай худі, виснажені старці в скромному вбранні і з нестерпно променистим поглядом. Тим часом святійший патріарх Кирило аж ніяк не чужий плотських радощів, принаймні аскетом, що морить себе голодом в ім'я Господа, назвати його ні в кого язик не повернеться. Навпаки, цей міцний чолов'яга з чудово поставленим від природи оксамитовим баритоном та пронизливим поглядом радше скидається на своїх дореволюційних колег - отих самих чорних попів із кадрів кінохроніки 20-х, якими лякали тодішні агітпропівці пролетаріат та неграмотне сільське населення. Тим самим спонукаючи його плюватися в бік церков та, забувши божий страх, скидати хрести з їхніх бань.

Аскеза, повторюся, незважаючи на всі чесноти патріарха, як гіпотетичні, так і реальні, не входить до їхнього переліку. Бо розкіш, яка оточує душпастиря, не просто впадає в око, а буквально б'є з кожного кадру. Автори, мабуть, не ставили собі за мету досягти такого ефекту, але у фільмі немає жодної мізансцени, де б Кирило постав звичайним вірянином за щирою молитвою. Зрозуміло, що то справа інтимна й нормальна людина не захоче молитися на камеру, але чи варто було аж так насичувати фільм, спрямований на демонстрацію святості пастиря, кадрами, де він постає у всій розкоші свого патріаршого вбрання, тобто в блискучих ризах зі сліпучої тафти, тканини, що асоціюється насамперед із царським одягом ? Та ще й в оточенні не менш розкішних церковних інтер'єрів!

Мабуть, усе-таки не можна проповідувати мир, спокій і блаженство в такій агресивній манері, як це робить Кирил. Про це треба говорити тихо й проникливо. Тому навіть коли Кирила атестують як найкращого духовного вчителя колишній диктор Центрального телебачення Ігор Кирилов та подружня пара акторів Олександр і Катерина Стриженови, це сприймається не як щира відповідь на запитання авторів, а як той-таки піар із метою додати патріарху авторитету серед якомога більшої маси православних, надто ж - упертих і неслухняних українців.

65 пастирських поїздок за час від інтронізації, серед них - і візит на підводний човен, безумовно вражають. Але всі вони свідчать не так про чисте безкорисливе бажання донести Слово Боже до пастви, як про реалізацію відвертого плану долучити до Російської православної церкви якомога більше парафіян. Задля цього патріарх навіть виступає на київському рок-фестивалі з нагоди 1023-ї річниці Хрещення Русі. Після чого Олег Карамазов, лідер призабутого гурту «Братья Карамазовы», в цілковитому захваті заявляє на камеру: «Это дар для всей Руси, такой пастырь в это время!». Який саме це час і чому він потребує саме такого пастиря, музикант не уточнив.

Про те, що фільм - відверта агітка в дусі комуністичної пропаганди, свідчить і наявність синхрону патріарха, де він цитує слова єпископа Смоленського про те, що українці, росіяни й білоруси - єдиний народ. Це напрочуд «вдало» змонтувалося з телевізійним сюжетом про вибори до Держдуми, який того ж дня, 20 листопада, показала програма «Вести» на телеканалі «Росія». У ньому лідер КПРФ Геннадій Зюганов, підспівуючи білоруському гурту «Сябри», теж заявив, що «Малороссия, Беларусь и Россия - это один народ с единой культурой». Про віру він, щоправда, «скромно» промовчав. Але така єдність церковних і комуністичних російських очільників просто зворушує.

Тішить одне: в своєму кіно автори все-таки утрималися від синхронів президента Януковича з його дуже наївною вірою неофіта, який геть не розуміється на історії православ'я, а отже міг сказати щось «не те» і в такий спосіб улити до діжки з ювілейним єлеєм здоровезну ложку дьогтю.