Ні, Дмитро Гордон таки геній. Бо якби не він, ніхто б так і не дізнався, що 20 років тому радянські люди жили в справжньому раю. Принаймні, всі гості його авторського циклу «В гостях у Дмитра Гордона» на Першому національному та з повторами на ТРК «Київ», - родом із СРСР як біологічно, так і ідеологічно. Інших експертів у складних питаннях культурної, соціальної та національної самоідентифікації, за поодинокими винятками, журналіст і телеведучий чи то не визнає, чи то просто не хоче знати.

Сьогодні - саме про винятки. А точніше - про один-єдиний виняток. Ідеться про інтерв'ю Дмитра Гордона з enfant terrible російської журналістики та літератури Дмітрієм Биковим, чиї сатиричні вірші про Путіна та Медвєдєва лунають на радіо, а також друкуються в деяких умовно опозиційних виданнях Москви. Минулої п'ятниці ТРК «Київ» показала його повтором. Поет, літературний критик, педагог і журналіст, відповідаючи на як завжди беззубі запитання візаві (це взагалі - фірмовий стиль Дмитра Гордона, який, утім, дає йому можливість розкрити співрозмовника), дозволив собі те, чого не дозволив би собі ніхто з українських інтелектуалів. Справді, хто ж із так званих прогресивних (не соціалістів на чолі з пасіонарною Вітренко, Боже збав!) не позиціонує себе як непримиренного ворога Совєцької імперії з усіма ритуальними інвективами в її бік! Ностальгію за СРСР декларують хіба що комуністи чи прибічники «Русского міра», як-от кримські козачки. Ну, й деякі телевізійні канали намагаються потішити своїх глядачів совковими програмами з єдиним меседжем: колись радянські східні слов'яни - одного кореня, а тому нічим одне від одного не відрізняються.

А тут - визнаний майже офіційно геній, який зробив собі славу на антирадянських та антипутінських статтях і віршах, спокійно й максимально відверто декларує свою тугу за проектом «СССР», причому знаходячи для її обґрунтування просто невідпорні аргументи. Наприклад, що цей проект імпонує йому досить якісним рівнем освіти та бодай видимістю соціальної справедливості. Далі - більше. У своїй розмові з українським журналістом на лавочці в сквері біля власного дому (в такому похідному антуражі наш «Бульварний» Діма ще ні з ким зі своїх респектабельних героїв не зустрічався!) відверто зізнається в своїй ностальгії за колишнім масштабом соціалістичної утопії як проекту, вигаданого для стрибка від людини до надлюдини...

Насамкінець герой програми зізнається в своїй безмежній любові до української мови й висловлює сподівання, що коли-небудь «ненька» знову повернеться в обійми своєї сестри по крові. Хоча перед тим не менш переконливо, ніж захищав Радянський Союз, стверджував, що незалежні держави постають та існують лише тому, що в кожної нації - свій власний генетичний код, а отже і в Росії, і в України, - особливий шлях розвитку. Як і в усіх інших націй.

Варто зазначити, що як прем'єрний показ цієї програми на Першому національному в травні, так і повторний на ТРК «Київ» 11 листопада жодних дискусій в українському «культурному шарі» не спровокував. Хоча йшлося про визначальні цінності посттоталітарного суспільства. Може, це сталося (чи, точніше, не сталося) через те, що за Дмитром Гордоном давно закріпилася слава безмежно сервільного журналіста, який тільки те й робить, що з допомогою своїх гостей щосили лакує радянську дійсність. А може тому, що відповісти на закиди російського публіциста й «рифмоплёта» просто нікому? Тим часом погляди Дмітрія Бикова на тоталітаризм доби СРСР у Росії спровокували дискусію, яка не вщухає досі. Річ у тім, що Биков насмілився стверджувати (перепрошую за надто розлогу цитату, але вона того варта!): «Первосортная диктатура потому и плодит великие поколения, что абсолютное зло действительно благотворно в нравственном отношении: оно вызывает желание бороться, желание бескомпромиссное, отважное и страстное. Полусвобода и полуоткрытая граница отвратительны именно тем, что не позволяют нравственно определяться по отношению к ним; полуцензура в СМИ, полузапрет на естественные и очевидные вещи, полуправда и полупропаганда, всеобщее лицемерие и двоемыслие, ничуть не уступающие советским, - всё это растлевает страну, утверждаю я, быстрее, а главное, бесповоротнее полноценной диктатуры, ибо эта самая полноценная диктатура, даже и вырождаясь, воспитала несколько поколений людей, для которых милосердие, свобода, правда не были пустым звуком.

Для меня антисоветское - естественная и, может быть, лучшая часть советского, тем более что и всё лучшее в советской культуре существовало на грани дозволенного.

і

Но всё это было порождением великих тектонических сдвигов, и сам масштаб этих сдвигов - тут меня никто не разубедит - был мощным воспитывающим фактором. Русский ХХ век был веком серьёзного отношения к серьёзным вещам. Впоследствии, вместе с тоталитаризмом, эта серьёзность была ниспровергнута; тоталитаризм сохранился - вместе с хронической русской болезнью, презрением к человеческой личности, - хотя и принял мягкие формы. ...Вышло так, что чума оказалась непобеждённой, а вакцина уже отброшена. Вместо чумы мы болеем чумкой, несмертельной, может быть, но и неизлечимой. Все средства борьбы с тоталитаризмом благополучно скомпрометированы или уничтожены в 90-е и нулевые, приходится мучительно выдумывать новые, отбиваясь и от противников, и от слишком ретивых сторонников, - а сам тоталитаризм целёхонек, и ничто не мешает ему назавтра обернуться полноценным фашизмом: после серых, учит Румата Эсторский, приходят чёрные» (стаття «Чума и чумка». «Новая газета» від 1 листопада 2011 року).

На такі крамольні твердження одразу посипався шквал «гнівної відсічі» з боку найвизначніших інтелектуалів Росії, щоправда, чомусь переважно тих, хто давно й успішно працює за межами батьківщини. До речі, думку про відсутність масштабу в сучасній Росії теж було озвучено в уже згаданому інтерв'ю Дмитру Гордону. Як бачимо, з ефірної тези вона перетворилася на не менш масштабну розгорнуту декларацію. Закидати Бикову якусь патологічну пристрасть до совкової тиранії може лише той, хто дізнався про нього з програми Гордона, бо в сучасній Росії мало знайдеться людей, які би в своїх текстах так послідовно й безстрашно говорили про Сталіна не як про «ефективного менеджера» (твердження з сучасного російського підручника історії для середньої школи), а як про недолугого чиновника, котрий провалив усе, що міг - від особистого життя до великої соціалістичної утопії в світовому масштабі. Тоді звідки ця ностальгія (чи, за визначенням російського культуролога, який мешкає у США, Епштейна у його статті - відповіді Бикову «Масштаб и вектор», «тотальгія», тобто туга за тоталітарними часами, які асоціюються з батьківською захищеністю дитини в ранньому віці) за колишньою величчю й масштабами держави, що всіма своїми силами і «внутрішніми органами» душила будь-який вияв індивідуальності?

Як на мене, з боку Дмітрія Бикова всі його розмисли на тему «обмельчания» Росії - це колосальна провокація, зроблена з єдиною метою: розбурхати болото, на яке перетворилася Росія за часи правління Путіна. І провокація, судячи з величезної кількості відгуків як у ЗМІ, так і в інтернеті, дуже вдала. Погляд Бикова на СРСР як на масштабний утопічний проект із багатьма позитивними досягненнями в царині культури взагалі та літератури зокрема не витримує жодної критики за найменшої спроби згадати ті великі досягнення. Бо ж, і це йому пригадують усі, хто відгукнувся на писання й усні виступи цього письменника, всі ті досягнення стали можливими тільки всупереч тоталітаризму. І Гроссман, і Платонов, і Дудінцев, і наші Стус чи Ліна Костенко постали в часи хрущовської відлиги, тобто в часи першого послаблення тоталітарного режиму, а тих, хто співав оди партійним правителям, давно забули. Це все - загальники й аксіоми, які нібито не потребують доведень. Але проблема в тому, що посттоталітарному суспільству такі аксіоми треба доводити щодня. І якщо воно, це суспільство, воліє спати під ковдрою неототалітаризму, приспане ефемерними благами у вигляді якихось пільг, то шлях провокації в цьому сенсі - найпродуктивніший. Ним і скористався російський публіцист. Принаймні, в дискусії, що розгорнулася навколо суперечливих постулатів «нового» Бикова, є можливість вирізнити своїх і чужих, а далі вже можна буде якось і гуртуватися. Нехай наразі й в інтернеті.

А до чого тут ми, може хтось поцікавитися. Відповідаю: ми тут дуже «до чого», адже, як і Росія, перебуваємо в перманентному історичному «міжсезонні», тобто вихід із тоталітарного суспільства нібито задекларовано, але вектора подальшого розвитку держави так і не визначено. Тож колесо новітньої історії котиться в лише йому самому відомому напрямку, а країна, яка не знайшла в собі сміливості засудити тоталітаризм, приречена на його повторення хай і в паліативному вигляді. І тут постає питання: чи можлива в Україні дискусія такого рівня, який підняв Дмітрій Биков у своїх нахабних провокаціях? А точніше, чи є в нас так само безстрашний інтелектуал, який зумів би справді збурити всіх посполитих, незалежно від їхніх політичних переконань? Так, у наших ЗМІ була гостра реакція на вислови Януковича про Голодомор, що був, як сказав президент, зовсім не голодомором, але вона швидко зійшла нанівець, бо нікому не хотілося потрапляти в неблагонадійні. Наслідок - ліквідовано Інститут національної пам'яті, Музей Голодомору стоїть порожній і підтоплений, а в Биківні позбивали таблички з хрестів, поставлених на честь загиблих від Великого голоду.

Можна згадати й пропозицію Юрія Андруховича про поділ сучасної України на дві частини, одна з яких має відійти до Росії. Це вже був свідомий виклик на герць усіх і вся. Але при всьому тому, що «наше все!» Андрухович, як і його російський колега, теж майстер провокацій, до логічного завершення, а саме якихось реальних пропозицій і проектів, а також чіткого означення водорозділу між «своїми» й «чужими» не дійшло. І дискусія стихла дуже швидко. І це незважаючи на всю «європейськість» Юрія Андруховича. Чому? Дуже просто - попри весь свій європейський лоск, він один із нас. Тобто українець, який, аби довести елементарне право на існування своєї нації, мусить стрибати вище голови й доводити свою «українськість» не вдома, а за кордонами, де наші болі сприймаються як незрозуміла екзотика. Бикову ж у своїй країні, імперія вона чи республіка, свою «російськість», а отже й право на провокації доводити нікому не треба - він дитя великої культури і великої нації. І тому може дозволити собі щодо цієї нації буквально все, окрім заперечення її величі. Українцям, які несуть страх перед репресіями (за вживання рідної мови, за вміння господарювати на своїй землі чи й просто за належність до найбільш упослідженої нацменшини, байдуже, в Російській імперії чи в СРСР) у генах, дуже важко прокинутися вільними. Ми діти страху. І така відчайдушна свобода думки, яку демонструє Дмітрій Биков, нам наразі навіть не сниться. Які там уже дискусії, нам аби вижити в нинішньому пеклі...