Прагнення України стати асоційованим членом Європейського Союзу та створити з ЄС зону вільної торгівлі - це інформаційна топ-тема протягом от уже декількох місяців. Якщо не всього 2011 року. Це на сьогоднішній день - надзавдання нашої держави, її надмета. Переважна більшість українських громадян, судячи з результатів соціологічних досліджень, цілком поділяє цю надмету, вважаючи: шлях до процвітання України пролягає через Євросоюз і ніяк інакше.

Здавалося б, за таких умов цілком очевидною річчю мала б бути постійна увага ЗМІ до теми Євросоюзу. ЗМІ мали б повсякчас роз'яснювати українцям: що воно таке, той Євросоюз, що треба зробити, аби туди потрапити, що й як має бути далі. Це, за ідеєю, мали б бути й ознайомчо-просвітницькі програми на геть усіх каналах, і розширені коментарі експертів у випусках новин... Від Євросоюзу на телеекранах мало б не бути куди подітися.

Але реально нічого такого в українському телеефірі немає. Тему інтеграції з ЄС у нас висвітлюють так, як і решту тем: Янукович сказав - а Бузек сказав; Грищенко заявив - а Баррозу відповів. А ще акцентують увагу на постійних проблемах у Євросоюзі, на повсякчасних суперечках між різними його країнами.

Об'єктивна інформація про предмет мрій українців майже відсутня. А без неї глядачі (тобто громадяни України) не в змозі не лише робити висновки щодо коректності чи некоректності слів власних державних керівників, а й щодо адекватності їхніх дій.

Отже, що знають українці про Європейський Союз у своїй переважній більшості? Варто почитати інтернетівські форуми (розраховані на інтелектуалів!), щоби зрозуміти: практично нічого. ЄС для українців залишається якоюсь напівміфологічною землею обіцяною, де падає й падає з неба манна небесна, де всі живуть заможно й щасливо. Євросоюз для чималої кількості українців є поняттям радше сакрального, ніж реально-практичного характеру. От увійдемо до Євросоюзу - й самі одразу заживемо так само. Ніби йдеться про приєднання до США у статусі п'ятдесят першого штату: тільки-но, мовляв, таке приєднання стане фактом, як центральні органи влади фінансуватимуть Україну на рівні інших штатів, забезпечать їй середньоамериканські життєві стандарти.

А й справді: чи не є очікування українців від євроінтеграції до значної міри пасивними - мовляв, от ми до них вступимо, а вони нам забезпечать?

Уявлення про Євросоюз, які панують серед багатьох і багатьох українців, можна схарактеризувати так: ЄС - це старий добрий СРСР, тільки набагато кращий. Незрідка ці уявлення прориваються й у ЗМІ - у таких, наприклад, сентенціях: «Естонія (Латвія, Литва) доклала так багато сил для того, щоб здобути незалежність і вийти з СРСР - а виявилося, що лише задля того, щоб відмовитися від суверенітету й увійти до іншого союзу, Європейського».

Наявність слова «союз» і в назві СРСР, і в назві ЄС, утім, не дає підстав ототожнювати ці геополітичні факти. СРСР був державою, Євросоюз є й залишається міжнародною організацією. Вислови «пан'європеїзм», «Сполучені Штати Європи», хоч би якими яскравими фігурами мови були, не відображають реальної природи ЄС, а в умовах України до значної міри дезорієнтують громадськість.

Але ж у тому й полягає прогресивність ЄС (і, з іншого боку, це є причиною чималої кількості його проблем), що Європейський Союз є першою у світі спробою тісного об'єднання різних країн (зокрема, різних за розмірами та економікою) без перетворення цього об'єднання на єдину державу. Спробою досягти об'єднання на координативних, а не адміністративних засадах. Чимало суперечок викликано саме тим, що держави - члени ЄС остерігаються: чи не йдеться про виникнення державоподібного утворення? Чи не йдеться про перетворення ЄС на справжні СШЄ?

Наша влада веде переговори з керівними органами Євросоюзу. На підготовчому етапі цього не уникнути. Але з наших ЗМІ складається враження, ніби це і є все завдання. Ніби доля асоціювання України вирішується у Брюсселі й лише в ньому. Ну, може, у трикутнику Брюссель - Берлін - Париж. Ніби тільки-но буде досягнуто успіху в переговорах із брюссельськими функціонерами, як асоціація лежатиме в України в кишені.

А поміж тим, ЄС тим і відрізняється як від СРСР, так і від США, що первинним є суверенітет держав - членів ЄС; суверенітет і міжнародна правоздатність керівних органів Євросоюзу є похідними від суверенітету окремих країн. І варто, скажімо, Мальті не погодитися на асоціацію з Україною, як усі старання підуть котові під хвіст. Та навіщо так далеко ходити: так само єдиний голос «проти» може подати Румунія, й це означатиме, що з асоціацією нічого не вийшло.

Чи знають про цей факт пересічні українці? А які там у нас відносини з тією ж Румунією? Як ставиться до Румунії більшість українців? «Румунія прихопила українську територію поблизу Зміїного», - такі неправдиві висловлювання можна надибати навіть у серйозних ЗМІ!

Як ставляться в різних країнах - членах Євросоюзу до асоціації з Україною? Які проблеми можуть виникнути? Чи виявляє наша країна дипломатичну активність у відносинах із кожною країною ЄС, а не лише з Брюсселем? Чи взагалі знає наше керівництво про те, що ЄС - то не СРСР, і «брюссельський кремль» аж ніяк не є всемогутнім? Дуже хотілося б дізнатися про це зі ЗМІ. Причому наших, українських ЗМІ. Але щось не виходить... Матеріал «Української правди» став дуже рідкісним винятком - та й він стосується Німеччини, найпотужнішої країни (в уявленні багатьох українців - «хазяйки») ЄС.

А потім, не дай Боже, якась країна не погодиться на асоціацію з нами, й українці будуть обурені: то невже всемогутній Брюссель не міг поставити на місце якийсь там Люксембург (Мальту, Кіпр)? Не схотів, клятий!

Наслідуючи російські (нагадаю: здебільшого великодержавні) ЗМІ, наші мас-медіа звикли ігнорувати «всіляку шелупонь». У питанні євроінтеграції такий підхід може виявитися катастрофічним...

З ототожнювання Європейського Союзу з Радянським Союзом походить інше поширене серед українців переконання - буцімто в ЄС панує планова економіка, а «брюссельський держплан» чітко встановлює кожній країні, а то й кожному підприємству, скільки чого вони мусять виготовляти. Тож можна припустити, що для певної кількості українців інтеграція України з ЄС є таким собі порятунком: Україною керуватимуть із Брюсселя, й у такий спосіб буде позбавлено реального впливу на події нашу власну непопулярну владу. Й докладати до цього зусиль буде вже не треба: Україна отримає справедливу (євросоюзівську!) владу сама собою. Наші ЗМІ не поспішають спростовувати ці упередження.

Вже згадувані постійні проблеми й суперечки всередині ЄС теж ставлять багатьох українців у глухий кут: як же це так, ми до них інтегруємося, а вони от-от розваляться? Чимало українських інтернет-видань час від часу передруковують просторікування російських експертів про буцімто близький розпад Євросоюзу.

Власне, й у цьому питанні чимало українців перебувають у полоні радянських стереотипів. Буцімто генетична неспроможність країн - членів тоді ще Європейського Економічного Співтовариства домовлятися між собою, постійні суперечки навколо «дріб'язкових» і «суто технічних» питань були улюбленою темою карикатуристів у газеті «Правда». На цих карикатурах то трамвай, у якому їхали президенти й прем'єри, на повній швидкості нісся в тупик, то стіл, за яким вони сиділи в довільних позах (а не витягнувшись струнко, жах який!), розвалювався. Неодмінною рисою тих карикатур було те, що дехто з-поміж намальованих європейських президентів та прем'єрів щоразу сидів догори ногами. Це був такий фірмовий знак газети «Правда». Радянській аудиторії навіювали: от які проблеми роздирають ЄЕС, і як дружньо в ногу крокує «наша» Рада Економічної Взаємодопомоги. Куди в підсумку прикрокувала РЕВ, нагадувати, гадаю, не треба.

Але й сьогодні наші ЗМІ ледь не під мікроскопом розглядають кожну суперечку в ЄС. Данія запроваджує митний контроль на кордонах? - Ґвалт, ЄС розвалюється! А як же інакше - розпад СРСР із того й розпочався! Багаті країни ЄС не одразу погодилися допомагати Греції й висували для того свої умови? - Ґвалт, кінець ЄС настане як не завтра, то післязавтра!

Насправді всі ці пророкування містять одну-єдину хибу: їхні автори намагаються до гнучкої системи застосувати критерії системи жорсткої; до системи, заснованої на горизонтальних зв'язках, - критерії системи, гранично ієрархізованої.

Так, усередині ЄС повсякчас виникають суперечки. Коли Україна стане асоційованим членом, виникатимуть вони й навколо питань, конче важливих для нас. Пояснення всьому цьому є простим: євросоюзівці не приховують проблем, відкрито ведуть про них мову - й саме це дає можливість у підсумку розв'язувати ці проблеми ефективно. Відкритість та публічність влади країн ЄС - от що справляє на нас, пострадянських, враження неузгодженості. Тож і міркуємо ми про Євросоюз приблизно так, як хрестоматійний прапорщик про симфонічний оркестр: і сидять там не за ранжиром, й інструменти в усіх неоднакові, кожен грає на своєму, та ще й кожен свою партію - гоп-компанія, одне слово, та й годі!

Якось довелося почути у випуску новин Національного радіо: нібито Румунії відмовили у вступі до Шенгенської зони, бо інші країни ЄС бояться масового напливу румунських іммігрантів. Це була відверта дурниця - адже вільне пересування людей та капіталів є одним із найфундаментальніших принципів Євросоюзу ще від самого моменту виникнення ЄЕС 1957 року. Входить Румунія до Шенгенської зони чи не входить, а всі громадяни Румунії мають невід'ємне право вільно мандрувати територіями всіх без винятку країн Євросоюзу.

Шенгенська угода, яку було підписано в люксембурзькому Шенгені 1985 року, стосується передусім громадян третіх країн. До утворення Шенгенської зони громадяни країн - не членів ЄЕС мусили брати окрему візу до кожної країни, яку мали намір відвідати; тепер їм достатньо візи будь-якої однієї країни для відвідання всіх країн Шенгену. Ще Шенгенською угодою було знято митний та прикордонний контроль між країнами Зони - хоча й тепер будь-яка країна за власним бажанням може митний контроль відновлювати. Ото й усе.

То чи розрізняють українці ЄС та Шенгенську зону? Чи не ставлять між ними знак рівності, чи не плутають їх? Чи знають, що Болгарія, Велика Британія, Ірландія, Кіпр та Румунія є членами ЄС, але до Шенгенської зони не входять; натомість Ісландія, Норвегія та Швейцарія до неї входять, хоча й не є членами Євросоюзу?

Чи допомагають наші ЗМІ усвідомити цю різницю? Чи доносять до українців оцей фундаментальний принцип вільного пересування людей та капіталів? Чи, власне, не приховують можливої проблеми, яка раптом може вибухнути, мов грім із ясного неба: а раптом українські капітали масово «пересунуться»? Тим паче що наша влада наполягає на вступі України до ЄС протягом десяти років - саме тоді, коли, за Конституцією, в будь-якому разі влада в Україні має щойно змінитися!

А чи розрізняють українці ЄС та зону євро? Чи знають, що Болгарія, Велика Британія, Данія, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Угорщина, Чехія та Швеція зберігають свої національні валюти, натомість у Чорногорії, яка не входить до ЄС, функцію національної валюти виконує євро? Чи так уже масово знають українці про те, що наявність спільної грошової одиниці аж ніяк не означає, що «брюссельський держбанк» підім'яв під себе економіки країн Євросоюзу?

Нарешті, а чому євросоюзівці так прискіпливо ставляться до України? «Бо ми слов'яни», «бо ми православні»? А ЗМІ повсякчас підкидають читачам передруки статей російських політологів, які «глибокодумно» міркують: Туреччину ніколи не приймуть до ЄС, бо там мусульмани; Україну ніколи не приймуть, бо тут православні; немає іншого вибору, як іти до російського Митного союзу. От і гадають чимало українців, що Євросоюз - то ледь не середньовічний релігійний орден, що готується до новітніх хрестових походів. При всьому тому «політологи» вправно обходять факт присутності серед членів ЄС слов'янських Болгарії, Польщі, Словаччини, Словенії та Чехії; переважно православних Болгарії, Греції, Кіпру та Румунії - рівною мірою як факт переговорів про вступ із переважно мусульманською Албанією.

«Асоціація з ЄС нічого не означатиме: он, Туніс давно вже має угоду про асоціацію, а чи став він членом ЄС?» - таку думку довелося нещодавно зустріти в одному дуже авторитетному інтернет-виданні. І це була ще одна неправда. Ну, по-перше, Туніс не подавав заявки на вступ до ЄС, тож було б дуже дивно, якби його туди прийняли. А по-друге, Туніс не є європейською країною. Й не може вступити до ЄС у жодному разі. Тож його асоційованість і майбутня українська асоційованість - речі, засадничо різні.

І, до речі, чи можна дізнатися з українських ЗМІ, в чому саме полягають ускладнення зі вступом для Туреччини? Які саме претензії до неї висувають? Стосовно кіпрської проблеми, наприклад? Або стосовно становища курдської етнічної меншини? У наших ЗМІ спрацьовує логіка першокласників: турки є мусульманами - от звідси й усі ускладнення; копати глибше потреби немає.

А де в українських ЗМІ можна ознайомитися з Копенгагенськими критеріями? Тобто з «домашнім завданням», із тим, якою мусить бути держава, щоб її прийняли до Євросоюзу? А в Копенгагенських критеріях ідеться не лише про незалежність судової влади, свободу слова, дотримання прав людини, захист прав меншин, а й про те, що економіка країни-кандидата має бути такою, що зможе витримати конкуренцію з боку інших країн ЄС. Конкурентоспроможною, одне слово. Чи є такою економіка України сьогодні? Чи стане такою за рік чи два? Де у ЗМІ шукати відповіді?

Ще одна поширена у ЗМІ думка: у ЄС нині повно своїх проблем, тож розширювати його ніхто не буде. І лише десь на маргінесі промайнула інформація: вже цього року буде підписано угоду про вступ до Євросоюзу Хорватії, а статус кандидата буде офіційно надано Сербії.

Тож де в українських ЗМІ можна знайти об'єктивну інформацію про Євросоюз - гаразд, хай уже навіть розрізнену, таку, яку треба збирати по крупицях і самому систематизовувати? Чи, може, така інформація нікому не потрібна? Адже нам повідомляють, що сказав Янукович, що сказав Азаров, що сказав Грищенко; навіть - це ж тільки треба! - нам повідомляють, що сказали Турчинов або Немиря! То якого ж біса нам ще треба?

Отже, діагноз. Як і в багатьох інших питаннях, у питанні досягнення асоціації з Євросоюзом наші засоби масової інформації цікавить процес, а не факт і навіть не результат. «Поточка заїла» - втім, як і скрізь, як і завжди. У питанні євроінтеграції чи не найяскравіше виявилося невміння переважної більшості наших ЗМІ подавати інформацію, а не розмови довкола інформації. Всі ми живемо в перегорнутому інформаційному світі, у якому висловлювання політиків є важливішими за факти, про які вони висловлюються. Політики в нашому світі, власне, важливіші за об'єктивну реальність.

А ще скидається на те, що наші ЗМІ, подібно до чималої кількості громадян, так і живуть у світі радянських стереотипів і не поспішають ці стереотипи руйнувати. Тож коли асоціації буде досягнуто, а виявиться, що молочні ріки в кисільних берегах від завтрашнього ранку не потекли, якою буде суспільна реакція? Чи не станеться масового розчарування, руйнування ідола? Чи не захоче громадська думка до Митного союзу з Росією - та хоч куди завгодно, аби лише подалі від того оманливого Євросоюзу? І чи не стануть тоді ЗМІ, насупивши лоби, міркувати над винятковою амбівалентністю загадкової української душі? Так, ніби самі до тієї амбівалентності не доклалися найменшим чином?

Ілюстрація - www.trust.ua