Бібу і Мунтяна, Сабо й Паркуяна

Ждуть медалі, ждуть

Таку немудрящу пісеньку на мотив безсмертної «Черемшини» виспівували наші батьки в 60-х. Коли я взялася писати цю статтю, виявилося, що це були рядки з майже офіційного гімну «Динамо» року 1966-го. Цікаво, хто, крім динамівських ультрас, може проспівати теперішній гімн команди? Навряд чи більшість адекватних, домашніх уболівальників має бодай зелене поняття про його існування взагалі. І на стадіон вони ходять переважно тоді, коли динамівці грають матчі міжнародні. На домашніх зустрічах трибуни стадіону «Динамо» імені Валерія Лобановського нині - напівпорожні. А про футболістів народ дізнається переважно з пліток у ЗМІ - то Мілевського в барі з сигаретою та шампанським журналісти застукають, то Шевченка з Шовковським у дорогому ресторані. Сама по собі гра у футбол цікавить публіку дедалі менше.

Що сталося з українським футболом, зокрема з улюбленою командою мільйонів «Динамо» (Київ) за останні 15 років? Чому останні сезони команда ледве-ледве втримується на другому місці після «Шахтаря»? Чому сезон за сезоном провалює матчі Ліги чемпіонів та Ліги Європи? Цими запитаннями хто тільки не переймався й не переймається останнім часом! У кожного експерта власна думка, як і в кожного вболівальника. Але всі ці думки існують окремішньо, і зібрати їх докупи так, щоб із них висновувався бездоганний логічний ланцюжок з не менш бездоганними та переконливими висновками, до снаги не кожному спортивному оглядачеві, а чи й цілій телевізійній програмі про футбол.

У цьому сенсі приємним винятком став футбольний вечірній блок на каналі «2+2» 16 жовтня. Ті, хто верстав програми цього блоку, подбали про те, щоб у глядача, що досидить до його кінця, після перегляду склалося чітке і недвозначне уявлення про причини, з одного боку, нібито й процвітання (у фінансовому плані) «Динамо», з другого ж, - його просідання у плані гри.

Почався вечір із розважальної, на перший погляд, програми під кумедною назвою «Болфут». Як казали в анонсах, це такий собі футбол навпаки. Автори «Болфуту» ставили за мету показати, як живуть футболісти поза своїм основним заняттям. Приміром, ми дізналися, що Андрій Шевченко посів друге місце на Всеукраїнському турнірі з гольфу. Виявилося, що Шева підсів на гру мільйонерів ще в Мілані, й коли в нього виникло віконце між іграми, завиграшки здобув срібло на гольф-турнірі. Але, безперечно, цвяхом «Болфуту» став сюжет про зарплати футболістів. Глядачеві повідомили, що гравців-мільйонників в України аж 30. Ну та Бог би з ними, якби йшлося про один мільйон у.о. - все-таки спортсменів, щоб вони вигравали, треба добряче годувати! Але озвучені за кадром цифри змусили буквально прикипіти до насиджених місць усіх глядачів, бо ж, скажімо, чотири з половиною мільйони євро на рік - це вже занадто, або ж, як сказав експерт програми, округливши очі, «многовато!». Отримує цю захмарну зарплатню людина, яку ненавидить добряча половина Балкан, за винятком хіба що його батьківщини Хорватії, капітан донецького «Шахтаря» Даріо Срна. Наш улюбленець Шева має на рік «усього-на-всього» два з половиною мільйони євро, а от колеги Срни Жадсон та Фернандіньо - по три. І якщо з шахтарями принаймні все зрозуміло, адже, по-перше, Рінат Ахметов платить стільки, скільки вважає за потрібне, й на футболі не економить, а по-друге - хорват із бразильцями свої гроші відпрацьовують, перемагаючи і в чемпіонаті країни, і в іграх Ліги чемпіонів. Але за що платять мільйони євро динамівцям, які примудряються програвати навіть аутсайдерам, не кажучи вже про лідерів? Запитання до Суркісів. До речі, про Суркісів. Цих братів згадали і в контексті проблеми натуралізації легіонерів. Коли автор сюжету розповів, що їхні зарплати осідають не в Україні, а за кордоном, він спохопився й уточнив: якщо всіх легіонерів натуралізувати, то їхні гроші повернуться в кишені тих-таки Суркісів, а також Ахметову, Ярославському й іншим власникам футбольних клубів, але ніяк не підуть у вигляді податків на зарплати вчителям чи лікарям. Тобто глядачам було продемонстровано першу ланку логічного ланцюжка, а саме - великі гроші псують усіх, і футболісти тут не виняток.

Далі недільний футбольний вечір на остаточно переформатованому під чоловічу аудиторію каналі продовжив документальний фільм Валентина Щербачова «Переможці», точніше - його перша частина. Це кіно - про легендарне «Динамо» 86-го року під проводом Валерія Лобановського. Фільм знаного спортивного журналіста й коментатора знято з величезним пієтетом перед командою справжніх переможців і гіркою прикрістю від стану справ у «Динамо» нинішньому. Розмови автора з Олегом Блохіним, Володимиром Безсоновим, Віктором Чановим, Михайлом Михайловим та іншими славними птахами гнізда Лобановського не залишають жодного сумніву - великі гроші не мають жодного стосунку до перемог чи поразок команди. Так, тоді в нас були Великий Тренер і Великий Меценат - Валерій Лобановський і Володимир Щербицький. Багато в чому саме завдяки цим двом ФК «Динамо» (Київ) був непереможним у 80-х роках минулого століття. Але Володимир Безсонов, зірковий футболіст і батько олімпійської чемпіонки Ганни Безсонової, в розмові з Валентином Щербачовим сказав слова, неможливі навіть тоді, 1986 року: «Мы были националистической командой. У нас у всех - корни отсюда, из Киева». І в такий спосіб глядача підводять до думки настільки ж очевидної, наскільки й «неполіткоректної»: без патріотизму в спорті неможливі жодні перемоги.

Коли пацанва ганяє м'яча двір на двір чи вулиця на вулицю, кожен із цих голопузих крикунів б'ється саме за своє, і тільки за своє, бо воно - найкраще. Але аж ніяк не за бабло! Та коли хлопчаки дорослішають, вони йдуть у великий футбол саме за тим баблом, що, як відомо, перемагає зло. І прикладом їм слугують Шевченко з Мілевським, які відробляють свої шалені зарплати не надто старанно. А в іграх за збірну подеколи не вважають навіть за потрібне розкривати рота, коли звучить Гімн України. То, може, тому й програємо? А ще - через те, що в країні практично зникли дитячі спортивні школи, які були колись у кожному райцентрі, тож ростити нових Чанових та Блохіних нам ніде. А тому доводиться купувати готових іноземних гравців. Про це Валентин Щербачов розмовляв із Віктором Чановим, воротарем «Динамо» - 86.

Отже, перша частина «Переможців» дуже органічно вписалася в той логічний ланцюжок, який вибудували верстальники футбольного вечора на «2+2».

Ну а кульмінацією його (наче на підтвердження попередніх двох частин блоку) стала трансляція матчу між київським «Динамо» та луцькою «Волинню», командою-аутсайдером. Кияни виграли 2:1, але якою ціною! Адже рахунок міг бути взагалі чи не втричі більшим, якби динамівці реалізували всі гольові моменти. Але... Всі м'ячі, за винятком двох, падали просто в руки воротареві «Волині», а поводилися кияни під час гри так, ніби їм начхати, переможуть вони чи програють. І тільки небезпечна близькість у турнірній таблиці до одвічного ворога «Динамо» - «Шахтаря» - подеколи виводила гравців із замріяного стану.

Про що вони думали та мріяли, показав сюжет останньої програми блоку - «ПроФутбол». Сюжет називався дуже красномовно: «Молоді, здорові, ситі. Чим їхні голови набиті?». Та звісно ж чим - крутими тачками, модельками з ногами від зубів, дорогими шинками... Одне слово, всіма ознаками «дольче віта», але аж ніяк не футболом!

Таким чином, 16 жовтня вболівальники отримали майже вичерпні відповіді на болючі запитання про причини нинішнього невтішного стану улюбленої команди. І правду цю подавали поступово, такими собі невеличкими порціями, тож були всі шанси, що її добре засвоять і перетравлять. Цікаво, чи зробили якісь висновки з неї футбольні функціонери?