Засоби масової інформації поки що користуються довірою українських громадян. Не такою високою, як одразу ж після Помаранчевої революції, але все ж таки непоганою у порівнянні з іншими державними та суспільними інституціями. Скажімо, на початку виборчої кампанії, згідно із даними всеукраїнського репрезентативного опитування, проведеного наприкінці листопада 2005 року Фондом “Демократичні ініціативи” і фірмою “Юкрейніан соціолоджі сервіс”, наші співгромадяни найбільше не довіряли міліції (баланс довіри-недовіри становив -35%), Верховній Раді України (–31%), суду та прокуратурі (по –34%), місцевій владі (–27%), уряду (–28%). Негативним був і баланс довіри-недовіри до президента (не довіряли 53%, довіряв 41%, баланс –12%).

 Довіра переважала тільки стосовно неполітичних інституцій — Церкви як такої (баланс довіри-недовіри +38%, українських засобів масової інформації +16% та Збройних сил +8%). Це робило роль українських мас-медіа у виборчій кампанії просто-таки унікальною: за умов достатньо глибокої недовіри до всіх владних інституцій хтось мусив об‘єктивно показати загалові проблеми країни та варіанти підходів до їхнього розв‘язання.  А електорат на основі одержаної достовірної інформації мусив зробити усвідомлений вибір.
Довіра до мас-медіа продовжувала залишатися високою і після початку виборчої кампанії. Як засвідчило всеукраїнське опитування, проведене Центром імені Разумкова наприкінці січня 2006 року, вітчизняні мас-медіа на той час залишалися для виборців головним джерелом інформації про учасників виборчих перегонів. Реклама на щитах і плакатах, листівки, брошури, зустрічі з партійними лідерами і навіть спілкування зі знайомими – це все було другорядним джерелом інформації про суб‘єктів електоральної кампанії у порівнянні з мас-медіа. Майже 67% виборців покладалися у цьому питанні саме на засоби масової інформації, і найбільше з них – на телебачення – 52,5% від загального числа опитаних. Утім, дивіться самі; ось якою була відповідь на запитання, на яке саме джерело найбільше покладаються респонденти щодо інформації про суб‘єкти виборчого процесу: загальнонаціональні газети – 4,6%, загальнонаціональне радіо – 3,1%, партійні газети – 1,4%, місцеві газети – 2,4%, місцеве радіо – 0,8%, Інтернет – 1,1%, місцеве телебачення – 5,1%, загальнонаціональне телебачення – 47,4%. Дві останні цифри дуже показові: навіть місцеві телестудії користуються більшою довірою, ніж усі загальнонаціональні видання, разом узяті. Що ж стосується телебачення на загал, то довіра до нього була аж у шість з половиною разів більша, ніж до всіх інших українських ЗМІ.

Що й казати, вибори-2006 – це вибори під знаком TV...

А тим часом кожен фаховий журналіст знає, яка відверта “туфта” в останні місяці публікується ледь не у всіх друкованих та електронних ЗМІ, яка кількість замовних матеріалів пропонується виборцям, яке пересмикування фактів спостерігається навіть у респектабельних виданнях та висококласних телепередачах (про рекламні ролики мовчу). Чи впливає вся ця “лабуда” на масового виборця? На жаль, у березні не відбулося опитування, в якому було б прямо поставлене запитання про ступінь довіри до вітчизняних ЗМІ та до телебачення окремо. Але деякі висновки, беручи до уваги “дотичні” дані, зробити вже можна. Оскільки тут не йдеться про рейтинги партій та блоків, то ці цифри можна публікувати хоч до самого дня виборів, отож,  скористуємося даними всеукраїнського опитування, проведеного згаданими вже Фондом “Демократичні ініціативи” та фірмою “Юкрейніан соціолоджі сервіс” на початку березня, де було поставлене (серед інших) запитання: “Якщо Ви візьмете участь у виборах, як Ви обиратимете партію чи блок?”. При цьому 66,7% опитаних відповіли, що вже визначилися; хтось буде ходити на зустрічі з партійними лідерами, хтось ознайомиться з агітаційними матеріалами, хтось орієнтуватиметься на лідерів і – увага! – тільки 12,5% зазначали, що основним джерелом інформації для вибору стануть для них дебати партій у ЗМІ (на телебаченні та у газетах). Іншими словами, лише близько третини тих, хто ще не визначився зі своїм вибором, орієнтуватимуться на одержання інформації від мас-медіа, передусім, ясна річ, телебачення (бо де ж іще можна в усій красі відстежити дебати між політиками?). Звісно, остаточні висновки робити зарано, але, як на мене, вже очевидний вельми небезпечний симптом падіння довіри громадян до ЗМІ.

Отож, спостерігаючи ігрища в газетах та політичні танці на телебаченні, я постійно ловлю себе на думці: чи не стане наслідком усього цього, що діється зараз на наших очах, таке саме масове розчарування громадян у мас-медіа, яке маємо стосовно провідних політиків та державних інституцій? Згадаймо лишень, як рік тому довіра до Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Юрія Луценка, до уряду, до міліції і навіть до Верховної Ради (яку в Україні завжди не дуже полюбляли) просто-таки зашкалювала. А зараз цей рейтинг упав до позначок, як видається, небезпечних і неприпустимих для демократичних держав. Якщо це ж станеться і з мас-медіа, на що тоді залишиться покладати надію українцям, котрі прагнуть чесності й об‘єктивності у політичному житті – чи то на втручання Церкви у мирські справи, чи то на вихід у велику політику Збройних Сил