Телеканал ТВі у новому сезоні перетворився на особливе, ні на що не схоже явище в українському телепросторі. Окрім традиційної опозиційності до влади він став ще й яскравим. Серед програм каналу нині майже не знайти таких, які правили б лише за наповнювач ефіру. Відомі, знакові ведучі, цікаві теми, помітна увага до історії та культури - все це свідчить, що ТВі робить досить успішні спроби зайняти вільну нішу інтелектуального телебачення. Точніше, інтелектуально-просвітницького.

Але все це має й зворотній бік: претендуючи, й досить успішно, бути інтелектуально-просвітницьким, канал дуже високо підняв планку критеріїв оцінювання його програм. І те, що на інших каналах викликає хіба що бажання покрутити пальцем біля скроні, на ТВі сприймається як ледь не катастрофа. Як кричущий дисонанс, як те, чого не мало й не могло бути в жодному разі.

От саме так сталося 30 вересня у випуску «Сьогодні». Один із сюжетів було присвячено такому факту: Грузія запатентувала назви традиційних страв грузинської кухні. Крок неоднозначний, можливо, навіть епатажний. Його, цей крок, нелегко зрозуміти - принаймні так одразу. От саме допомогти глядачам зрозуміти його й скласти кваліфіковану, ґрунтовану на фактах, а не припущеннях та емоціях, думку - в цьому й полягає завдання ЗМІ, чи не правда? Тим паче ЗМІ, що претендують на аналітичність і звертаються до вдумливої аудиторії.

Розпочався сюжет із підводки Олексія Ліхмана: «Неапетитна війна. Грузія пішла патентною війною на світ і тепер відстоюватиме свої права на хачапурі, чачу та низку інших продуктів...». Глядачі ще не мали жодної гадки, про що йдеться, а вирок уже було винесено: війна. А отже, Грузія вчинила капосно й підло. Відстоювати свої права, бач, захотіла. От саме таке враження мало скластися з підводки. Нагадаю: це було аж ніяк не російське телебачення 2008 року.

Це, до речі, є характерною особливістю багатьох матеріалів ТВі - охудожнювання, белетризація. Зловживання гучними (якомога гучнішими) епітетами, метафорами та іншими засобами виразності, притаманними суто художнім текстам, зокрема й усним. Звісно ж, це робить матеріали жвавішими, легшими для сприйняття. І якщо таким чином канал намагається «запатентувати» свій стиль, свій почерк, то спроби ці є невдалими, а подеколи й небезпечними. Адже емоційне забарвлення новинних матеріалів - а тим паче емоційне забарвлення до того, як викладено факти - є відомим маніпулятивним прийомом. Тож поводитися з емоціями варто дуже й дуже обережно, бо діалог із глядачами дуже легко може перетворитися на їхнє оболванювання.

А Ліхман продовжив: «Відтак використовувати ці назви зможуть винятково грузини». Яку інформацію містило це речення? Використовувати назви грузинських страв зможуть лише у Грузії? Лише громадяни Грузії, хай би де вони мешкали? Лише етнічні грузини, незалежно від громадянства й доміцилію? Ще один типовий маніпулятивний прийом - невизначена інформація, інформаційний симулякр.

Останнє речення підводки було таким: «Олена Зоріна перевіряла, чи зникнуть улюблені страви братського народу з українського столу». Якби глядач, що нічого не знає про ТВі, увімкнув телевізор саме на цих словах, він би гадав, що потрапив або на комуністичний канал, або на якийсь «єдино-неподільно-російський». Оці ходульні штампи радянської доби а-ля «народи-брати - республіки-сестри» на двадцять першому році незалежності дратують самі по собі, але почувши їх від ТВі, хочеться тут само викинути телевізор у вікно. Справді: якщо є братні народи, то є й небратні - отже, ворожі? А за якими критеріями пан Ліхман поділяє народи на «братні» та «решту»? Навряд чи він сам зміг би відповісти на ці запитання.

На екрані з'явилася кореспондентка. Вона сиділа за столиком ресторану, офіціант підніс їй хачапурі. «Українські відповідники доведеться шукати більш як до тридцяти грузинських продуктів. Це, зокрема, сир "Сулугуні", чурчхела і навіть чача... Штрафуватимуть...», - геть безрадісним голосом розповідала кореспондентка. І глядачі зрозуміли: вони стали свідками скорботної церемонії «Прощання з грузинською кухнею». От тільки дивина: йдеться про понад тридцять назв, а більш ніж чотири так ніхто й не назвав. До того ж, особисто мені ніколи не доводилося купувати в українських ганделиках чурчхелу, та й чачі в українських магазинах я ніколи не бачив. То, може, не така й страшна вже проблема, як її малюють? Може, не такими вже й поширеними в Україні є двадцять із гаком страв, підступно запатентованих Грузією? Перебільшення проблеми, надання буденній проблемі ледь не катастрофічного значення - це ще один відомий маніпулятивний прийом.

А на екрані з'явився повар, він місив тісто й коротко розповідав рецепт хачапурі. От, мовляв, позбавлять вас улюбленої страви, то хоч самі зможете її готувати, попередньо вимкнувши світло й завісивши штори, - так, мабуть, треба було розуміти кулінарний рецепт у новинному сюжеті? Як виявилося, звали повара Ігор Кирилюк, пані Зоріна назвала його просто Ігорем - звичка «Сьогодні» давати титри до синхронів наприкінці самих синхронів є не вельми зручною для глядачів. А кореспондентка нагнітала пристрасті: «За рік-два хачапурі можна буде знайти лише у Грузії. Тож українські ресторатори чухають потилиці - їхній бізнес під загрозою». Отже, Грузія вчинила замах на українську економіку, на добробут українських рестораторів - ніяк не менше!

«Війна за національні бренди розпочата Євросоюзом ще у 2005-му, - вела далі Зоріна. Узагалі-то, норми української граматики вимагали вжити тут безособову форму: «Війну за національні бренди розпочато ще у 2005-му». - Найзапекліші бої розгорнулися через алкогольні назви». Кореспондентка розповіла про вимоги Франції щодо ексклюзивних прав на назви «шампанське» та «коньяк». І в даному разі оповідь вводила глядачів в оману - адже ці права Франції визнано ще за царя Гороха, і СРСР, чхаючи на міжнародне право, був у Європі чи не єдиною країною, що виготовляла власні напої з такими назвами. Щоправда, задля уникнення претензій навіть СРСР перестраховувався, обов'язково пишучи на етикетках: «Советское шампанское», «Армянский коньяк» (на експорт він, усе ж, ішов як «Aрмянский бренди») тощо. Тож шампансько-коньячні суперечки ведуть свою історію аж ніяк не від 2005 року.

Кореспондентка розповіла, що грузини та вірмени «ледь не за допомогою стусанів» розв'язували суперечки навколо назв окремих вин, а Україна та Польща не могли поділити назву «горілка». Залишається тільки гадати, до чого тут Євросоюз; окрім того, українською мовою напій зветься «горілка», а польською - «wódka» («вудка»), тож і де тут предмет суперечок?

«На цей раз у Тбілісі вирішили теж захиститися - насолити багатьом», - вела далі Зоріна. Дивна, чесно кажучи, логіка. На північний схід від України багато хто впевнений, що наша країна захищає свої права, та й свою незалежність, теж винятково для того, щоб накапостити росіянам. Захист своїх прав, хай навіть удаваних, як недружній акт - це щось новеньке як для демократичного дискурсу, якого нібито дотримується ТВі.

А на екрані з'явився експерт продовольчого ринку (треба розуміти, саме так зветься його посада?) Сергій Наливка. Зоріна підвела глядачів до його синхрону: «Але він упевнений, що українцям грузинський гнів не страшний. Якщо ті, звісно, не підуть зі своїми стравами на експорт... Відплачувати тією ж монетою ми не будемо».

А от далі пішло те, за що мені як громадянинові України стало соромно. Дуже соромно. «Население Грузии меньше, чем население Киева, - повів пан Наливка. - И проконтролировать, даже имея хороший функциональный государственный аппарат, использование названий по всей территории Украины - вряд ли кто-то серьёзно об этом задумается». Передусім, населення Грузії на липень 2011 року становило 4 мільйони 585 тисяч - аж ніяк не менше за Київ.

А головне, що це було, як не великодержавність? А точніше, великодержавна пиха? Мовляв, скільки там тієї Грузії, щоб до її вимог ще й дослухатися?! Порушували, порушуємо й порушуватимемо, а в грузинів руки короткі. Так і здавалося, що от-от з екрану залунає щось про «хачиків», «банабаків» та «осіб кавказької національності». І це було на каналі, що відстоює демократію, європейське обличчя українського телебачення! Отут уже справді можна було сказати: канал оголосив Грузії війну. Так, це був синхрон стороннього експерта. Але ж його було подано не як окрему приватну думку, його було вплетено в оповідь кореспондентки як невід'ємну частину матеріалу!

На екрані з'явився ще один експерт. Як пізніше виявилося з титрів, це був заступник голови держслужби інтелектуальної власності Володимир Дмитришин. Зоріна назвала лише його посаду, не згадавши імені, - теж не надто зручний для глядачів прийом. «На його столі мінеральна вода - грузинська, й теж нещодавно запатентована», - пояснила кореспондент. Камера наїхала на пляшку мінералки. Отут зупинімося знову. А як собі уявляли автори матеріалу незапатентовану мінеральну воду? Купують вони «Боржомі», а виявляється, що її виготовляє мале підприємство «Баба Дуся» в сусідньому підвалі з води з-під крану? І все гаразд, так і має бути - мовляв, свобода бізнесу? Гаразд, хачапурі, чурчхела й різні чохохбілі - це родові назви. Але ж назви мінеральних вод є видовими, такими, що відрізняють оцю конкретну воду від решти подібних! Невже можна було про це не згадати? Невже кореспондентка не відчула, що не можна ставити поруч, в один ряд хачапурі й «Боржомі»? Утім, на війні - як на війні, не до тонкощів; як уже таврувати Грузію, як глузувати з неї, то геть усе згодиться.

Експерт тим часом розповів, що їхня служба не має списку запатентованих назв і звернулася до посольства. Й резюмував: «Охоронні документи... діють лише на території Грузії й до України ніякого відношення не мають». Зверніть увагу: погодитися чи не погодитися з цим твердженням глядачі не мали жодної можливості, бо в досить розлогому сюжеті так і не знайшлося місця для конкретики: де саме запатентувала Грузія свої кулінарні надбання, на яких умовах? Отже, це було ще одне підтвердження: чхали ми на Грузію з її правами й чхатимемо далі. Отут пригадалася підводка Олексія Ліхмана - про «братський народ». І виникло припущення: країни й народи, які ми вважаємо нижчими за себе й не гідними поваги - саме їх ми й звемо «братськими». Країни й народи, на які ми не згодні поширювати цивілізовані норми міжнародних відносин. Що ж, цілком «європейський» дискурс, гідний каналу для інтелектуалів...

Кореспондентка вела далі: «Однак Київ лишає за собою окремі назви мінеральних вод, а от про борщ, сало чи там пампушки не може бути й мови... Українське законодавство не дозволяє реєструвати описові назви». Навіть ця власна фраза не підказала пані Зоріній, що обурюватися з приводу патентування назв грузинських мінеральних вод - це було вже занадто, перестаралася вона у своєму праведному гніві.

Нарешті, на екрані з'явився кіоск «Лаваш. Хачапурі». Кореспондентка констатувала: «А тим часом кіоски множаться, мов гриби після дощу». І це була свята правда. «І хто зна, що почнеться, коли грузини замахнуться на шашлик?» - таким було завершення сюжету. Якесь шосте почуття підказало мені, що слово «шашлик» є тюркським, а отже, лякати глядачів, що кляті грузини от-от відберуть у них і цю улюблену страву, не було жодних підстав.

Був наприкінці сюжету ще один фрагмент: кореспондентка спитала в робітника кіоску «Лаваш. Хачапурі», що з ними тепер буде. «Это грузины будут печь. Мы возьмём лицензию», - відповів дядечко південної зовнішності, аж ніяк не схожий на високочолого інтелектуала. Чи не дивно, що тільки від нього єдиного - не від експерта ринку, не від заступника держслужби, не від журналістів - і пролунало це ключове слово «ліцензія»? Утім, цей фрагмент був дуже коротким, якимось хапливим.

А саме в ньому була відповідь на всі гнівні й глузливі тиради: де є патент, там має бути ліцензія й можливість її придбати. Ото й усе.

Отже, на цьому сюжет завершився. Але чи не здалося вам, що чогось у ньому бракувало? Чогось дуже й дуже важливого? Таки бракувало - інформації з перших рук. Того, власне, без чого вся інформація перетворюється на розмови про інформацію. Здається чомусь, що грузинське посольство із задоволенням надало б авторам сюжету всю потрібну офіційну інформацію з усіма подробицями. І не треба було б гадати: зникнуть хачапурі з українських столів чи не зникнуть. От тільки звертатися до посольства журналісти не стали. Принаймні, жодної згадки про це в сюжеті не було.

Автори сюжету не зробили найменшої спроби розібратися: навіщо Грузія вдалася до такого кроку? Що спонукало її, чого вона насправді прагнула? Звісно ж, набагато легше самим усе пояснювати, виходячи з власних уявлень, а всі незрозумілі кроки інших тлумачити як ворожі акти. Тільки це й є тим, що відрізняє пліткарство від масової інформації.

А одна з імовірних причин лежить на поверхні. Традиційна кулінарія є частиною національної культури. І коли на кожному перехресті вам пропонують залізобетонні вироби з огидним смаком під назвою «хачапурі», це створює у вас хибне уявлення про грузинську кухню, а отже, дискредитує Грузію. Можливо, Грузія просто не захотіла, щоб її традиційні страви повторили долю сумнозвісної шаурми? І коли так, то чи варто її за це засуджувати?

Сюжет було вибудовано в «найкращих» традиціях російського (путінського) телебачення, коли воно заводить мову про Україну. Ніби ТВі вирішив відігратися на Грузії за всі образи, що їх завдало Україні телебачення Росії. Знайшов в особі Грузії цапа-відбувайла. І від цього було дуже соромно. Не сказати як соромно.

Ілюстрація - for-ua.com