Спроби повернути українцям власну історію за 20 років незалежності зазвичай закінчувалися безславно. Ну не можна всерйоз сприймати «наукові розвідки», в яких стверджувалося, що ватажок гуннів Аттила - українець на прізвисько Гатило, так само як етруски на чолі з Енеєм, Христофор Колумб чи й сам Ісус Христос.

На початку року в українському телепросторі майже одночасно сталися дві події: телепрограма «Машина часу» на 5-му каналі переїхала на «жирний час», о 21.20 у суботу замість середи, а програму «У пошуках істини» на СТБ закрили «у зв'язку з вичерпаністю тем».

Останній «аргумент» б'є просто навідліг, адже в самій лише українській історії, сповненій білих плям, тем вистачило б не на одне десятиліття. Інша річ, що керівництво СТБ вимагало від авторів «здорової жовтизни» (Сталін-гомосексуаліст і тому подібна полуничка), а з цим ніяк не міг погодитися В'ячеслав Гармаш, автор і ведучий програми.

Керівництво каналу спробувало повернутися до старої практики, запустивши чергові повтори російської програми «Искатели», але невдовзі почало ставити хоч і повтори, проте вже власної, хай і закритої програми «У пошуках істини». Видно, цього вимагали рейтинги. Втім, для показів обрали «найжовтіші» випуски - про Леніна, Сталіна та експерименти радянської влади з наркотиками. Шкода, якщо чесно. Бо за більш ніж три роки існування програми творча група зняла безліч суто українського матеріалу в експедиціях, зробила силу-силенну реконструкцій і висловила та спробувала перевірити купу нахабних гіпотез, які заганяють у глухий кут знаних науковців. Останні, стетерівши від такого нахабства, змушені були вступати в дискусію, повідомляючи глядачеві те, про що він ніколи не чув. На жаль, в останніх випусках, як на мене, творча група «У пошуках істини» просто відбувала номер, себто тупо виконувала побажання керівництва «бути ближчими до рейтингу».

Зі зникненням (може, все-таки не остаточним?) з ефірної сітки СТБ оригінальних програм «У пошуках істини» на нашому телебаченні утворився вакуум у форматі розважально-провокативних програм, які можуть претендувати на звання історичних.

Відтак у глядача залишився фактично один-єдиний продукт, здатний задовольнити допитливих людей, які цікавляться історією України. Ясна річ, це «Машина часу» Андрія Охримовича на 5-му. До того як запустити свою «машинерію» на цьому каналі, пан Андрій вів історичну програму «Далі буде» на Першому національному. Після приходу на канал Єгора Бенкендорфа з Валідом Арфушем йому було сказано: «"Далі..." не буде», на чому стосунки Андрія Охримовича з каналом завершилися й він почав пропонувати пілот нової історичної програми різним каналам. 5-й ризикнув і переміг.

Порівнювати проекти В'ячеслава Гармаша та Андрія Охримовича не надто коректно - вони відрізняються насамперед ставленням до того, що робили і роблять. Попри претензійну назву, «У пошуках істини» переймалися не стільки тією самою істиною, скільки процесом, і не так пошуку, як розваги. А для авторів «Машини часу» їхнє дітище - то передусім місія. Я не перебільшую.

З усіх тем, які за час існування підняла й, наскільки це можливо, ґрунтовно опрацювала «Машина...», можна зробити один висновок - автори намагаються повернути своєму глядачеві національну ідентичність. Звісно, фокус виходить лише з тими, хто цього прагне. Тобто вдячна аудиторія цієї програми - люди, які почуваються українцями, але не знають, чи варто цим пишатися. Таким програма допомагає позбутися комплексу меншовартості.

Ще одна категорія глядачів «Машини часу» - ті, хто цікавиться історією рідної країни і виловлює факти з неї де тільки можна, в тому числі і в телевізорі.

Варто сказати, що формат «Машини часу» для українських телеканалів унікальний. Головний її герой - це, безперечно, автор Андрій Охримович. Проте він своїми крупними планами не зловживає, бо під час підготовки кожної нової програми чи циклу передач їздить в експедиції, де виходить «у поле», тобто на місця подій, про які збирається розповідати, зустрічається з місцевими науковцями чи з очевидцями, якщо такі ще живі.

У 22 хвилини ефірного часу ведучий намагається втиснути якомога більше інформації. Подеколи це навіть шкодить, бо кількість нових для глядача фактів, трапляється, просто зашкалює. А їх же треба ще й осмислити та прокоментувати! Звідси - деякий калейдоскоп експертів, які змінюють одне одного надто швидко.

«Машина часу» відверто україноцентрична. Чого вартий лише її прикінцевий слоган, що його виголошує автор: «Любіть Україну! Тримайте порох сухим!». Ясна річ, така позиція Андрія Охримовича подобається далеко не всім. Бо не мали б ми тоді печерно-українофобських відгуків на програму в деяких виданнях та на форумах. Але, як уже підкреслювалося, автори працюють не для цієї аудиторії.

Сам пан Андрій, явно кокетуючи, каже, що його глядачі - це 40-річні жіночки зі Сходу. Сто відсотків, такі мліють від його мужнього баритону! Ну, а заразом усотують нову інформацію. Дозволю собі не погодитися з телеведучим щодо аудиторії, бо знаю багато прихильників «Машини...», які виходять за межі окресленої ним категорії. Про це, до речі, свідчать і рейтинги.

З плюсів програми - залучення фахівців. На себе автор і ведучий бере лише функцію наратора-оповідача, нібито безстороннього. Чому «нібито»? Та тому, що «Машина часу» - яскравий зразок публіцистичної програми, яка передбачає чітку позицію автора. І всі фахівці, яких залучають до програми, покликані підтвердити точку зору автора. Виняток становили хіба що передачі за участі Наталі Яковенко, відомої тим, що завжди має власну думку на всі історичні процеси, а відтак часто-густо йде проти всіх «генеральних ліній».

Конкурентів на теренах українського телебачення в «Машини часу» наразі немає. Ну не брати ж до уваги документальні фільми російського виробництва про російських-таки героїв чи антигероїв, які крутить «Інтер», чи розлогі псевдонаукові розумування Юрія Шилова про міфічну нібито українську прадержаву Арату на каналі УТР (тим паче, що про нього мало хто навіть знає, не те що дивиться!). Відтак до єдиної історичної програми, яка розповідає українцям про їхню історію, намагаючись при цьому акцентувати не на поразках, до чого нас давно встигли привчити, а на перемогах, хай нечисленних, увага підвищена.

Це дуже складно - занурюватися в історію, намагаючись розібратися в незчисленних документах, що суперечать один одному. Правда, яка з них випливає, не завжди приємна. Для всіх сторін.

Спроби повернути українцям власну історію за 20 років незалежності зазвичай закінчувалися безславно - ну не можна всерйоз сприймати «наукові розвідки», в яких стверджувалося, що ватажок гуннів Аттила - українець на прізвисько Гатило, так само як троянці на чолі з Енеєм чи й сам Ісус Христос або ж...Христофор Колумб.

«Машина часу» намагається подавати глядачеві реальну історію через автентичні архівні документи, кінохроніку часів нещодавніх або ж стилізовані під неї чорно-білі кадри історичних реконструкцій подій глибокої давнини.

Для багатьох «неофітів» історичні факти, викладені й прокоментовані в «Машині часу», стають справжнім культурологічним шоком. Реакція на такий шок має надзвичайно широкий діапазон - від бажання глибше зануритися в невідомий досі пласт історичних реалій у глядача мислячого до відвертої ненависті в того, хто навіки застряг у полоні ідеологічно-історичних схем минулого століття. А це означає, що «Машина часу» свою місію виконує - насамперед тим, що спонукає до діалогу хворе і стомлене політичними баталіями суспільство.

Ілюстрація - uastudent.com