Яке ж свято без скандалу? От і цьогорічному Дню Хрещення Русі передував скандал, цілком у дусі нинішніх часів. Митрополит Вишгородський і Чорнобильський, намісник Києво-Печерської Лаври Павло обурився поведінкою журналістів телеканалу «1+1». На його думку, в програмах каналу має місце «факт необ'єктивної й упередженої подачі інформації (узагалі-то, українською мовою мало б бути «подання інформації». - Б.Б.)». На думку митрополита, замість показати благочестиве життя монахів та «священноначалія», знімальна група «самовільно знімала відеокамерою та прихованою камерою матеріали». Та й узагалі канал «веде розмову на теми, які... цікавлять телеглядачів: усілякі плітки, що не відповідають дійсності, та улюблені теми журналістів про машини і телефони священноначалія».

Здавалося б, який найпростіший спосіб довести, що плітки «не відповідають дійсності»? Правильно: хай журналісти знімають усе, що побачать, а потім покажуть. Отоді й стане видно, що відповідає дійсності, а що ні.

Пам'ятаєте героя Ролана Бикова з фільму «За сімейними обставинами» - логопеда, який твердив: «Логопед не должен уметь говорить сам, он должен учить этому других»? Отакої логіки, схоже, дотримуються й у Києво-Печерській Лаврі: вони вчать праведності інших, а бути прикладом праведності не прагнуть і старанно бережуть свої таємниці. Звати саме по собі «самовільне» знімання «приниженням честі, гідності, ділової репутації» можуть лише люди, що давно облишили земну логіку. Або вивчали ту логіку десь у вищих партійних школах.

Цікаво, але у своєму відкритому листі до генерального директора «1+1» Олександра Ткаченка митрополит Павло «забув» зазначити, про яку саме територію йдеться, - про «верхню», відкриту для загального відвідування, чи «нижню», власне монастир?

Здивувала реакція Ткаченка: «...Поважаючи почуття вірян та враховуючи, що сюжет може бути сприйнятий неоднозначно, ми не ставимо в ефір розмову владики Павла з журналістом Михайлом Ткачем»; при тому «1+1» виклав матеріал в інтернеті.

Можна бути впевненим: церква (у даному разі УПЦ МП) й надалі диктуватиме журналістам, що й як про неї розповідати. Та ще й «закручуватиме гайки», посилюючи й посилюючи вимоги.

Так, зважаючи на свято й на торжества, можна було зачекати декілька днів. Ну, може, тиждень. І тоді показати сюжет. Однаково ж ідеться про тривалі події, які за декілька днів радикально не зміняться! Власне, чи перебування в полоні ілюзій, якщо вони справді мають місце, не ображає почуття вірян? Якщо деякі представники «священноначалія» не є взірцями християнської негонитви за матеріальним, то чи не ображає почуття вірян відмова журналістів надати їм інформацію про це?

Сюжет цей мав вийти в ефір увечері 26 липня. А вже 27 липня знайомі розповідали, що вранці того дня побачили його на каналі TLC. Сюжету передувала розповідь про те, що його було призначено для «1+1», а також про те, чому й за яких обставин він на тому каналі не з'явився. Справедливість восторжествувала? Але ж аудиторію двох каналів не порівняти!

Що ж до самого Дня Хрещення Русі, то головну інтригу створював приїзд Патріарха московського і всієї Русі Кирила. Ще не вивітрилося з пам'яті, на що перетворили українські ЗМІ (не без ініціативи української влади) минулорічний приїзд Патріарха; не вивітрилося й те, як і про що вів мову сам Кирил.

Цього року все було набагато скромніше. Лише Перший національний телеканал більш-менш детально висвітлював візит Патріарха. Та й то дуже помірковано, не роблячи суспільним надбанням кожен його крок. Тільки він транслював молебень біля пам'ятника князеві Володимиру 27 липня; навіть на Першому каналі Національного радіо не було трансляції.

28 липня під час трансляції літургії у Києво-Печерській Лаврі канал, наскільки зміг, робив наголос не на постаті Кирила, а на святі Дня Хрещення. Ба більше, трапилося зовсім неймовірне: після цього телеанонси оголошували трансляцію літургії з Володимирського собору! Того самого, який належить Київському патріархатові!

І трансляція ця справді відбулася. Тільки от за двадцять - двадцять п'ять хвилин після початку вона раптом перервалася просто на півслові, й у кадрі знову з'явилася Лавра. Якраз знову виступав Кирил. Цього разу трансляція з Лаври тривала вже до самого закінчення літургії, й аж потім, за півгодини, глядачів повернули до Володимирського собору.

При цьому трансляції й із Лаври, й із Володимирського собору коментувала Христина Стебельська (у Лаврі разом із отцем Григорієм Коваленком, а у Володимирському соборі - разом із Дмитром Степовиком), тож під час «повернення» до Лаври коментування не було взагалі.

На запитання «Детектор медіа» генеральний директор НТКУ Єгор Бенкендорф відповів: «Перший національний намагався максимально широко висвітлити обидві події в режимі телемарафону. Ми не надавали переваги жодній із трансляцій, але ще переслідували мету донести до наших глядачів усе найважливіше, що відбувалося і в Лаврі, й у Володимирському соборі. Богослужіння в Лаврі також мало важливе міжнародне значення, і ми не могли не надати нашим глядачам можливості почути пряму мову ієрархів дружніх для України країн (а я гадав, що все ж таки ієрархи церков; що й у Грузії, й у Росії церкву відділено від держави. - Б.Б.) - Патріарха московського і Патріарха грузинського. Саме в цей момент була відновлена пряма трансляція з Лаври, після чого ми одразу повернули в ефір службу з Володимирського собору».

До речі, самий початок коментування видався промовистим: «Свято хрещення Київської Русі, Свято хрещення Русі-України, свято всіх християнських церков, свято європейської цивілізації». Жодних реверансів у бік УПЦ МП та Кирила!

Перший канал Національного радіо вів трансляцію з Лаври, а от із Володимирського собору не вів. Натомість пізніше він транслював молебень вірних УПЦ КП біля пам'ятника князю Володимиру. (З Володимирського собору вірні рушили у хресний хід до Володимирської гірки.)

Ще одна інтрига цьогорічного візиту Патріарха московського - відсутність публічних контактів із ним представників української влади. Ані на молебні на Володимирській гірці, ані у Лаврі не було нікого з представників Адміністрації президента, Кабміну чи навіть Київської міської адміністрації. Принаймні, про це не оголошували.

Якщо пригадати минулорічний візит Кирила, нинішня неучасть найвищих осіб держави у заходах до державного (як неодноразово наголошувала Стебельська) свята обіцяє чималу поживу для політологів. Принаймні, впадає в око: охолодження, як це виглядає, стосунків державної влади з Московським патріархатом збіглося в часі з безсумнівним охолодженням її стосунків із офіційною Москвою. Що змушує знову й знову шукати відповідь на запитання: яку реальну роль відіграє Російська православна церква в державній системі Росії, й на яку роль претендувала й претендує вона в Україні?

Тим часом політологи, та й пресові політичні аналітики отримали ще одну поживу для роздумів. Річ у тім, що тісні стосунки з керівниками РПЦ були одним із козирів Віктора Януковича - й на виборах, і протягом першого року його президентства. Що тепер робитиме його «православний» електорат, особливо на Сході й Півдні? Проблема й справді дуже цікава й поки що не оцінена належним чином - адже Янукович ішов на вибори як щирий православний, вірний УПЦ МП, обіцяв зближення з Росією, офіційний статус російської мови... Нічого цього тепер немає не лише в реаліях, а й у риториці президента. Як відреагує на це не просто його електорат, а кістяк, найактивніша й донедавна найпереконаніша, найвідданіша частина його електорату? Віктор Ющенко бодай гуманітарні обіцянки виконував, а що сталося з довірою його електорату?

І, нарешті, ще одна інтрига. В урочистих заходах брав активну участь Католикос-Патріарх усієї Грузії Ілія ІІ. Саме в Києві призначено його зустріч і переговори з Кирилом. До того активну участь він брав, що літургію в Лаврі фактично відслужили обидва патріархи. За умов невизнання РПЦ інших православних церков в Україні присутність глави православної церкви іншої пострадянської країни могла означати дуже багато. Втім, із контексту, здається, стало зрозуміло, що саме.

По завершенні трансляцій було оголошено про те, що буде передано вітальне слово Ілії ІІ Україні й українцям. Насправді це було інтерв'ю - слабеньке, до речі; деякі запитання були, мов до дитини. Дуже літня людина у простій чорній рясі (Патріарха московського жодного разу не доводилося бачити в такій), без жодного натяку на пиху чи самозакоханість. Розмовляти йому було тяжко - і через фізичний стан, і через те, що доводилося подумки перекладати відповіді з грузинської (це було дуже помітно). Можна було сперечатися з його відповідями, але вони йшли від душі.

Мало того, що під час літургії він вів мову про розкол у грузинській церкві, про невизначений статус церкви в Абхазії та Південній Осетії, й просив Патріарха московського стати миротворцем, то ще й кореспондентка загострила на цьому увагу: «Распад церкви - Абхазия, Южная Осетия - что это... происки дьявола, интриги политиков или болезни роста, и в результате странствующие по неверному пути» повернуться до «правильної» церкви? Що ще залишалося робити Католикосові-Патріархові? Тільки й вести мову про те, як «в Абхазии и Цхинвали» церква має незрозумілу підпорядкованість (глядачі мали розуміти, що самопроголошену автокефалію), про неприпустимість порушення канонічності, яка віддаляє від Бога. Оце, здається, й було основне запитання інтерв'ю.

То навіщо патріарх Кирил призначив зустріч і переговори з Католикосом-Патріархом усієї Грузії саме в Києві? Чи не для того, щоб утовкмачити українцям аналогію між Україною та Абхазією, між УПЦ КП та самопроголошеною абхазькою церквою? Щоб навіяти українцям думку: незалежність України - це сепаратизм, як і в Абхазії?

...Отже, телетрансляція. Перед її початком, по завершенні й у перервах між трансляціями з різних храмів демонстрували мультик «Сказання про Хрещення Русі». Неоднозначний. Скажімо, в ньому дуже акцентовано пролунало, ніби головною для Володимира стала краса обрядів, його захват церковним співом у Константинополі, золотом та коштовним камінням на ризах священників, вогниками свічок... Звісно ж, такий міф є загальновідомим. От саме міф, бо були, напевне, у Володимира й інші аргументи - адже якби він мислив лише такими «гламурними» категоріями, ніколи не став би він великим правителем. Але у «Сказанні» так наполегливо наголошували саме на зовнішньому боці східного християнства, на багатстві вбрання та оздоблення храмів, що мимоволі захват Володимира зовнішнім блиском почав видаватися суто язичницьким.

Про красу православних обрядів неодноразово вела мову й Христина Стебельська. І тут пригадалися чеські мандрівники середини ХХ століття Їржі Ганзелка та Мирослав Зікмунд. Мандруючи Латинською Америкою, вони шукали відповідь на запитання: чому там усе ніби так само, як у Європі, тільки життєві стандарти й життєвий устрій є далеко не європейськими? І висловили сміливе припущення: сталося так через те, що скрізь у Латинській Америці християнські назви - Санта-Крус (Святий Хрест), Тринідад (Трійця), Сан-Хосе (Святий Йосиф), Сан-Хуан (Святий Іван), Сант-Яго (Святий Яків) тощо й тощо, усе скрізь нібито просякнуто релігійністю, але це лише форма, лише демонстративно-зовнішній бік; за духом, за менталітетом латиноамериканці залишаються нехристиянами.

Чи не те саме відбувається в Росії, та й у нас? Ще сто років тому хоч куди поглянь - а все як не Богоявленське, то Хрестовоздвиженське (згодом воно відносно легко стало Ленінським та Кіровським). А християнського духу, християнського світосприйняття - обмаль? Усе - лише форма? Принаймні, 28 липня про християнське віровчення, про філософію християнства не було майже нічого. Самі лише рідкісні констатації: охрестивши Русь-Україну, Володимир зборов неправду й започаткував правду. Глядачів ніби спонукали до висновку: Володимир охрестив Русь - тож от як тепер у нас красивенько! Пролунало в коментарях прямим текстом: пісні й обряди є доказами глибокої віри!

Але повернімося до трансляції. Що більше дивився її, то більше хотілося вимкнути звук. Бо було геть не зрозуміти, що це - літургія чи репортаж про літургію? Чомусь ведучі на нашому телебаченні вважають, що головне їхнє завдання - не мовчати, ані секунди не мовчати. Якби, не дай Боже, раптом показали по телевізору виставу Національної опери, немає сумнівів: глядачі чули б не арії, а думки коментаторів із приводу арій, їхні враження від арій та все, що вони знають більш-менш про оперу.

А серед аудиторії, поза сумнівом, було чимало вірян - тих, хто хотів долучитися до літургії, чути й повторювати молитви, а не коментарі! Це ж було БОГОСЛУЖІННЯ!

Пролунав такий пасаж: «Нещодавно він (Володимир. - Б.Б.) прийняв православну віру, і його метою було поширити православ'я на всю Київську Русь... На Подолі був єдиний православний храм». Ще згодом: «До того, як Володимир і Русь стали православними...» Але ж 988 року християнство ще офіційно не розділилося на православ'я та католицизм! Не було тоді православ'я!

До речі, цієї загальнохристиянської ідеї не було взагалі! Ніби є православні й є поганці-язичники; все, крапка. Майже впевнений: коментатори казали так без жодної задньої думки, просто вони відтворювали понятійний ряд, який, як то кажуть, «на слуху». А тим часом, зокрема, в Росії, та й на Сході України, набирає обертів тенденція: поняття «православ'я» підмінює й витісняє поняття «християнство», поняття «християнство» виходить з ужитку. Ба більше: навіть ті, хто впевнений, що відтворює «истинно русскую веру», яка нібито була до 988 року, теж звуть себе православними! Чимало людей не розрізняють поняття «слов'яни» та «православні»: що перше, що друге для них є нічим іншим і нічим більшим, як тільки якоюсь рисою, що відрізняє «русских, украинцев и белорусов» від усієї решти світу. Утім, до цього аспекту ми повернемося нижче.

Ще один пасаж із коментарів: «Київ - матір міст руських; не політична, але духовна столиця Русі». А де тоді «політична столиця Русі»? У Москві?

Був колись такий розділ політології - радянознавство (совєтологія). Його фахівці намагалися визначити вектори розвитку подій в СРСР, аналізуючи окремі фрази, натяки, публікації в радянських офіційних ЗМІ. От шкода, що більше радянознавства немає! Без нього ой як тяжко підсумувати враження від трансляції Дня Хрещення Русі! Реверанс у бік України як самодостатньої християнської (гаразд, хай православної) країни - реверанс у бік «єдиної трьохсвятитель... трьохнародової колиски». Туди - сюди, туди - сюди. «Патріарх Кирил представляє народ, державу, яка теж є нащадком хрещення Русі» - й тут само: «І в Росії, і в Білорусії - справжня єдність церкви». І знову - про «наших князів, гетьманів».

А ще виявилося, що митрополит Володимир (Сабодан) - «світовий авторитет... за нього відбулося відродження нашої церкви».

Репортаж із Володимирського собору виявився... обережним. Коментатори вели мову про храмове свято, про 150-ту річницю закладання собору, про «головний храм православної церкви українського народу» та про «особливий зв'язок України з небесними святинями». І лише десь на п'ятій хвилині вперше пролунало ім'я Філарета і назва Української православної церкви Київського патріархату. Надалі назва церкви подеколи лунала, але не надто часто. Саме під час цієї трансляції єдиного разу було згадано, що УГКЦ теж ушановує День Хрещення Русі.

Ведучи мову про те, що УПЦ КП єдина влаштовує хресний хід Володимирською до Володимирської гірки, Степанко раптом сказав: «...Взяти участь у цьому чудовому хрестовому поході... хресному ході». Під час трансляції з Лаври глядачам розповіли, ніби Володимир закликав, «щоб усі від малого до великого прийшли до ДЖЕРЕЛА (виділення моє. - Б.Б.) Почайни, де вона впадає у Дніпро».

***

Проповідь Кирила... Звісно ж, це моє суб'єктивне сприйняття. Але церковний ієрарх із діловим виразом обличчя, з холодно-металевими інтонаціями в голосі... Не було відчуття, що його очі випромінюють добро й любов. Мова... Звісно ж, мова священнослужителів є специфічною. Але ніколи ще не виникало такого відчуття штучності, як від Кирилової «суміші російської з церковнослов'янською». А точніше, архаїчних форм у модерній російській мові, які створюють враження еклектичності, якоїсь демонстративності, неглибокості - ніби брак теплоти в погляді та голосі він намагається компенсувати довільним вживанням деяких архаїчних граматичних кліше.

Розпочав він проповідь із того, що Володимир поєднував владу світську й духовну, був пастирем, а «образ пастыря - это образ власти; именно так понимался этот образ и в Ветхом, и в Новом завете». Розмірковував про владу світську й духовну, про суспільство: «Светская власть - либо на уважении, либо на принуждении, либо на выгоде... Власть Христа - это богопознание».

Далі Патріарх повів про те, що пізнавати можна розумом, а можна почуттями: «Является ли разум решающим в богопознании? Опыт подсказывает, что нет... Власть Владимира - власть Иисуса - власть главы церкви». Оці міркування про владу посіли чи не найчільніше місце у проповіді, причому світське й духовне подеколи було перемішано так, що й не розібрати.

І раптом: «Если есть разделение - значит, утрачена любовь... Виновата не церковь, а духовное состояние людей». Знову залишалося тільки гадати, про яке «разделение» йшлося. Подеколи виглядало, що Патріарх виводить свою нинішню посаду безпосередньо від Володимира, вважаючи себе його прямим (духовним) нащадком; подеколи не можна було відкараскатися від запитання: кого він вважає за справжню владу в Росії - президента й прем'єр-міністра чи себе? Викладення цієї ідеї поєднання духовної та світської влади, фрагментарне, з переходом на інші теми й наступним поверненням, із застосуванням парадоксальних висновків і аналогій, нагадувало вже навіть не пропаганду, а пряме навіювання. Те саме «пізнання, де розум не є вирішальним».

А патріарх Кирил завів мову про народи, що є нащадками «того народу», який хрестив Володимир, про те, що «духовное возрождение народа пошло». «Восстанавливать единство там, где оно разрушено... - закликав Патріарх Кирил. - Всякое разрушение единства церкви - отпад от Господа». Так він вів мову про це «руйнування єдності», що й не розібрати було - чи то це лише про церкву, чи й про «народи-нащадки».

Під час другого включення (а його, судячи з попередніх анонсів, не планували) слова Кирила були однозначнішими. Подякувавши грузинському Католикосові-Патріархові, «что прибыли в Киев - мать городов русских», Кирил виступив «за преодоление разделений, РАЗНОМЫСЛИЙ (виділення моє. - Б.Б.), разногласий... которые означают слабость человека, отошедшего от Христа... Исцеление укрАинского (з наголосом на другий склад. - Б.Б.) православия, восстановление единства НАШЕЙ (виділення моє. - Б.Б.) церкви... Неразрывное единство церкви нашей и севера, и юга, и востока, и запада на великих просторах, что благословлены были крестом святаго равноапостольнаго князя Владимира».

Лише одне речення зі слів Патріарха Кирила можна було більш чи менш зарахувати до духовних та моральних настанов. Цьогорічна його промова відрізнялася від минулорічних відсутністю прямих, «у лоба» висловлювань про «русский мир», «бездуховный Запад» та особливий шлях. З іншого боку, цьогорічна промова нічим не відрізнялася від минулорічної в тому плані, що це була промова історика, політика, чиновника - тільки не ДУХОВНОГО ПАСТИРЯ. Це була промова людини, яка живе «високими», але земними проблемами.

Склалося враження, що Патріарх Кирил не оперує категоріями вірян, праведності й гріха, добра й зла, любові й ненависті. Не вони стоять у нього першими на порядку денному. Він оперує категоріями народів, земель, територій - і влади.

Патріарх Філарет теж вів мову про земне - про український народ, про нашу українську землю, про патріотизм. Але не це було основним його посланням. Він порівнював князя Володимира з апостолом Павлом як людей, що обидва увірували й унаслідок того перетворилися з грішників на праведників, змінили своє життя. Цікавий, до речі, вийшов погляд на діяльність та історичний спадок Володимира. І цілком гідний церковнослужителя.

Отже, нема куди подітися від запитання: що таке православ'я за патріархом Кирилом? Відповідь напрошується сама собою: це не релігія. Це ідеологія. А весь релігійний антураж - він антураж і є. Холодний і німий, мов партквиток - бо немає в ньому християнського тепла, християнської любові. Не поклоніння Богові проповідує сьогоднішнє московське православ'я - поклоніння Росії. А святий Володимир - один із видатних (нібито) російських правителів, і не більше.

Ерзац-комунізм - от що таке сьогоднішнє московське православ'я (даруйте, але дуже хочеться взяти це слово у лапки). Його провідні ідеї - ті самі, що були в КПРС. Перша - це буцімто особлива планетарна місія Росії, її особливе земне покликання. І друга - це «ми хороші, вони погані».

Єдина відмінність зі справжнім комунізмом полягає в тому, що КПРС апелювала до розуму, до логіки. Так, вона при цьому нещадно маніпулювала інформацією, видаючи чорне за біле, а день за ніч. Через що врешті-решт і зійшла з арени: люди зрозуміли, що їх обдурювали. Патріарх Кирил, на відміну від Леніна - Сталіна - Брежнєва, вважає, що для пізнання розум не потрібен. Він апелює до почуттів.

Чому Росія має особливу місію? Ні, не тому, що в ній найсправедливіший у світі лад, і вона несе його всім народам, як твердили комуністи. Ні, все просто - бо Росія є Росія, і їй так призначено. Чому «ми хороші, вони погані»? Не тому, що «в нас соціалізм, а в них капіталізм», як казали комуністи. Знову все просто: «ми - православні, вони - неправославні». І цього достатньо. На відміну від комуністичних догматів, догмати Кирила неможливо перевірити й підтвердити або спростувати. Вони існують незалежно від об'єктивної реальності.

Так, це свого роду віра. Але від того вона не стає РЕЛІГІЄЮ.