«Монтаж розслідування про політику і тортури підходить до завершення. На деяких моментах режисерові стає погано і він тікає у вбиральню», - так на своїй сторінці в фейсбуку журналіст - автор сюжету описав емоції від побаченого. І вже після ефіру додав: «Не для дівчат. Не для дітей. Не для чутливих».

Щоб оцінити вповні, про що йдеться, пропонуємо переглянути відео:

Після цього у фейсбуку розгорнулася дискусія. Значна частина дописувачів назвала сюжет сильним і сміливим. Натомість колега Костянтина Усова, журналіст ТВі Роман Недзельський, написав: «Поважаю тебе як колегу і визнаю твої успішні сюжети, але не розумію, навіщо ти зробив цей "шедевр", після якого блювати хочеться? Навіщо ця ілюстрація??? Що дає вона глядачу? Всі і так уявляють, коли просто описати словами - рот відкривають, вставляють шланг... це очевидні речі. Луценка тим більше так і не годували. Й у тому, що така інструкція існує, частково винен і сам Луценко, чому не відмінив? До речі, правозахисник та психотерапевт Семен Глузман вважає, що примусове годування не однозначно негативна річ. Він сам голодував. Каже, примусове дозволяє не померти і формально не припиняти протест. Людина ж коли голодує не ставить за мету померти, тому, на думку Глузмана, пасивно погоджується на примусове голодування...».

Від програми «Знак Оклику» на запитання «Детектор медіа» відповів ведучий Артем Шевченко.

- Кому належить ідея провести такий журналістський дослід?

- Ідея з'ясувати істинний порядок примусового годування осіб в установах кримінально-виконавчої системи належить спеціальному кореспонденту програми «Знак Оклику» Костянтину Усову і продиктована актуальністю теми голодування як протесту в'язнів, у тому числі політичних.

- Хто консультував авторів, як саме виглядає таке примусове годування? Чи є прямі докази або свідчення, що ця процедура виглядає саме так?

- Силову та медичну складову примусового годування описували та здійснювали особи, які неодноразово проводили цю процедуру в минулому в рамках професійної діяльності. Це був справжній лікар і справжні працівники СІЗО. Прямий доказ, що ця процедура виглядає саме так - Наказ Держдепартаменту з питань виконання покарань №127 від 12.06.2000 «Про затвердження Інструкції про умови тримання і порядок примусового годування в установах кримінально-виконавчої системи осіб, які відмовляються від уживання їжі».

- Чи припустимими, на ваш погляд, є такі реалістичні сцени тортур у телевізійному ефірі?

- В телевізійному ефірі було показано не сцену тортур. Було показано максимально наближену до реальності правду тюремного життя, підтверджену, до речі, Мустафою Джемілевим, до якого застосувавили цю процедуру протягом 300 днів голодування у радянський тюрмі. Ми усвідомлювали ризик викликати певне несприйняття в частини аудиторії надмірною натуралістичністю, але переважив аргумент суспільної значущості піднятої теми.

- Чому сюжет має обрамлення справи Луценка (починається й закінчується історією екс-міністра), якщо сам Луценко не проходив процедури примусового годування?

- Голодування Луценка - перший подібний політичний протест в останні роки. Точно відомо, що його лякали примусовим годуванням, ба більше, інформацію про застосування такої процедури було офіційно оприлюднено його політичними прихильниками . Відтак, на наш погляд, це були достатні аргументи, щоб відтворити примусове годування саме у контексті історії Луценка.

Сам автор сюжету Костянтин Усов у приватній розмові з автором цієї статті зазначив: «Мені багато людей дзвонили і обурювались, казали, що це "виходить за межі", що це "катуванння в прямому ефірі". Але мене неможливо переконати, що хтось повинен приховувати правду, якщо вона погано виглядає».

Слід визнати, що в позиції Усова та Шевченка бачить рацію й професор, член Комісії з журналістської етики Валерій Іванов, до якого «Детектор медіа» звернулася по експертну оцінку:

«У реалістичності кадрів криміналу я не бачу. Наприклад, у Британії після того, як подивишся деякі рекламні ролики в метро, не заснеш. Головне - щоб автори чітко зазначили, що це постановочне відео. Треба повідомляти про це глядачів, і вони чітко повинні знати, що працюють актори, а не реальні люди. У жодному разі неприпустимі зрежисовані кадри, коли на цьому окремо не наголошується. Тоді це грубе порушення журналістської етики, за яке за кордоном навіть відлучають від професії. А стосовно натуралістичності сюжетів і того, що шокує, я не бачу особливих обмежень. Бо якась інформація обов'язково когось шокує. І якщо мета - принести користь суспільству, тут припустимі навіть настільки реалістичні кадри».

Зауважмо, що сюжет про примусове годування - саме такий випадок. Більше того, сам Усов у стендапі, тобто просто в кадрі, прямо та переконливо вказав мету і причини, які сподвигли на проведення такого, м'яко кажучи, неприємного журналістського досліду:

«Європейський суд визнав, що примусове годування є проявом насильства і тортур. Але в українських тюрмах воно застосовується і в наші дні. Тому й тут усе справжнє: лікар, зонд, суміш, спецпідрозділ, інструменти. Навіть доброволець спеціально не їв три дні, готувався фізично і морально. І це не елемент телевізійної інтриги. Якщо у вас слабкі нерви або чутлива психіка, краще не дивитися».

Чи є це переконливим для колег Костянтина Усова та глядачів ТВі, а ще - чи виправдовує мета такі неоднозначні засоби? «Детектор медіа» готова вислухати думку кожного з вас.

Фото Павла Довганя, Руслана Новосьола