Навряд, щоб показана двічі до Дня перемоги на ICTV не в прайм-таймі американська стрічка «Порятунок рядового Райяна» зібрала велику глядацьку аудиторію. Для кіномитців вона цікава тим, що її відзначено п\'ятьма преміями «Оскар». Для інших - тим, що розкриває людську грань війни.

Замало сказати, що цей фільм, який подивилися мільйони глядачів у світі, правдивий. В його основу покладено реальні драматичні історії, зокрема, матері та чотирьох її синів із міста Тонаванда, у штаті Нью-Йорк.

У червні 1944 року, після форсування військами союзників Ла-Маншу і відкриття Другого фронту, машиністка з військового відомства США дізнається, що мати Райянів (під таким прізвищем вони фігурують у фільмі) в один день має отримати три похоронки. Двоє її синів загинули під час десантування в Нормандії, третього майже водночас убито на Тихому океані. Стривожена жінка б\'є на сполох.

Щоб не довести матір трагічними звістками до відчаю, начальник штабу армії США генерал Джордж Маршалл віддає наказ доправити для продовження служби на території США її останнього сина. Та зв\'язок із Джеймсом Райяном - парашутистом 101-ї авіадесантної дивізії, що висадився в німецькому тилу, втрачено. На його пошук вирушає військовий загін на чолі з капітаном Джоном Міллером, який сам гине в бою, та рятує Джеймса. (У реальному житті фінал історії виявився щасливішим: вижив не тільки її син Фредерік. З японського табору для військовополонених на втіху матері згодом повернувся ще й другий син - Едвард.)

Наших ветеранів війни не здивуєш прикладами бойового побратимства й самопожертви. Та чи можна уявити собі, щоб котрийсь із радянських генералів (та ще й у розпал стратегічного наступу) пройнявся чужою материнською долею і віддавав наказ провести ризиковану військову операцію з порятунку звичайного солдата?..

«Никто не забыт, ничто не забыто» - це гасло вкарбоване на численних стандартних обелісках на пострадянському просторі. Мінялися вожді - мінялося число загиблих. Йосип Сталін, який сліпо довіряв Гітлеру, уклав із ним військовий пакт і проґавив напад на СРСР, назвав абсурдну окозамилювальну цифру 7 мільйонів. Микита Хрущов, особисто причетний до військових поразок Радянської Армії, викриваючи культ особи генералісимуса й утверджуючи власний, збільшив її до «понад 20 мільйонів». Горбачов назвав у зв\'язку з 45-річницею перемоги  цифру 27 мільйонів. Вона хоч трохи схожа на правдиву.

Дослідження архівних матеріалів МО СРСР розпочалося лише більш як через чотири десятиліття й було оприлюднено вже після розвалу СРСР у книзі «Гриф секретности снято...». Наведені в ній дані офіційно визнаних людських втрат становлять 26,6 мільйона чоловік, із них майже 9 мільйонів військовослужбовців. Існують й інші розрахунки, згідно з якими число загиблих значно перевищує цю цифру. Співвідношення загиблих солдат Червоної Армії і Вермахту становить приблизно 10:1.

Тільки на Букринському плацдармі, де восени 1943 року було вчинено невдалу спробу визволити Київ, що передувала переправі Дніпра на Лютізькому плацдармі, згідно з офіційною статистикою, загинуло близько 250 тисяч радянських солдат. Однак історики, які досліджували цю провальну операцію, дійшли висновку, що насправді число загиблих значно применшено.

Ось свідчення учасника тієї битви - російського письменника Віктора Астаф\'єва: «Я был южнее Киева, на тех самых Букринских плацдармах (на двух из трёх). Ранен был там и утверждаю, до смерти буду утверждать, что так могли нас заставить переправляться и воевать только те, кому совершенно наплевать на чужую человеческую жизнь... Я пробовал написать роман о Днепровском плацдарме - не могу: страшно, даже сейчас страшно. И сердце останавливается...». «Мы залили своей кровью, завалили врагов своими трупами», - свідчить Астаф\'єв. Жахливих втрат можна було б уникнути, якби Сталін не віддав наказу визволити Київ за будь-яку ціну до чергової річниці Великого Жовтня.

На Букринському плацдармі, на берегах «широкого, могучого» і в його водах, що стали кривавими й солоними від людської крові, загинуло, принаймні, стільки, якщо не більше наших, ніж американських військовослужбовців за весь час Другої світової війни. Їхні втрати підраховано з точністю - 291 557 чоловік.

А хто рахував наших у вирі найжахливішої війни? Моя мати не отримала звістки про загибель старшого сина Богдана, котрого батько ще немовлям знайшов під парканом під час голоду 1922 року і виховав як рідного. В останньому листі, який ми отримали, комсорг Харківського бронетанкового училища повідомляв, що разом зі своїми однокурсниками йде на фронт. Після цього його слід загубився. Пізніше ми дізналися від однополчанина, який вижив, що Богдан згорів живим у танку на підступах до Києва 1941-го.

Моїй матері пощастило в тому, що з фронту, пройшовши крізь пекло Сталінграда, повернувся чоловік і молодший син, який добровольцем пішов на фронт 1941-го у 16-річному віці й закінчив війну в Японії. А скільком матерям довелося вичерпати гірку чашу до дна!

Для одних 9 Травня, червона дата в календарі - День Перемоги. Для мене це передусім День пам\'яті.

Ілюстрація - en.wikipedia.org