9 січня російський телеканал „Росія” (РТР) почастував глядачів документальним фільмом „Російська народна група „Боні М””.

Йшлося у фільмі про події грудня 1978 року – не бачені ані до того, ані після того гастролі в СРСР культової групи, зірок поп-музики європейського масштабу, на самому злеті, на піку їхньої популярності. До того ж, попри всі заведені в таких випадках формальності, як-от гастрольний план, складений на два роки наперед. А також про ймовірні причини такого кроку радянської влади.

Великі й малі загадки радянського минулого – одна з фірмових страв РТР. Завжди цікаві (хоч і далеко не завжди неупереджені), присвячені цим загадкам фільми завжди виносять на розсуд суспільства те, що в ті роки було приречене навічно залишатися за кадром, під грифом „для службового користування”. Шкода, що на українському телебаченні подібних матеріалів з’являється украй мало.

Почався фільм із загальної картини часу та місця: на чорно-білих (а точніше, сірих, бо не надто контрастних) кадрах Москви їздили старі, двадцять перші, „Волги”, чотириста сьомі „Москвичі”, повоєнні вантажівки та старі тролейбуси. Але ж мова йшла про 1978 рік! Коли все це ще було, в достатніх кількостях, але зовсім уже не домінувало! Можливо, автори фільму хотіли створити більш кричущий контраст сірої буденності з яскравими, гламурними (гасло “Vive le glamour!” – це саме з тих часів) шоу прибульців із іншої епохи, але ж документальна, зокрема хронологічна, точність для документалістів мусила б бути понад усе! Та й створення контрасту як мета авторів теж не видалася безсумнівною – адже на тлі цих кадрів переможним голосом сповіщали щось про трудові успіхи того року, успіхи в зовнішній політиці, перший космічний політ із міжнародним екіпажем за участі чеха Владимира Ремека та про інші суцільні успіхи. Утім, це теж є типовою рисою подібних історичних розвідок на РТР – до того типовою, що виникає запитання: чи не є згадки про ці успіхи неодмінною умовою виходу в ефір подібних, зазвичай зовсім не схвальних за основним змістом, фільмів про радянське минуле? Що ж до неточностей, то були й інші. „У ці роки популярними на радянській естраді були Едіта П’єха, Йосиф Кобзон, Муслім Магомаєв, Людмила Зикіна”, - щось подібне було сказане; цитату я навів по пам’яті, насправді імен було названо більше. Реально ж – то були якраз роки шаленої популярності Алли Пугачової, стійкої популярності Софії Ротару, починали входити в моду пісні Михаїла Боярського, вже прогриміли платівка Давида Тухманова „Хвилею моєї пам’яті” та саундтрек до фільму „31 червня”. Отже, з відтворенням часу та місця тут теж вийшла помилка.

Натомість протягом усього фільму, як його звуковий фон, лунали фрагменти пісень „Боні М”, іноді з відеорядом з їхніх концертів, і 1979, і 1981, і навіть 1985 років. Тих пісень, що їх група ніяк не могла виконувати під час приїзду до Москви. Було висловлено думку, ніби популярність групи було створено орієнтованою на Німеччину телепрограмою „Мелодії та ритми зарубіжної естради”. Тоді як ця програма, що виходила раз-два на рік, аж ніяк не могла бути законодавцем смаків – тим більше, що естрадні артисти соціалістичних країн, які неодмінно з’являлися там, як і представники традиційної, для старших поколінь, французької та італійської естради, помітної популярності не набували.

Але ці проколи – дрібничка. Що справді справило шок, то це підбір осіб, які коментували подію. Були ними музикант Андрій Макаревич, фігуристка Ірина Родніна (вони побували на концерті), режисер музичних телефільмів Євгеній Гінзбург (він був у групі супроводу), представниця фірми „Мелодія”, солістка „Боні М” Ліз Мітчелл та... Владимир Жириновський. Який, здавалося, з’являвся на екрані частіше за будь-кого з усіх інших і ненабагато рідше від самих „Боні М”. Що такого цікавого він розповів? Власне, нічого такого. Нічого по суті. Свої думки про групу (на диво, гранично позитивні, попри громадянство та етнічне походження музикантів й попри його, Жириновського, любов до вишукування підступів злокапосних натівців та їхнього розтлінного впливу на високодуховну російську молодь), свої думки про СРСР та його керівництво, свої думки про стан радянської естради того часу – от і все. Незрозумілим лишилося навіть, чи був він на концерті, чи бачив його телеверсію, чи от просто прийшов і каже розумні, але надто загальні речі – такі, які міг би сказати будь-хто, хто трохи вміє аналізувати й пам’ятає музику „Боні М”. Принаймні, серед російських політиків, упевнений, зміг би так само виступити далеко не самий лише Жириновський.

То що ж стало причиною запрошення його й саме його? Навіщо? Жириновський став дуже частим гостем на російських екранах. То він співає, тепер от спробував себе в амплуа музичного критика та історика. Видається, тут є кілька причин, і пояснити телевізійну популярність цього політика самою лише симпатією до нього російських телевізійників не виходить. Тим більше, знаючи про, м’яко кажучи, неповну їхню, російських телевізійників, самостійність. Передусім, постійне перебування Жириновського на екранах призвичаює росіян до думки: лідер ЛДПР – це нормальний політик, нічого такого особливого ані в ньому, ані в його партії немає. Політик собі як політик, зовсім не маргінальний, не такий, із яким не кожен погодиться сісти за один стіл. Але це не головне. Жириновському не відмовиш в артистизмі. Коли ж він ще й веде розмову не лише про політику, а фігурує в контексті масової культури, його починають сприймати саме як артиста. Незалежно від того, про що він веде мову. Ніхто вже не розуміє, коли він каже серйозно, а коли – „артистично”. І коли він вимовляє політичні промови, які мали б налякати будь-кого будь-де, вони вже нікого в Росії не лякають. А сприймаються як ледь не акт мистецтва, як такий собі „аццький креатифф”. Естетизація маргіналів – от як це називається. Недарма ж кілька років тому російське телебачення опитувало молодих людей, які тільки-но проголосували за ЛДПР: чому вони віддали голос саме Жириновському? Він цікавий, він прикольний, - такими були відповіді. Російське суспільство захоплюється тим, ЯК Жириновський щось каже, а тим часом у його свідомості поволі осідає те, ЩО він каже. Осідає як щось цілковито нормальне, звичне, як щось, що не викликає протесту й обурення. Таким чином у російському суспільстві невтомно осідають ідеї, що в будь-якій іншій країні викликали б острах. Порівняно з цими ідеями російська влада видається взірцем демократичності. Але не варто забувати: не так уже рідко траплялося, коли що в російської влади в голові – те в Жириновського на язику. Громадян Росії в такий спосіб призвичаюють до ідей, які в пом’якшеному, більш цивілізованому за формою, менш епатажному вигляді, цілком можливо, за певний час стануть основою політики російської влади.

А причини того, чому радянська влада погодилася на гастролі „Боні М”, так і залишилися нез’ясованими. Припущення про особисті смаки Леоніда Брежнєва розвіяв його онук – він цілком слушно запитав, чи можна уявити собі Суслова, який пританцьовує під „Роллінг Стоунз”, чи Андропова, який підспівує „Пінк Флойд”? Утім, припущення, що провідну роль зіграли симпатії когось із компартійної верхівки, так і залишилося однією з актуальних гіпотез. Залишається тільки пригадати, що компартійна верхівка – то й були люди віку, виховання та смаків тих самих Суслова чи Андропова. Іншою гіпотезою була комерційна вигідність тих гастролей. Вона теж пролунала як одна з можливих причин – але чому ж у такому разі прецедент із „Боні М” так і залишився єдиним? (Елтон Джон, що приїхав до СРСР рік по тому, не був у Союзі таким уже надпопулярним, та й перебував він якраз у творчій кризі.) Хіба гастролі інших виконавців, чиї записи люди переписували тисячі разів з одної платівки, не були б комерційно не менш успішними? Та й якщо метою гастролей була комерція, чому у продаж надійшло лише 8% квитків, як було сказано у фільмі, а вся решта розійшлася по партійно-радянських установах, працівники яких хоча б за своїм віком навряд чи так уже цікавилися музикою „Боні М”? Чому левова частка квитків, відданих у продаж, потрапила до спекулянтів, а держава позбулася значних прибутків? Чому, коли з’ясувалося, що шалені натовпи бажаючих стоять під касами цілими днями на тридцятиградусному морозі, що люди в надії потрапити на концерт приїздять до Москви аж із Далекого Сходу й ладні віддати за квиток ледь не все, - чому тоді не було організовано гастролі хоча б столицями союзних республік та містами-мільйонерами (тими з них, що не були закритими для відвідування іноземцями), чому все обмежилося Москвою – так, ніби гастролі відбулися суто задля галочки? Отже, ця версія також видається хибною. Набагато більш схожою на істину видається припущення, зроблене Іриною Родніною: гастролі „Боні М” відбулися в межах підготування до московської Олімпіади-80 й мали єдину мету – засвідчити Заходові відкритість Радянського Союзу. Особисто мені саме ця версія – гастролі, розраховані на зовнішній розголос – видалася найгрунтовнішою. Але у фільмі вона пролунала як другопланова, допоміжна. А ще – жодна пісня групи не пролунала повністю, а показані фрагменти концертів були дуже нетривалими. Тож фільм залишив стійкий присмак, що Жириновський і був його головним героєм, заради нього значною мірою цей фільм і було знято в такому вигляді. Фільм, присвячений далеким від сучасної російської політики та сучасного російського телебачення музикантам з „Боні М”, став таким собі наочним посібником із того, що є сьогоднішнє російське телебачення.