Наприкінці 2005 року на каналі TF1 у Франції завершився телевізійний конкурс Star Ac. Рідний брат російської „Фабрики зірок” випустив на самому фіналі сенсацію. У вирішальному конкурсі переміг учасник, який ніколи б не зміг вибитися в люди, якби це не відбувалося в прямому ефірі телебачення цивілізованої країни і за непідтасованими результатами голосування публіки (телефонні дзвінки та SMS-повідомлення). Дівчину, за яку було віддано 57% голосів глядачів, звуть Магалі. Їй вісімнадцять років. Вона з провінції, білошкіра, низького зросту, круглолиця, має зайву вагу і майже безголоса. Магалі виграла контракт із компанією звукозапису на мільйон євро. Публіка проголосувала за неї на противагу високим струнким юнакам і юнкам із дозами арабської та негритянської крові і зовнішністю топ-моделей, на яких ставили більшість експертів, телевізійних оглядачів ба навіть організаторів програми і членів журі. Народ обрав гидке каченя. Всім на подив і декому на радість. Бо, нарешті,  прості люди мають вплив на рішення, що кояться у телевізійному світі.

Я мав нещастя дивитися підсумкову передачу „Академії зірок” на TF1. Фіналісти конкурсу, що несподівано програли найбільш неадекватному учаснику, дещо спантеличено співали пісеньки разом із зірками французького шансону, намагаючись проявити себе із найкращого боку. Напевно, щоб присоромити публіку, змусити її замислитися над своїм відверто необ’єктивним рішенням. Це було не надто привабливо, хоча й доволі професійно. А потім всі учасники конкурсу заспівали фінальну пісню. Магалі одягли в широке біле плаття, а на плечі кинули якусь червону ганчірку. Через свій сценічний костюм вона виглядала ще більш товстою і низенькою, ніж була насправді. Із танцем і ритмом у неї були серйозні проблеми. Вона не завжди потрапляла в ноти, іноді дещо збивалася з тексту, задихаючись від утоми. Переможниця конкурсу „Академія зірок” була схожа на корову. Так. На корову.

Учителі конкурсантів в кожному із випусків реаліті-шоу підкреслювали недоліки Магалі, так само,  як і відсутність в неї акторських талантів. Протягом тренувань вона скинула з десяток кілограмів, але цього виявилося замало. Її чотири рази виставляли кандидатом на вигнання, але публіка зберігала її у передачі. Її примусили співати пісню групи АББА „Dancing queen”. Це був інквізиторський вибір, зважаючи на відсутність у Магалі витривалості і прихильності до танців. Але публіка зберегла її у шоу. Режисери програми також не радували майбутню зірку своєю прихильністю: її зображення транслювали лише коли вона спала чи наносила на обличчя товсті шари косметики. Але це не завадило їй перемогти. Протягом фінального концерту камера раз по раз захоплювала в об’єктив здивовані погляди членів журі, ведучих, запрошених зірок, звернені до Магалі; так само як і нездорове презирство елімінованих учасників, спрямоване на неї. Однак агресія не досягала її, вона знищувалася радісними криками залу: Магалі люблять.

Її шоу-бізнесова кар’єра навряд чи складеться дуже вдало. Навіть Вівіан Жак’єр,  президент одного із впливових товариств товстунів Франції, скептично розцінює її шанси зробитися видатним рекламним носієм. „Що може вона продавати, окрім кремів для схуднення?” - дивується вона. Байдуже. Любов глядачів Магалі вже має. І це непогано.

Дивлячись цю передачу,  я думав про фільм „Доміно”, який зо три місяці тому вийшов в український прокат. Його зняв Тоні Скот, молодший брат Рідлі Скота, автора квазіеротичного серіалу „Голод”, що його можна побачити час від часу в опівнічних показах каналу Enter-фільм. В картині задіяні безліч відомих акторів, однак зараз нема сенсу про них згадувати, так само як і про сюжет. Дивлячись „Академію зірок”,  я думав про конкретний епізод фільму, коли головна героїня, що її грає юна, струнка і приваблива Кайра Найтлі, різноманітними способами б’є хлопця перед телекамерою (цілком реально, до крові, йдеться ж про реаліті-шоу), а продюсер (Крістофер Уокен), хрумкаючи гамбургером, із радістю на це дивиться, захоплено стверджуючи, що сексуально приваблива дівчина-садистка – майбутня зірка телебачення, бо люблять саме таких. Після цього епізоду стилістика фільму цілковито переходить на телевізійні рейки, хай там що відбувається в кадрі. Манери поводження людей із життєвих перетворюються на штучні, сформовані сценарною необхідністю. Те саме відбувається з персонажами. Врешті, розумієш, що вся картина з першого до останнього кадру – суцільний обман, майстерно побудований на телевізійних кодах. Врешті, дивлячись на Кіру Найтлі, згадуєш Магалі,  і…  розумієш, що люблять не таких.

Телебачення створює привабливий образ, але він не може бути запорукою  любові глядача. Щоденна з’ява на екрані не гарантує реального успіху у публіки, як і досконала з рекламної точки зору маска. На жаль, сучасне телебачення, незважаючи на всі технологічні звершення  – це все одно  система без зворотного зв’язку. Тож коли рішення глядача відрізняється від запрограмованого сценарного ходу, в першу чергу виникає підозра в неадекватності того, хто платить гроші, набираючи номер, „який ви бачите на екрані”.  Між тим, може, насправді неадекватні все ж таки самі телевізійники, які, створюючи віртуальний світ, починають перш за все самі вірити в те, що цей світ – і є найбільш реальним?.. І кожне «неправильне»  голосування  глядачів свідчить, насправді, лише  про  нездатність телебачення  сприймати зовнішні сигнали (власне, якщо вже вести мову про Україну, то кожне не сфабриковане голосування).  

Може, виправити ситуацію покликана  наявність значної кількості телевізійних облич в виборчих списках партій і блоків, що йдуть на парламентські перегони-2006? Що  дає надію на часткове усвідомлення телевізійними обличчями  необхідності реального зворотного зв’язку із глядачем.

Результати 26 березня заледве хтось захоче наректи сфальсифікованими.