У проекті «Замок страху», який терзав ефірну плоть Нового каналу протягом двох місяців, але раптом кудись пощез, було абсолютно все, що мені подобається у розважальних програмах українського телебачення: суміш справжньої та бутафорської крові у пропорції крапля на відро, грайливе приниження заради перемоги, емоційне кадило Телепузиків, бляшане шаленство статистів, шлунково-кишкові спецефекти й глибока оранка глядацької душі за допомогою форматного мордоплуга. Та найголовніше - це мертві свині та живі люди, а також їхнє фінансово-метафізичне взаємопроникнення.

Коли вітчизняні грошолюбці поїхали у Форт Буаяр, ключами від якого публіку нагодували ще на початку 90-х, це ще можна було дивитися з якихось ностальгійних міркувань. Коли ж у національний телепростір пролазить чужоземний формат з ароматом відрижки Паспарту, та ще й адаптований під надзвичайно скромні смаки вітчизняного глядача, - це вже можна сприймати як вольовий акт, безжальний і відчайдушний, наче новий сезон «Битви екстрасенсів». Іншими словами, над «Замком страху» від початку ширяв дух надмірної сміливості. Його аромат за всі ці роки анітрохи не змінився, ба навіть навпаки, став ще насиченішим.

Технічне завдання таке: учасників програми поливають нечистотами, змушують бабратися в різноманітному лайні та свинячих нутрощах, лапати змій, жуків, щурів та комах; вони мерзнуть і пітніють, нещадно смердять, і в перервах між випробуваннями вислуховують од голомозого господаря замку всю правду про себе і своє нікчемне життя. Винагородою для семи гравців, один із яких доходить до фінального двобою з власним азартом, може стати гора купюр із написом «образєц», проте зазвичай команди-переможці здобувають близько ста тисяч гривень на сім\'ю. Або ж просто вирушають у душ, збагачені радістю від самого факту існування олімпійського принципу. Родинні зв\'язки між помийними шукачами пригод - непоганий нюанс, але Каїн та Авель рідко з\'являються на знімальному майданчику, як і жінки у супроводі колишніх і теперішніх чоловіків.

У кожній команді обов\'язково є принаймні одна блондинка, котра відповідально сіє паніку та жах і потім розповідає глядачам, яких кошмарів і страждань натерпілася. Сповіді блондинок - одне з найцінніших виділень цього шоу, яке, правду кажучи, могло б чудово існувати у форматі радіопрограми. Адже кількість смердючих локацій та одноманітних випробувань обмежена, й тому вже на третьому випуску починає набридати. Натомість слухати про те, як на учасниць вилилася «куча кровоносних помоєв», можна безкінечно. Заберіть зображення - й страх поллється повноводою рікою: «А-а-а! Жук, жук на жопє! Боже, боже!», «Дуже страшно, коли тьотки кричать за спиною, наче їх хто-небудь убиває», «Работаєм, работаєм!», «Саранча лєтіт, зємля лєтіт, дєнєг нєт!». Це гречаний мед саспенсу. Те, заради чого й збудовано «Замок страху». Ти не побачиш, як дівчина витирає обличчя руками, якими щойно, за її ж зізнанням, колупалася в лайні. Натомість почуєш щось на кшталт: «В дірьмє я нашла прілічную сумму!» або «О! Я в жопє нашол дєньгі!» - і свідомість домалює все, що треба.

Отже, перша й обов\'язкова умова перегляду програми - не вмикати зображення. Нехтування цією порадою може закінчитися кепсько. Наприклад, свинячими тушами, обмащеними смальцем. Воно вам треба? Я, наприклад, досі не можу збагнути, який у цьому сенс. Жирна свиня - це одне, а обмазана жиром свиня - щось зовсім інше. Сподіваюсь, у цій деталі криється якась моторошна загадка.

Зі ще однією причиною відторгнення відео я маю справу вперше. Її можна назвати «страхом справжності». Йдеться про специфічний глядацький синдром, який нищить задоволення від пропонованої телевізором гри. Адже дивишся «Замок страху» і бачиш безліч підтверджень, що це чергове псевдореаліті. Занадто злагоджено зойкають-кричать білявки, й тільки там, де треба. Забагато однотипних реплік у розповідях гравців про пережиті під час випробувань емоції. На всьому (а найбільше - на взаєминах поміж родичами) видніється трафаретний штамп «образєц». Але найгірше, що все це може бути й жалюгідною реальністю, результатом сумлінних кастингів і незгасимого людського прагнення потрапити в телевізор. Немає різниці. Байдуже, чи справді учасники гри верещать і лаються, побачивши павука, чи імітують страх: рівень пристрастей, на які здатні шукачі пригод, незмінно коливається в межах погорілої театральності. У будь-якому разі, цим людям немає чого розповісти про свої пригоди, крім повсякчасних нагадувань глядачеві про сморід і лайно. Еге ж, усі вони погоджуються, що ніколи в житті не відчували нічого жахливішого та огиднішого. І звучить це звіряння настільки награно, що цілком може бути правдою.

Це непотрібне відчуття справжності оскверняє весь задум. Як-от у випуску з командою «Лимон»: прийшли собі люди, й ну гроші збирати. Не кричать, не сваряться, не розігрують шекспірівських трагедій. Ллються помиї, повзуть щурі, все, як зажди. За винятком одного: учасники гри наче й не розуміють, що вони в телевізорі й повинні кричати, екзальтовано підстрибувати, а не порпатись у тельбухах із такими обличчями, ніби це їхнє перше знайомство з фламандським живописом сімнадцятого століття.

Де обіцяний страх і подолання фобій? Де жадібність і ниці спроби підставити ближнього?

Нічого цього немає. Родина скромно і злагоджено, в єдиному пориві, збирає сто тисяч - і залишає глядача наодинці з нудотним відчуттям справжності; роби з ним, що хочеш. Можеш вірити або ні, немає різниці, - шоу завершилось.