Невеличкий за обсягом фільм Романа Бочкали «Призначити винним» із документального циклу «Моя країна», показаний в ефірі «Інтера» 19 квітня о 23:45, з однаковим успіхом міг або мати багато серій, перетворившись на безкінечний серіал, або не вийти взагалі. Ані журналіст, який узявся за тему незаконно засуджених українськими судами, ані керівництво каналу, схваливши цей проект, не зробили в результаті жодного громадянського вчинку. Вони не викрили некомпетентних правоохоронців, нічого нового не розказали про катування під час досудового слідства, не повідомили, кого за це покарано, а головне - нічого не зробили для того, щоби знущання над людьми в міліції припинилися, і тема, яку зачепили журналісти, хоча б на трошки перестала бути актуальною.

Починається стрічка з відомої всій країн історії про Сергія Ткача, пологівського маніяка, до речі - колишнього працівника міліції. Як про чергового «чикатила» пише Вікіпедія, сам Ткач готовий був продати свої спогади за кілька мільйонів доларів, а за злочини, котрі він скоїв, відсиділо, за різними даними, від 10 до 14 чоловіків різного віку. Вже тоді, коли Ткача почали судити, випуски новин рясніли не лише сюжетами про цю подію, а й показами інших жертв сексуального маніяка - тих самих незаконно засуджених за скоєні ним убивства. Вони домагалися справедливості тоді, домагаються її, як видно з фільму Романа Бочкали, досі.

Та головне - невідомо, коли їх буде реабілітовано, чи легше їм стане після реабілітації, чи буде виплачено бодай якусь компенсацію, а головне - чи працюють у правоохоронних органах ті, хто катував невинних людей, хто затискав їхні геніталії дверима, вибиваючи зізнання й отримуючи їх. На моє глибоке переконання, ці люди ще працюють. На високих посадах. Отже, показувати жертв міліцейського свавілля - це добре і, вочевидь, сміливо. Та чи не краще назвати прізвища катів у погонах? Поцікавитися їхнім побутом? Побувати в їхніх родинах? Познайомитися з дітьми, кінець кінцем. Гаразд, скажете ви, ніхто з них на такі зйомки не погодиться. Але журналісти не так уже й давно хизувалися своїм умінням проникати на будь-які заборонені території, озброївшись прихованою камерою. Чому раптом у таких випадках, коли йдеться про звичайних садистів, не менш жорстоких, аніж Ткач, колеги раптом починають згадувати про доцільність подібних прийомів, про якийсь там моральний бік питання тощо...

Решта історій - і про киянина Богдана, колишнього боксера, якого скалічили на міліцейських допитах ні за що, і про опера з Криму, якого посадили за сфабрикованим звинуваченням, бо - за принципом доміно - не хотів фабрикувати доказів проти невинного підозрюваного, лише тією чи іншою мірою доповнюють попередню розповідь. Найстрашніше в цій ситуації - те, що історії про невинно засуджених не ексклюзив для журналіста. Не виняток із правил. Не смажені факти. Це наше сьогодення. Це відбувається поруч із нами в моїй країні щодня. За тим, хто кого побив у міліції ні за що, стежить, наприклад, тижневик «Країна». Але чи зважають у міліції на ці публікації? Чи беруть вони до уваги звинувачувальний пафос фільму «Призначити винним», показаний о 23:45, коли вони або працюють із черговим підозрюваним, засукавши рукави, або сплять, випивши після трудового робочого дня?

Взагалі, чи уявляють собі Роман Бочкала та менеджмент «Інтера» цільову аудиторію такого фільму? До кого хочуть достукатися, кому розказати новину про непрофесійність української міліції? Правозахисникам на чолі з Євгеном Захаровим? Так вони і без телевізора знають усе, навіть більше. Анатолієві Могильову? Так навряд чи він дасть правову оцінку діям своїх підлеглих. Хіба скаже, що правоохоронці, котрі вибивали покази з невинних у справі Ткача, тоді ще його підлеглими не були, це було взагалі за Кравченка, а ще краще - за Луценка.

В тім-то й річ, що автори стрічки «Призначити винним» не зрозуміли або чомусь вирішили не говорити про те, що катування в міліції - від непрофесійності її працівників та очільників, котрі вимагають, мов на виробництві, давати плани по розкриттю та різну там позитивну динаміку. І непрофесійною українська міліція була та є незалежно від того, хто сидить у керівному кріслі і яка партія чи який президент у країні при владі.

Творці фільму сором'язливо мовчать про дуже важливу проблему. Не так важливо, за великим рахунком, скількох людей щодня силою змушують зізнаватися у скоєнні тяжких злочинів. Важливіше і страшніше те, що такі методи нашої міліції не надто приховують, якщо про кожен такий випадок стає відомо журналістам та правозахисникам уже наступного дня. Міліція нічого не боїться. Правоохоронцям байдуже, скільки ще викриттів зроблять журналісти і в скількох злочинах їх звинуватять. Бо за це їх покарано не буде - адже саме така міліція, котра не береже нас, а кусає, котра охороняє не людей від бандитів, а владу від народу, була потрібна моїй країні щонайменше від 1917 року. Коли освічених фахівців розстріляли як чужорідний елемент, а сільському малограмотному дядькові дали в руку наган і призначили міліціонером...