5 квітня «Інтер» показав документальний фільм Олексія Бобровникова «Катинь. Листи з раю» (виробництво «Інтер», студія «07 продакшн»). Це могло би стати винятково резонансною телевізійною подією, якби не дві обставини.

Перша – час виходу в ефір: демонстрували фільм опівночі посеред робочого тижня. Стандартна ситуація як для нашого телебачення, на якому розмови на серйозні теми можливі лише вночі, «коли діти сплять» і коли якщо й хочеться щось дивитися, то що-небудь легеньке. От уявіть собі, якби в реальному житті прем’єра фільму про Катинь відбулася в нічному клубі. 

Друга обставина – власне фільм, його сюжетна побудова. Були в ньому декілька сюжетних ліній: розповідь про події в Катині як такі, ставлення нинішніх мешканців селища до тієї трагедії, викладання історії в російських школах, політичні репресії сталінської доби. Вистачило б на цикл самодостатніх документальних фільмів або, принаймні, «серій». Але всі ці сюжетні лінії було розбито на маленькі шматочки, ретельно перемішано й довільно скомпоновано. Сконцентруватися – ані розумово, ані емоційно – було неможливо ані на чому. Вийшов такий собі кінококтейль, нарізка кліпів. 

Так само на маленькі шматки було розбито численні синхрони – сумарно, до речі, зовсім не надмірні за хронометражем. Місцеві мешканці, поляки, пенсіонер НКВС (кадри 1991 року) – всі вони раптово вигулькували на екрані й так само раптово, ледь не на півслові, з нього зникали, щоби знову вигулькнути чи то за десять хвилин, чи то за півгодини. Тільки й лишалося, що гарячково (й безнадійно) пригадувати, що, де й коли казав той самий персонаж раніше, й до чого все це він вів. Вийшла така собі «серйозна» розмова для розумово лінивих. 

Десь на тридцять п’ятій хвилині демонстрація фільму раптом обірвалася, й глядачам – без жодного переходу, навіть без зупинки – почали розповідати про шоу «Майдан’с», розіграш «Рено», «прем’єру “Медофф”, гідну Оскару», внутрішньочерепний тиск доктора Комаровського, унікальні технології «Хортиці» та інші винятково корисні речі. Десять хвилин тривала реклама. Річ не тільки в тім, що бувають розповіді й теми, які не можна отак переривати на технології «Хортиці». Не можна, бо гріх. Річ у тім, що всі ці десять хвилин було не збагнути, чи фільм про Катинь уже закінчився, чи ні. Його кліповість не дозволяла міркувати про те, чи оповідь було перервано на півслові, а чи вона вже добігла кінця. 

Синхрони у фільмі незрідка нагадували висмикнуті репліки. От розповідає мешканка Катині про Середньовіччя, «коли не було суду, як у нас тепер». До чого це? А хто його знає! Якби ж то це було на тлі послідовної розповіді про події в Катині часів війни, слова про Середньовіччя пролунали б як порівняння, а то й вирок. Коли ж їх було вмонтовано поміж інших синхронів «про все», репліка ця просто загубилася, виглядала зайвою.

От лунають фрагменти з листів поляків додому. Ані імен, ані коротеньких біографій. Пролунали – й годі, на екрані – урок у сучасній катинській школі. Минає деякий час, і фрагменти з листів лунають знову. І так декілька разів. Під кінець фільму стос аркушів із роздруківками текстів листів опиняється в руках одного з персонажів фільму. Те саме зі школою: протягом усього фільму на півхвилини-хвилину на екрані з’являвся клас, щоб аж наприкінці в тому самому класі якась інша вчителька зверталася до школярів польською, а ті відповідали їй російською. Що то було: чи в Катині діє школа з вивченням польської мови? Незрозуміло.

От купають малюка – мешканця сьогоднішньої Катині. Камера наїжджає на нього й надовго затримується. Він від народження несе на собі провину за ту трагедію – так треба розуміти? 

От декілька поспіль синхронів мешканців Катині. Під кінець фільму можна буде здогадатися, що багато з них – то декілька поколінь однієї родини Володченкових. «Мешканці не знають, що відбувалося за рогом їхнього будинку», – робить висновок закадровий голос. Невже так геть усі й не знають? Бодай приблизно? Та й чи відвертими були всі катинці з іноземними телевізійниками? 

От синхрон мешканки селища Гнєздово, як було написано в субтитрах. Декілька слів про те, що інтернованих поляків привезли на місцеву станцію. Ото й усе, про подальший шлях від станції – ані слова. Узагалі-то, Гнєздово – це околиця Смоленська, написати так, як було – те саме, що взяти синхрон у мешканця «селища Дарниця під Києвом».

От закадровий голос каже, що в російських школах історія радянського періоду – це історія п’ятирічок, а Сталін – «ефективний менеджер». Кадри уроку з історії, вчителька розповідає про напад Німеччини на «нашу родину, которая тогда звалась СССР». Кадри хроніки війни. Оці кадри уроку в катинській школі, хроніка воєнних років, синхрони літніх поляків – усе це вперемішку розкидано по всьому фільмі. 

За кадром розповідають про пакт Молотова – Ріббентропа, про окупацію Польщі, про те, що СРСР не оголошував Польщі війну. Здебільшого загальновідома інформація, майже нічого нового. У кадрі – крупним планом катинські школярі. То це вони й є символами поділу Польщі? 

За кадром лунає уривок із листа ув’язненого поляка: «Господи, зроби так, щоб я з товаришами повернувся до рідної Польщі». У кадрі – крупним планом школяр із родини Володченкових. Знову урок історії, вчителька питає: «Кто из вас готов на подвиг?» Синхрони катинських жінок, їх розпитують, чи з радістю вони відпустили б дітей на війну. 

Кадри «визволеного» 1939 року Львова. Раптом – Америка. Закадровий голос: «По той бік океану революція в моді». Той самий голос веде про появу нейлонових панчіх, перші успіхи Френка Синатри. Поки в СРСР тривали репресії, у США вручали «Оскарів», коли поляків везли до Катині, у США вийшла перша серія мультиплікаційного блокбастеру «Том і Джеррі», – розповідає закадровий голос. Так от хто винен у Катинській трагедії, ситі й байдужі «піндоси»! Так виходить? 

«Порядок дуже швидко відновлювали. Це тому, що вся влада діяла синхронно», – вкотре з’являється крупним планом найстарший Володченков. Той, про якого перед тим було сказано: він переконаний комуніст і всіх, хто критикує Сталіна, й досі зве ворогами народу. Мешканка Смоленська – онука розстріляного радянського офіцера – розповідає загалом про сталінські репресії. У кадрі з’являється крупним планом обкладинка справи її діда. 

Раптом оповідь заходить про те, що місце колишньої дачі НКВС є дуже популярним серед дачників. Сьогоднішній краєвид, із риболовом на передньому плані – пейзаж із хроніки, без людей; знову сьогоднішній краєвид із риболовом – краєвид із хроніки. Той самий заворот Дніпра. Дачники? Чом би й ні, місце й справді красиве. 

І от фінальна частина. Крупним планом фрагменти листів поляків. Стіл, на ньому повно обручок – теж крупним планом. У тексті про обручки – жодного слова. Текст сам по собі, обручки самі по собі. Не жахає й не хвилює: ну, обручки, мов на вітрині, ну то й що? Автор показує сім’ї Володченкових кадри хроніки. На мить бідолашну сім’ю стає навіть шкода. Нелегко ж, певне, бути піддослідними? 

Допит молодшого покоління родини: яким має бути командир, із яким можна піти на подвиг? Крупним планом малюк – той, якого купали («якщо в першому акті малюка купають, у третьому акті він...»?). Закадровий голос: «Чи є щось таке, за що Ярослав, коли виросте, має віддати життя?» Делікатненько так. Але про що, власне, фільм? Про філософські проблеми? Про абстрактні подвиги та обставини, що їм сприяють?

А якась дама в лісі вже пояснює Володченкову-старшому, як тут розстрілювали репресованих. Із землі стирчить букетик квітів – крупним планом. Дама згадує про черевичок 33-го розміру: чи то «ворогом народу» була така маленька жінка? Чи дитина? Просто галявина в лісі – й поодинокий букетик. Звідти переходять до польської частини меморіалу: стіна, таблички з іменами. «Этот был prawnik, юрист – от слова «право». Этот – ekonomista», – пояснює дама подружжю старших Володченкових. Чи не найпроникливіший фрагмент фільму – без мерехтіння кадрів, без стрибання з теми на тему.

Крупним планом – Володченков-старший. Кульмінація всього фільму – прозріння з певними ознаками катарсису: «Это и мои руки обагрены кровью! Это на нас всех этот груз!». Цього моменту, здається, стає зрозумілою основна сюжетна лінія – перевиховання Володченкових зусиллями знімальної групи. Все решта – наповнювач. Раптом з’являється сумнів: перевиховання однієї окремо взятої російської родини перед камерою – чи може воно бути справжнім, не поставленим? Відганяю той сумнів вольовим зусиллям: зовсім уже циніком бути не хочеться.

За кадром лунає статистика загиблих у війнах, у Другій світовій війні, від тоталітарних режимів і радянського зокрема. Закадровий голос наводить дані «Міжнародної Амністії»: «Кожен третій уряд застосовує вбивства без суду». В кадрі – крупним планом людські кістки, їх змінює людський череп. Камера наїжджає на нього, надовго затримується. Завіса, кінець. 

... Що таке документальний фільм? Бувають фільми-розслідування та фільми-дослідження. Бувають фільми-розповіді, що відкривають невідомі або маловідомі факти. Бувають фільми, що спонукають глядачів співпереживати, пропускати навіть загальновідому інформацію крізь серце. До якого з цих жанрів належить «Катинь. Листи з раю»? До всіх потроху й до жодного до кінця. Напівдослідження, напівінформування, напівспівпереживання. А часто-густо – просто пережовування. 

Модна й досі кліпова побудова фільмів є далеко не завжди доречною й далеко не завжди оптимальною. В даному ж випадку кліпова структура фільму викликала підозру, що вона була покликана замаскувати невміння авторів доводити до завершення кожну окрему сюжетну лінію, вибудовувати класичну схему «зав’язка – розвиток – кульмінація – розв’язка». Може, вона приховує їхнє невміння відділяти важливе від неважливого, складати факти в логічні ланцюжки? Допомагає привнести штучне відчуття динамічності за невміння зробити оповідь динамічною у природний спосіб? Дозволяє не надто ретельно стежити за відповідністю картинки й тексту? 

Не знаю, не хотілося б звинувачувати. Але так чи інакше, побачене справляє враження польоту метеликів із камерами: що побачив – те й показую. І на простеньке запитання «Чи цікавим вийшов фільм про Катинь?» – неможливо дати однозначну відповідь. Можна вести мову про цікавість чи нецікавість окремих кліпів, окремих фрагментів цього калейдоскопу. Не більше. Хоч би там як, а фільм не зачепив. Не змусив співпереживати. Цілком у дусі модерного телебачення, де форма – все, а зміст – так собі? Надто холодний він вийшов, фільм «Катинь. Листи з раю». На відміну від подружжя Володченкових і навіть попри їхній наочний приклад, глядачі не змінять свого ставлення до Катинської трагедії. Не прозріють. Не припинять заповнювати інтернетівські форуми постами на кшталт: «Лех Качинський торік заслужено відправився туди, де йому популярно пояснять, що не треба було виступати проти великої Росії». «Узяти до відома», – такою буде реакція глядачів. Тільки й усього.