Новітній “газават”, розпочатий Кремлем проти України, набув таких масштабів у політичному та інформаційному просторах, що кожен, хто починає писати про нього, мусить доходити певних узагальнень та висновків. А з іншого боку, він однозначно ризикує втопитися в морі цифр та фактів. Водночас не писати про цей “газават” чи намагатися звести все до суто економічних чинників – мовляв, у світі піднялися ціни, то що ж тут робити, - чи до особистісних – це просто націоналіст Івченко дратував росіян тим, що їздив до них із перекладачем, - означає заплющувати очі на небезпечні явища і довготермінові тенденції сучасного світу. Відтак бодай у формі запитань та гіпотез варто сформулювати те, про що зі зрозумілих причин поки що не говорять (принаймні, публічно) українські політики. А потім подивитися, чи існують виходи з тих глухих кутів, куди загнав нас частково об‘єктивний плин подій, а частково ми самі, - а якщо ці виходи існують, то що вони собою являють.

Ясна річ, що йтиметься про речі в основному гіпотетичні, а часом відверто дискусійні, але де ж іще дискутувати, як не в Інтернеті?

Найперше нагадаю про річ супербанальну, про яку говорить чимало аналітиків, але нісенітниця про “ринкові ціни на газ” усе одно гуляє медіа-простором. Панове, що таке “ринкові ціни”? Білорусь та Вірменія одержуватимуть 2006 року російський газ за ціною 40 євро (для простоти тут і далі я трохи округлятиму числові показники, а оскільки ми йдемо у Європу, рахуватиму все у європейських грошових одиницях). Грузія матиме цей газ за 100 євро, а Україні його запропонували спершу за 140, а потім за 200 євро. Західна Європа платитиме за російський газ практично по тій самій ціні. А водночас німецька промисловість купує у газотрейдерів газ по 1000 куб. м. по 200 євро, населення ж країни – по 500.

Цікавий діапазон, чи не так?

А ще цього року Туркменістан продає свій газ за ціною, меншою від 40 євро. Навіть у разі врахування вартості транспортування щось не виходить 200 євро у Західній Європі, якщо, звісно, вести мову про нормальні прибутки, а не 100%-ві. І ще про ринкові ціни: на 2006 рік “Газпром” відмовився купувати у Туркменістану газ приблизно по 55 євро – бо це, начебто, надто завищена ціна. Ось такий ринок.

Спробуємо, бодай приблизно, взяти до уваги ще кілька цифр. Якщо врахувати вартість прокачки купленого у туркменів і перепроданого Україні газу трубопроводами по території Казахстану та Росії плюс “нормальні” прибутки, то, за оцінками експертів, ціна цього газу на українському кордоні має сягати десь 80 євро. Але це ще не все. Від Туркменістану до українського кордону довжина – не більше, ніж 3000 км. Територією України й Польщі по трубах – близько 2000 км. У середньому візьмемо 1 євро оплати за транзит 1000 куб. м. на 100 км., що покриває експлуатаційні послуги країн-транзитерів. Якщо накинути невеликий прибуток, то газ має коштувати на німецькому кордоні 120-150 євро. Додамо ще ціну транспортування німецькими газопроводами (там трохи більше, ніж 2 євро за 1000 куб. м. на 100 км) – й одержимо ті сакраментальні 200 євро, за якими вже зараз одержує газ німецька промисловість (власне, можна було б їй продавати і по 170-180 євро – все одно продавець мав би свій не надто великий, але стабільний прибуток). Але звідки 500 євро для німецького населення? Хто це так “подбав” про німців? Хоч круть, хоч верть, а виходить – не обійшлося без їхнього уряду і контрольованих ним газових корпорацій країни.

Оскільки ж “ринку” газу Північна і Центральна Європа фактично не має (там є три варіанти на вибір: російський, норвезький чи скраплений північноафриканський газ), то можна цілком умотивовано висунути припущення: йдеться про монопольний надприбуток унаслідок монопольної змови російських і німецьких (та деяких інших) газотрейдерів за участю урядів усіх зацікавлених країн (без такої участі навряд чи можна було змусити бюргера платити втридорога, ще і бути вдячним геноссе Путіну).

Підкреслю ще раз: це – гіпотеза, але вона дає змогу пояснити деякі інші важливі моменти останніх подій, пов‘язаних із європейськими газополітичними справами. От, скажімо, напередодні недавніх парламентських виборів у тій самій Німеччині президент Росії Путін та тодішній німецький канцлер Шрьодер підписали угоду про побудову Північно-Європейського газопроводу по дну Балтійського моря. Невдовзі по підписанню було розпочате будівництво цього масштабного проекту. Його потужність – 20 млрд. куб. м. газу на рік, із збільшенням до 55 млрд. через три роки. Тим часом (зверніть увагу!) українська газотранспортна система здатна прокачувати в Європу 140 млрд. куб. м., зараз вона прокачує близько 110 млрд. куб. м. Чи існує суто економічна потреба у будівництві газопроводу дном Балтики, якщо значно дешевше було б модернізувати ті газові комунікації, які проходять територією України, Білорусі й Польщі? Адже вартість будівництва згаданого газопроводу навіть зараз оцінюють у 5 млрд. євро. Реально ж, як завжди, доведеться викласти десь удвічі більше грошей. А ще ж треба споруджувати великі підземні газові сховища (це заплановано зробити у Бельгії) і т.д.

Іншими словами, вся ця катавасія скидається не на економічний, а на суто політичний проект. Північно-Європейський газопровід, - пише знаний московський публіцист Ілля Мільштейн, - це, по суті, “примус до дружби, спроба поставити на коліна всіх, хто нелояльний до Кремля. Справа навіть не у цінах: принагідно, навіть заставивши сусідів платити належні гроші за газ, можна з політичних мотивів розірвати угоду і постачати газом виключно Німеччину і Північну Європу”. Мільштейн прямо називає країни, проти яких наразі спільно діють Росія та Німеччина: Польща, Україна, Литва, Латвія, Естонія, Молдова. Тобто ті держави, які заважають як Кремлю, так і деяким країнам “старої” Європи своєю нерідко непоступливою позицію й прагненням обстоювати національні інтереси.

І ще цікава інформація. Керуючим директором North European Gas Pipeline Company, оператора поставок газу з Росії у Німеччину Північно-Європейським газопроводом, буде Маттіас Варніг, давній знайомий Путіна. Варніг, за даними The Wall Street Journal, з середини 1970-х був агентом “Штазі” – східнонімецького аналога нашого КҐБ. Це видання наполягає, що Варніг у 1980-х роках познайомився з Путіним (тоді – резидентом КҐБ у Дрездені). Сам Варніг (нині – банкір) стверджує, що вперше зустрів Путіна на початку 1990-х у Санкт-Петербурзі. Варніг після об‘єднання Німеччини працює в структурах Dresdner Bank, відповідає за проекти банку в СРСР і Росії, тривалий час працює у Петербурзі та Москві (тобто поряд із Путиним). Не біографія – лялечка! Якраз для високопосадовця демократичного світу...

А от головою ради директорів North European Gas Pipeline Company буде німецький екс-канцлер Герхард Шрьодер з оплатою його праці 1,5 млн. євро на рік. Відомо, як цей персонаж щосили лобіював будівництво газопроводу, коли очолював уряд Німеччини. Угода про його будівництво стала чи не останнім передвиборним ходом Шрьодера. І ось – відплата (у буквальному сенсі слова). Що ж, якщо з бюргера вдається здирати удвічі більше, ніж той мусив би платити, чом би не встановити таку високу зарплату такій поважній особі?

А поки в Німеччині, навіть після зміни уряду, зміцнюють співпрацю з “кремлівськими чекістами”, в Україні на повен голос лунають голоси: це все нова влада винна! Вона заполітизувала стосунки з Москвою! Вона залишить нас без газу, зупиняться українські заводи, і нам буде холодно й голодно узимку! Отож – уряд у відставку! Президента – геть! Все “Не так!”

І справді: хіба тут вистоїш проти об‘єднаних сил “кремлівських чекістів” та їхніх європейських партнерів? Чи не краще піти шляхом Білорусі та Вірменії? Чи не ми самі винні, що не підписали вчасно угоду, коли “Газпром” і Кремль ще не висували надмірно високих вимог, а були готові обмежитися 140 євро за 1000 куб. м.?

Що ж, можливо, капітулювати навіть без бою – це й справді інколи вигідніше. Хоча, з іншого боку, Білорусь і Вірменія мають дешевий російський газ виключно тому, що існують Україна і Грузія з їхніми нелояльними до Кремля урядами. У той момент, як Україна впаде перед “Газпромом” і тими, хто стоїть за ним, Білорусь втратить свій дешевий газ. І, звичайно, провина таки лежить на Києві – на тому Києві, котрий рік тому вийшов на Майдан і не допустив до влади в Україні кремлівського кандидата в президенти.

Ми мусимо бути свідомими того, що сам факт Помаранчевої революції зробив неминучим чинний “газават” з боку “кремлівських чекістів”. Як й інші акції, спрямовані на зміну не тільки теперішньої влади – а й трансформацію всього українського суспільства у бажаному тій публіці напрямі (якому саме – неважко здогадатися). І цьому “газавату” може поставити край або здатність України дати адекватну відповідь на дії “кремлівських чекістів”, або повна й остаточна капітуляція команди Ющенка (або відсторонення її від влади). Зрозуміло, що в другому випадку дещо дешевший газ (й інші пільги) символізуватимуть успіх “газавату”, який виглядає до певної міри можливим, враховуючи настрої частини українських громадян на користь “старшого брата”. Щоправда, ці громадяни, очевидно, не знають, що у Росії впродовж наступного року ціни на газ для пересічних громадян зростуть на 50%, тобто навіть входження України до складу РФ на правах автономії не надто врятує наші гаманці. Як не знають і про небезпеки, створені штучно піднятими в кілька разів цінами на енергоносії на європейському ринку (не все ж газовим та нафтовим магнатам свято, колись і рядовий споживач, він же виборець, скаже своє слово!). А небезпеки ці аналогічні тим, на які наразився Радянський Союз у середині 1980-х років: різко впали світові ціни на енергоносії, і радянська економіка не витримала.

Утім, хіба треба чекати цього падіння? Адже поставити Кремль на місце можна вже зараз. Україна видобуває достатньо власного газу для задоволення потреб населення, отже, замерзнути не вдасться. Що ж стосується вітчизняної промисловості, то якийсь час вона зможе протриматися на запасах газу у підземних сховищах. А що станеться, якщо у відповідь скасувати “братній” підхід щодо бази Чорноморського флоту у Криму, щодо російського транзиту через українську територію, і, головне, щодо радіолокаційних станцій попередження про ракетний напад у Мукачеві та Севастополі? Усі ці роки Росія була великою державою (тобто державою з власними ракетно-ядерними силами стримування) тільки завдяки нашій ласці, завдяки тим двом РЛС, без яких оборонна система сусідньої країни розсипається на друзки. То скільки протримається Росія без цих РЛС, на додачу втративши можливість заробляти гроші на транзиті енергоносіїв до Європи через Україну (бо ж не тільки вони можуть “закрити кран”, але і ми, адже чому ми мусимо за ринкових умов безплатно обслуговувати постійно зростаючі фінансові потреби “кремлівських чекістів”)? І хто кого за яке місце наразі реально тримає в цьому “газаваті”?

Я розумію, що комусь моя позиція може видатися надрадикальною. Але чому лідер маленької Молдови комуніст (!) Володимир Воронін в майже аналогічній ситуації зміг заявити, що його країна “радше замерзне, ніж поступиться своїм суверенітетом” – і мати при цьому підтримку абсолютної більшості населення? Чому маленька Литва 1990-91 року вистояла в умовах енергетичної блокади з боку Кремля? Чому Грузія не побоялася поставити руба питання про дострокове виведення російських військових баз – і таки домогтися свого? Чому естонці та латиші вміють обстоювати свої інтереси як перед Москвою, так і перед Брюсселем? Чому Польща не боїться йти на різкі конфлікти зі “старою” Європою?

Ясна річ, діяти “ударним” чином значно легше, маючи у себе вдома консолідовану націю. Але – знов-таки, йдеться про гіпотетичне судження – хіба нації не консолідуються тоді, коли треба гідно відповісти на зовнішній виклик – або померти (не має значення, як саме – духовно чи фізично)? Хіба хамство “кремлівських чекістів” та їхніх західних партнерів (чи найманих працівників?) не може стати чинником ефективної національної мобілізації?

І ще одне. Можливо, нова українська влада не знає, що в надрах нашої країни – 5% корисних копалин світу? Може, їм невідомо, що одна вкладена у геологічну розвідку гривня дає через 5-7 років 10 гривень прибутку? І що тільки відкритих (без перспективних площ!) родовищ газу вистачить, щоб півстоліття повністю забезпечувати потреби нашої країни? Що можна щороку прирощувати видобуток газу у розмірах до 20 млрд. куб. метрів, отже, буквально за три роки злізти з газпромівської “голки”?

Отож: якого дідька “помаранчева влада” втратила рік, кинувши всі бюджетні кошти на “соціалку”, замість того, щоб зайнятися питанням національної незалежності – нафтою і газом? Це не для того, щоб когось лаяти, а щоб знати, за кого слід, а за кого не слід голосувати на парламентських виборах.

Й головне: сьогодні Україна справді опинилася перед найбільшою небезпекою з часу здобуття незалежності. Але у цьому “газаваті” ми маємо чимало союзників, серед яких не тільки держави “нової” Європи, а й, фактично, зраджений своїми політиками та бізнесменами пересічний європеєць. Разом нас багато!