„Дім живих історій” – побачила журналістка Зіна Підалькіна у рекламному блоці у метро, де - як очі карі не ховай – однак на екранчик їх зведеш. Просто так - від лінощів. Як завжди, легковажній Підалькіній сили волі бракувало, щоб очі додолу спрямувати і сміттям голову не капостити. Бо коли люди, як оселедці, притискалися до неї у метро, вона не те, що читати не могла, навіть аналітикою у думках не мала змоги займатися. Та й до того ж, хіба можна говорити про думки у такому непростому випадку з Підалькіною?

У вагоні – від Дарниці до Університету - і вгледіла Зіна поміж кралечок тонконогих – конкурсанток „Міс Метро” - отой самий „Дім живих історій”. Та, як не дивно, тут же ж про нього і забула, бо при виході з метро їй волонтери об’явки у руки тицяти почали. Як не відмахувалася Зіна, а таки схопила дві. Через любов до людини взяла. Бо чуйною є, що аж страх. Вболіває, бідолашна, за людство, тож і волонтерів пожаліла. Кинула оком у папірці, аж там зубопротезний кабінет послуги пропонує та розпродаж білизни за знижками тільки для Зіни – володарки флаєра щасливого. „Отакої!” – замислилася розгублено й кинула добро те у смітник, не підозрюючи, що в голові її закарбувалося інформаційне лайно: „Зубопротезний кабінет Петра Івановича” та „Білизна за низькими цінами”. Такі репліки крутилися у мріях дівочих, а до них час від часу приєднувалися і мандарини по 5 гривень. Певно, що, хоч і снігу нема, а зима надворі була. І так щодня.

НЕСПОДІВАНЕ ПРОБУДЖЕННЯ

Увімкнула Підалькіна ящик, а там співучий ректор еротичний блюз співає. Дівчатка дупками звабливими крутять, а він шепоче: „Так хочеться ласки”. А далі в екрані – засоби від простати, імпотенції чоловічої тощо. „Непоганий набірчик”, - гигикнула Зіна і спітніла. Аж тут несподіване: „Дім живих історій” - і коло раптом замкнулося. Згадала Підалькіна усе, що з нею щодня діється, і в екран втупилася. „Надія, віра, радість, любов” – прочитала у заставці й зраділа, бо відчула у тому оригінальність авторську, де заїжджений слоган з „радістю” ставав буцімто більш свіжим. „Хоча, може, й тому тут автори „радість” вліпили, щоб такі дівчата, як я, не переплутали такі душевні слова з іменами людськими”, – вирішила й захихотіла задоволено. Так сподобалися їй ці міркування. Та тут білява пані – уся в рожевому фальшиво-щирим тоном мову повела: „Люди бояться померти, люди бояться загубити ближніх”. І далі - про дівчину Юлію Ліходей, яка думала, що попереду усе життя... Принаймні, так пані, не моргнувши рожевими повіками, мовила. А далі Юлю показали, і вона розповіла свою трагічну історію життя, пов'язану з наркотиками. І усе було б переконливо для Зіни, якби не банальна театралізація.

В історію Юлії вклинювалися постановочні кадри. Ось дитя (буцімто Юля) катається на гойдалках, а її батьки (підставні актори, бо ті померли в автокатастрофі), простягають до неї з усміхом руки. Далі ще цікавіше. Юля грає сама себе – з’являється в кадрі в неохайному одязі, програючи моменти зі свого нелегкого життя. Ці кадри Зіну потішили так, як колись в проекті Ар'єва "Закрита зона" сюжети про свавілля ментів. Актори зображали жертв їхнього катування і самих катів. Тоді це смакування буденністю міліцейського життя виглядало, як дешевий блеф, котрий непросту тему передачі зводив на ніщо. В „Домі живих історій” видовище скидалося, швидше, на посібник з "житія" сучасних героїв, які були убогими, а як зустріли Бога, стали обраними. Бо Юля таки з того наркотичного бруду вилізла і сиділа в студії здорова і задоволена життям. А вилізла вона не тому, що мала силу волі, а тому, що потрапила до християнської лікарні просто в руки Всевишнього. Такий висновок зробила Підалькіна з слів героїні та голосу за кадром, котрий мусив посилювати Зінчине враження: „Тут вона пізнала того, хто дарував їй волю”. Тут і вивела резюме, наприкінці історії „рожева” пані: „Юля думала, що життя її скінчилося, але насправді усі її злі походеньки бачив Бог”. І зачитала з Євангелія репліку у підтвердження цієї банальності, розрахованої на дебілів.

Зіна дивилася в екран і двояке почуття своє від цього сюжету намагалася осмислити. „Це таки файна справа допомогти людині звільнитися від залежності, – розмірковувала вона. - Але чому такий агітаційно-школярський спосіб? Проблема наркоманії в Україні набагато ширша, ніж представлено в передачі”. І щоб розкрити суть проблеми, можна було б використати документальну хроніку, а не дешеві ігрові кадри. А до хроніки додати статистики – скільки в Україні наркозалежних, і скільки з них вилікувалося завдяки своїй волі, любові батьків, і, власне, допомозi церкви яку представляє телекомпанія „Еммануїл” тощо. Тоді, звісно, Підалькіна б прониклася темою передачі і корисною вона стала б не тільки їй. „Може, тому, що піднесені елегійні інтонації Тетяні Ратушній легше казати, ніж підняти авторам дупу і попрацювати над якістю проблеми”, - проскиглила Зіна, бо від рожевого мажорного одягу ведучої її кинуло у холодний піт.

У наступному сюжеті дія відбувалася у Москві, і Зіна збагнула, що цей російськомовний проект, хоч і знімається у Києві, розраховано не лише на Україну. Ведуча мовила: „Якщо ви, як і Катя, обдумуєте наступний крок, не поспішайте. Ми можемо зараз разом помолитися. Ви не думайте, що ви недостойні. Той, хто звертався колись до Бога, – знає, що він відповідає”. І почала молитву промовляти, роблячи вигляд, що робить паузи, щоб Зіна могла з нею вторити. „Ну хіба це не абсурд? – сплеснула у долоні дівчина. – Це що, на телепнів розраховано, які на Тетяну Ратушну, як на Діву Марію почнуть дивитися, хреститися та молитися на неї?” Лупала очима дівуля, не розуміла - як ведучій вдалося так спритно на молитву перейти і впоратись з нею. Так швидко, як Зіна зазвичай, не моргаючи, після гарбуза на віко сідала. Не встигла Зіна подивуватися, як знов той суворий чоловічий голос за кадром мовив: „Всє історіі в нашей програмє говорят о том, что Бог рєально отвєчает на молітви, єсли у вас вознікают вапроси, пішитє к нам”.

„Певно, ці люди усі з Господом на ти. Бо, якщо їм написати, можна й відповідь від нього отримати”, – почала міркувати Зіна, та ледь ранковим бутербродом не вдавилася. Бо отець московського храму Олександр Борисов, відповідаючи на запитання телеглядачів, мовив: „З точки зору Бога”... Підалькіна, якби не сиділа на стільці, впала б. І, правду кажучи, цей стілець її від серцевого удару таки порятував. Бо врешті-решт „Еммануїл” подарував Зіні видовище не для слабких. На тлі трупів воєнних, голодних дітей, катастроф, які бігли в кадрі, і під веселу компьтерну музичку ще суворіший чоловічий голос казав: „В мире, раздираемом конфликтами, терзаемом неразрешимыми вопросами, существует ответ: Иисус Христос умер за грехи всего мира. (Тут кадр з фільму, де актору вбивають у руки цвяхи і ллється кров) Он есть путь, истина и жизнь. Он есть искупление. Он есть ответ. Бог есть любовь. Бог хочет дать вам будущее, мир и надежду. Священник: С точки зрения Бога».

Зіна заціпеніла від такого цинізму. Вона не розуміла, хто так бездарно вибудовує ефірну сітку на каналі ТРК «Київ». Чому він не думає про неї – глядачку, яка о 9 ранку могла сконати від такого видовища на екрані? І це напередодні свят. Хоча подібні передачі і потрібні – про релігії, житіє святих, Але вони не мусять стати плацдармом для агітації. Підалькіна розуміла, що, певно, «Еммануїл» забашляв грошенят ТРК «Київ». Але які гроші можуть виправдати проект, которий здатен від Бога відвернути більшість українського населення? Хоч дівчина не вельми розумілася на релігійних течіях, та їй перед Різдвом хотілося почути не профанацію, яка виглядала не більш привабливо, ніж агітки комуністичної партії радянських часів, а жадалося чогось близького її українській православній душі. Чи запропонує це ТРК «Київ» у свята також?