Уже понад півтора місяці, відтоді, як Президент звільнив Святослава Піскуна з посади генерального прокурора, ми маємо приємність чи не щодня бачити цього достойника на телеекрані. Подібна увага до однієї теми – прецедент в історії українських мас-медіа: раніше в такому режимі висвітлювались або збройні конфлікти, або, щонайменше, вибори. Щоправда, за весь цей час вісті від Піскуна ставали топ-новинами рази три-чотири, а найповажніші канали зазвичай запроторювали їх у кінець, поміж курйозних випадків і репортажів про латиноамериканські карнавали… Та все ж, більшості інформаційних служб вже час виокремити матеріали на тему „Що нового в Піскуна?” у щоденну рубрику.

Медійна кампанія невпокореного екс-генпрокурора спланована майстерно: дозування заяв і дій не дозволяє ЗМІ махнути на скандаліста рукою, а кожен новий сеанс спілкування з журналістами містить привід для наступної зустрічі. Сказати, що тричі відставний і двічі поновлений генпрокурор піариться – значить не сказати нічого. Його дедалі частіше порівнюють із корифеєм ньюзмейкерської справи, що днями повернувся на Батьківщину – Миколою Мельниченком. Змучений виборчою кампанією ще до її офіційного старту, політично заангажований „піпл” охоче „хаває” нові й нові порції подробиць хронічних українських скандалів, що вже давно перетворились на трагікомедії. Якщо в коментарях політиків більше трагізму (підрив авторитету Президента, корупція судової влади, правовий нігілізм, ігнорування судових рішень), то журналісти здебільшого сміються, називаючи „піскуніаду” цирком. Сміється й народ.

Цирк цирком, та немає відповідей на головні запитання: кому вигідно? Чия це, образно кажучи, хімічна зброя в інформаційній війні? Невже ситуація справді вийшла з-під контролю влади, й Президент неспроможний захистити своє конституційне право звільняти генерального прокурора без мотивації? Як сталось, що міністр юстиції пасує перед районним судом і публічно вергає блискавки на тему „судової мафії”? Якщо це, як вважає Стретович, „велика комедія, спрямована на підрив державної системи влади”, то хто, все ж таки, режисер? Що більше спостерігаєш, то більше віриться в те, що за Піскуном не стоїть ніхто. Сподівання на те, що якийсь телеканал не втримається й зіб'ється з нейтрального або іронічного тону на схвальний, не справдились: усі говорять про Піскуна приблизно однаково. «Свободу слова» на ICTV від 25 листопада також не назвеш спробою «відбілювання»: окрім відставного ректора податкової академії Мельника (родича й гіпотетичного ділового партнера Святослава Михайловича) та молодого священика, що проповідував християнські цінності, ніхто так і не виступив на його захист. Багато йшлося про імпотентність влади, корупцію, «телефонне право», але не про те, що Піскун правий.

Коли йдеться про маргіналів, що привертають до себе увагу громадськості, - а відставлений Піскун є маргіналом хоча б тому, що жодна політична сила не бере на себе відповідальності за його дії, в тому числі й Партія pегіонів, що по старій дружбі записала його у свій виборчий список, - журналістам доводиться вирішувати непросту дилему. З одного боку, людей слід інформувати про все, що становить суспільний інтерес, і замовчування актуальних подій не можна виправдати одіозністю ньюзмейкерів. З іншого, допомагати таким людям набирати популярності також неохота. Зазвичай обирають компромісний варіант: новину подають в іронічному ключі, що, звісно, рейтингам серйозних діячів на користь не йде. Та Піскун і не прагне бути серйозним. Роль клоуна його цілком влаштовує.

Рік тому, 9 грудня 2004 року, Печерський районний суд уперше поновив Піскуна, на той момент заступника секретаря РНБОУ, на посаді генерального прокурора, визнавши Указ Президента про його відставку неправомірним. Усі були схильні вбачати в цьому хитрий маневр Кучми. Відомі юристи Віктор Агєєв і Андрій Федур оскаржили Указ Президента про поновлення Святослава Піскуна в Печерському суді. Суддя Гримич скаргу прийняла, але залишила без розгляду на підставі того, що „скарги на Укази Президента не підлягають розгляду в судах”… Дивовижа! Одну за одною позивачі подали сім апеляцій, і щоразу діставали відмову. Часи були буремні, революційні, Україна готувалась до переголосування, тож прес-релізи, які Агєєв і Федур сумлінно розсилали після кожного етапу тяганини, мало кого цікавили. З мовчазної згоди як „майже старої”, так і „майже нової” влади старий-новий генеральний прокурор узявся за старе з новим ентузіазмом. Ставши Президентом, Віктор Ющенко, який сьогодні стверджує, що „скасування районним судом Указів Президента – нонсенс, це компрометує нас в очах світової спільноти”, говорив дещо інше: „дамо цій людині шанс розкритись, показати себе, попрацювати за нормальної влади”…

Сказати, що рік тому ЗМІ зовсім не мали часу на Піскуна, теж не можна. По всіх каналах прокотились його оптимістичні інтерв'ю, лейтмотивом яких була славнозвісна теза „помаранчева революція допомогла мені піднятися з колін”. І все ж, цю тему скоро облишили, побіжно повернувшись до неї на початку лютого, коли, як багато хто сподівався, разом із оновленням виконавчої влади Ющенко мав посадити у крісло на Різницькій когось більш відповідного до пореволюційних реалій. У наступні місяці генерального прокурора згадували у зв'язку з його роботою – резонансними справами, наприклад, проти „сепаратистів”, Колесникова, - або спробою негайно передати до суду напіврозслідувану справу Гонгадзе.

Полегкість, із якою країна зітхнула в день звільнення Піскуна, тривала недовго: він оскаржив Указ Президента в Печерському й Шевченківському районних судах, і обидва вони відкрили провадження. І пішло-поїхало: щодня один із судів приймав якесь рішення, а коли траплялось затишшя, Піскун затикав „дірку” прес-конференцією. Словом, ні дня без інформаційного приводу.

За три тижні, отримавши сподіване рішення Шевченківського суду щодо свого негайного поновлення, він розпочав нову серію телевізійних інтермедій „Приїзд на роботу”. Ранок, Різницька, купа телекамер; з машини вистрибує бадьорий Піскун, мимохідь робить кілька заяв, заходить на прохідну, картинно обурюється, вимагає розмови з чинним генпрокурором Медведьком, обіцяє повернутись завтра, їде. Побачити таке один раз – так, смішно. Двічі – теж. Але щодня… Чи мав Ющенко можливість припинити цю епопею раніше, на самому початку чи в процесі? Авжеж, мав. Та чи насправді весела й дурнувата гра, в яку бавиться Піскун із мас-медіа, аж так шкодить його престижу? Навряд.

Принаймні, не більше, ніж неузгоджені й непродумані дії політичної сили, почесним головою якої є Президент. Ось приклад дискомунікації, що нищить рейтинги не лише НСНУ та майбутнього блоку «НУ», але й самого Ющенка. Два тижні тому Микола Катеринчук оприлюднив результати рейтингового опитування серед членів партії на тему «хто гідний входити до першої п’ятірки партійного списку». На першому місці – Президент; незважаючи на те, що Ющенко неодноразово обіцяв не балотуватись до Верховної Ради, газети й телевізійні новини зарясніли повідомленнями про те, що Ющенко «очолив список». Далі: 3 листопада на з’їзді НСНУ оприлюднюють орієнтовний перелік кандидатів на включення до списку блоку «Наша Україна». У першій п’ятірці знов Ющенко, та ще й мер Києва Омельченко: і вдруге в маси летить меседж «Ющенко очолив список НУ». Чи не слід було Романові Безсмертному прислухатись до слів лідера? Або, принаймні, оприлюднюючи цей список, наголосити, що він – не остаточний? Словом, нашоукраїнцям важко порозумітись як між собою, так і з пресою. В такій ситуації оптимальним варіантом для них було б узагалі не з’являтись на екрані, поки не буде узгоджено план дій, а ще краще – поки фахівці не розроблять нормальну концепцію піар-стратегії блоку. Якщо порівнювати висвітлення головних подій суботи 3 грудня – з’їздів НСНУ і Партії регіонів – то другий, незважаючи на скептичні коментарі й ремарки журналістів, виглядав більш вдало. В той же час, в неділю головною новиною стало виявлення на території України очікуваного пташиного грипу, а також пришестя Мельниченка: тож невигідна сенсація від НСНУ «загубилась» у підсумкових інформаційно-аналітичних програмах. А вже в понеділок, відволікшись на грип, Мельниченка й Піскуна, про суботній з’їзд НСНУ практично не згадували: тобто, нашоукраїнці отримали таймаут, необхідний для косметичного ремонту виборчого списку. У вівторок-середу були озвучені «правильні» меседжі, Президент і київський мер відмовились балотуватись до ВР - інформаційну пробоїну було залатано.

Отже, безкоштовні й дієві джерела інформаційного шуму, що відвертають увагу від внутрішніх проблем «Нашої України», вигідні Президентові зараз, як ніколи. Можливо, саме тому Ющенко притримав «хід конем» у справі Піскуна до того дня, коли його можна буде використати в рамках великої переможної комбінації. Після урочистого відновлення справедливості поразки Президента забудуться, як забудеться й Піскун, удовольнившись скромним 93-м місцем у списку регіоналів. Задоволені будуть усі, незважаючи на те, що декого в цій історії, здається, використали.

Отар Довженко, для "Детектор медіа"

Vox populi или пук-с во поле?