4 лютого сталася непересічна подія. У ток-шоу «Велика політика з Євгенієм Кисельовим» на «Інтері» відбулася дискусія, яку сміливо можна включити до підручників - і з журналістики, і з історії. Надто вже наочно показала вона й кухню телевізійних ток-шоу - чому вони є саме такими, якими є, а не інакшими, й кухню української політики - чому ми «маємо те, що маємо».

Тема була, здавалося б, не такою й визначальною - обговорювали всього лише ухвалений у першому читанні законопроект про скасування 50%-ї квоти на вітчизняну музику у вітчизняному радіоефірі.

Із доповіддю на трибуну вийшла Олена Бондаренко. Квота для українського музичного продукту - це цензура! Хай усе вирішують слухачі, а не політики! Хай слухачі мають право слухати те, що їм подобається! Наявність квоти робить українську поп-музику неконкурентоспроможною! Вона не має стимулу розвиватися! Українська музика поступається за якістю європейській! В Україні існує єдиний конкурентоспроможний продукт - Джамала, та й у неї російський продюсер! Нішеві радіостанції, як-от джазові, взагалі не мають що транслювати, бо якісних українських виконавців немає! Квота позбавляє українців можливості слухати якісну європейську та світову поп-музику! Такими були тези промовиці.

Далі, під час «дискусії», депутатка конкретизувала деякі з них: «Кого ви хочете слухати? Поплавського чи "Зі Зі Топ"? Ендрю Ллойда Уеббера чи Білоножка?»

Потішила репліка Бондаренко, адресована Олександрові Пономарьову: «Ви некомпетентні! Ви не знаєте, чим займається парламент!» Отже, робочого продукту парламенту - ухвалених ним законів - недостатньо, щоби компетентно оцінювати роботу ВР. Напевне, основна діяльність парламенту полягає в чомусь іншому, а ухвалення законів - так собі, хобі?

Залишалося тільки позаздрити софістиці Бондаренко, її вмінню непомітно для аудиторії та «авторитетно» з правильних посилань робити висновки, які з тих посилань аж ніяк не випливають. Утім, ніякого сюрпризу в тому не було, це був звичний виступ звичної Олени Бондаренко.

Дива почалися потім. Опонувати Бондаренко вийшов Юрій Кармазін. Той самий буквоїд Кармазін, від якого зазвичай жодна сумнівна кома не сховається. «Ото зараз розділає він доповідь Бондаренко, розкладе по атомах», - гадалося. Та не сталося.

Був Кармазін у вишиванці - бракувало тільки бриля. «Я буду виступати державною мовою, поки її зовсім не заборонили», - розпочав він свій виступ. Навіщо був цей демарш? Чи не краще було би просто почати промову українською мовою, але предметно, за темою? В подальших репліках, до речі, вболівальник за державну мову спокійнісінько перейшов на російську.

«Квоту хочуть скасувати, бо прагнуть відібрати в українського народу його душу!» - розпочав промовець «змістовну» частину виступу. Отакої: виявляється, душа народу - це всього-на-всього квота. Відповіддю була поблажлива посмішка Бондаренко. Далі Кармазін послався на Європейську конвенцію транскордонного телемовлення й перелічив усі європейські країни, які її не підписали, а потім ті, які підписали, але не ратифікували - загалом десь зо два десятки. Глядачам, більшість із яких явно не в курсі тих дискусій, що точилися в нас навколо конвенції, залишалося тільки гадати, до чого тут узагалі транскордонне телемовлення, коли йшлося нібито про вітчизняні українські радіостанції. Пояснювати цей зв\'язок Кармазін не став. Натомість його опоненти згодом тицьнули йому його ж слова: навіщо боятися засилля російських співаків в українському ефірі, коли Росія навіть не підписала конвенції, тож і ніяких прав на український ефір не має?

Ще Кармазін привернув увагу до того, що законопроект складається лише з двадцяти п\'яти слів. Не минуло й хвилини, як він же зачитав експертний висновок: законопроект страждає на надмірну деталізацію. І погодився з цим висновком! Звісно ж, опоненти не згаяли можливості обіграти «надмірну деталізацію з двадцяти п\'яти слів» і показати всій аудиторії: Кармазін сам не знає, чого хоче, а експертні висновки, на які він посилається, нічого не варті.

Такої беззубої промови у виконанні Кармазіна не доводилося чути ще ніколи. Складалося моторошне враження, ніби він навмисне грав роль недолугого хохла з анекдотів, неспроможного зрозуміти, про що мова. Ніби вони з Бондаренко грали в одну й ту саму гру. Звісно, навряд чи це так. Бо відповідь Кармазіна була типовою відповіддю українських демократів. Замість предметної дискусії - «свіжі» мантри про «народну душу», «солов\'їну мову», «кляте колоніальне минуле», що там іще? Замість оберігати ту «народну душу» й віддалятися від «клятого минулого» конкретними діями - штампи, штампи, штапми. Фафа-ляля, лямур-тужур.

Юрій Кармазін був вочевидь не в темі. От тому й скористався «універсальними демократичними відповідями на всі випадки». Запитання: чому опонувати Бондаренко автори програми запросили саме його? Або ж інакше: чому опонувати Бондаренко опозиція відрядила саме його?

А хто ж захищав ідею квот із боку, так би мовити, зацікавлених осіб? Марія Бурмака - співачка, чия аудиторія є виразно сегментною, причому сегментною саме з політичного погляду, та Олександр Пономарьов, чий зоряний час, на жаль, уже позаду.

Проти них були мастодонти: генеральний директор «Русского радио - Украина» Сергій Кузін та керівник телеканалу «Ентер-мюзик» Юрій Молчанов. Кузін висловив цікаве звинувачення: наявність квот призвела до «ошансонювання» українського музичного радіо. Залишалося тільки повірити: це кляті націоналісти, просто тобі бандерівці, вигадали таке поняття, як «російський шансон», і, мов троянського коня, підсунули його довірливим росіянам.

Далі Кузін переконував: його радіостанція складає рейтинги виконавців, і вони засвідчують непопулярність українських співаків. Є, за словами Кузіна, серед них популярні, «Русское радио» їх крутить, але на 50% ефірного часу їх не набереться. Цитувати ті рейтинги, показувати їх він не став. Глядачам тільки й лишалося, що повірити на слово. А воно ж цікаво було б - дізнатися про «гамбурзький рахунок» у поп-музиці! Який був би ексклюзив! Дивно повівся Кузін - не те слово.

А що ж «патріотичні» учасники дискусії? Зрозуміти щось зі слів Бурмаки було вкрай важко. Ну, хіба що єдине: живімо дружньо! «Квота не стосувалася мовного питання, вона включала й російськомовних українських виконавців», «Усі власники телеканалів та радіостанцій живуть поза межами України» та «Звідки ж візьмуться нові талановиті українські виконавці, як вони проб\'ються без квоти?» - ото й були чи не єдині змістовні аргументи. Хіба що ще такий: «Квоти однаково майже ніхто не дотримувався» - що стало для прихильників скасування квоти лише приводом зауважити: «От бачите, немає українського якісного продукту навіть за існування квоти». Бурмака побіжно сказала, що є в Україні якісна джазова музика, - але саме побіжно.

Між тим доповідь Бондаренко так і напрошувалася, щоб зруйнувати всю її аргументацію ледь не одним реченням! Хіба ж «Зі Зі Топ» із Ендрю Ллойдом Уеббером заповнюють український радіоефір? Хіба ж якісна європейська та світова поп-музика лунає з приймачів? Хіба ж то слухачі визначають, кого радіостанціям крутити, а кого ні? От просто суцільний тобі концерт за заявками? Ні, ніхто (н-і-х-т-о!) з захисників «душі українського народу» не побачив у цих словах Бондаренко нічого такого, що не відповідало б істині.

Олександр Пономарьов - продюсер. Хто, як не він, міг би підняти завісу над тим, як потрапляють до ротації на радіо ті чи інші пісні та виконавці? Чи слухачі з їхніми рейтингами диктують моду, а чи продюсери з їхніми гаманцями? Чи не тому «європейський нешансон» виявляється на практиці одноманітною російською попсою, яка здебільшого аж ніяк не «зажигає» (хіба що диму виходить багато), що російський шоу-бізнес багатший за український? Чи скасування квоти за таких умов не прирікає український шоу-бізнес на довічне ходіння в попелюшках - хоч би яку якісну музику він продукував? Чи, зрештою, прагнення керівників музичних каналів та радіостанцій скасувати квоту для українських виконавців полягає в естетичній, а чи передусім у фінансовій площині? Ні, Пономарьов вирішив відвести розмову подалі від цієї корпоративної таємниці.

Під час дискусії лунало: радіостанції виконують квоту завдяки нічному ефіру, пхаючи українських виконавців саме туди, - а денний ефір відведено майже винятково російським. Ніхто не згадав про іншу особливість радіоефіру: російські виконавці - це часто-густо модні молоді артисти, українські - ті самі Поплавський, Бобул та Білоножки. Щоб ніхто не сумнівався: «хохли» засадничо неспроможні створити нічого модерного. Олена Бондаренко от і не сумнівається. Юрій Кармазін, схоже, теж. Чому ж «захисники народної душі» так і не сказали нічого путнього? Чому у відповідь на порівняння Білоножка з Уеббером ніхто не спитав ту саму Бондаренко: хто їй більше до душі - Гайтана чи Альона Апіна? Руслана чи всілякі «Бєлкі-стрєлкі»? Російська поп-музика ж на очах повертається до «золотого стандарту» першої половини 1990-х, а то й «радянської пісні», коли текст - усе, а музика - так, брамс-брамс! І були б ще ті тексти справжньою поезією!

І все ж: чому протягом усього обговорення була лише гра у піддавки? Чому гідно опонувати Бондаренко так ніхто й не зміг? Чи не схотів?

Нічого дивного вже не було в підсумках глядацького голосування: 68% за «скасування квот піде на користь», 32% - за «не піде». Цікава річ - оте глядацьке голосування. Євгеній Кисельов наголошував: «Це не соціологія, а думка глядачів». От уявіть собі глядачів, що тільки-но спостерігали гру в одні ворота. Чи багато з них стане телефонувати от саме туди, на «Інтер»? Чи значна кількість із-поміж них не дочекається якого-небудь ток-шоу на 5-му каналі, щоб зателефонувати туди й підняти саме тему квот? Із таким самим успіхом можна було би влаштувати голосування на тему УПА в газеті «2000» - й потім казати: це не соціологія, а думка читачів.

Раніше в тому самому випуску було інше голосування - на тему оцінки глядачами політичного спадку Бориса Єльцина. «Він був батьком української незалежності» та «Він розвалив СРСР» - з-поміж таких позицій мусили вибирати глядачі. То це й були всі можливі альтернативи думок? Із таким самим успіхом можна було влаштувати голосування: «Євгеній Кисельов - африканець» чи «Євгеній Кисельов - австралієць»; обирайте, шановні глядачі, це ж не соціологія!

Прикметним було формулювання першої позиції: воно змушувало глядачів погодитися з тим, що «батько» української незалежності - то не Чорновіл, не брати Горині, не Лук\'яненко та Хмара, не Драч - Павличко - Яворівський - Головатий, не Кравчук, зрештою, - Єльцин і лише він. Він із панського плеча подарував українцям незалежність, на яку вони й не чекали і якої не прагнули. Є таке російське слово: гнусность. Оце воно й було.