Перегляд перших трьох випусків програми «Майстер-клас з Наталкою Фіцич» на Першому національному змусив мене пригадати метрополітенівські Правила, затверджені Київською міською радою 20 січня 1995 року. Кожен знає, що користування цим швидким і зручним видом транспорту пов'язане з підвищеною небезпекою, але мене ця інформація й досі заганяє у філософські чагарники: чи може бути небезпека зручна, і в яких саме випадках зручність - небезпечна? І на що взагалі може сподіватися цивілізація, котра обирає безпеку швидкої зручності? На моє переконання, пошук відповідей на такі запитання десакралізує людську сутність. Але ці відповіді все ж таки лунають.

У проекті Наталки Фіцич, як і в Правилах столичного метро, живуть наші давні приятелі - єдність і боротьба протилежностей. Програма, на перший погляд, швидка і зручна, та ще й має цілком метрополітенівський хронометраж: трохи більш як 20 хвилин. Кожен із випусків присвячено традиційному народному ремеслу, й мета цього телевізійного документального циклу справді вражає. Це і портретна галерея майстрів усіх регіонів та національностей, і своєрідний реєстр давніх технологій та устаткування, і рідкісна нагода побачити, як сьогодні твориться ужиткове мистецтво, витіснене з побуту промисловою революцією. Деякі з цих традиційних ремесел зникають просто в нас на очах, і програма «Майстер-клас» розповідає про ті речі, про які завтра вже не буде кому згадати. Й лише цього факту досить, щоб віддати належне авторам проекту та їхнім зусиллям; безглуздо було б вимірювати значення цієї роботи лише куцою телевізійною міркою.

Так, наприклад, у першому випуску йшлося про мосяжництво - мистецтво обробки металів, - колись надзвичайно поширене у Східних Карпатах; сьогодні ж косівські майстри Федір та його онук Назарій Шмадюки - одні з останніх представників цього фаху. Ткаля Анна Харламова з Луганщини, героїня наступної розповіді про російський народний рушник, також не має надмірних ілюзій щодо збереження свого ремесла: «Толку з рушніков нема нікакого». Годі й казати, що дерев'яна ложка, якій було присвячено третій фільм, має давніх заклятих побратимів.

Наталка Фіцич - чарівна ведуча, на яку приємно дивитись і малятам, і телятам, і людям похилого віку, і пасажирам з дітьми. Але її безпосередність, уміння захоплюватися буденними й непосутніми деталями все ж таки заслуговує на якесь краще застосування; у достатньо стислому форматі «Майстер-класу» її стиль тотальних коментарів до всього, що відбувається в кадрі, трохи спантеличує. «Іти по підвісних місточках страшнувато, але цікаво», - повідомляє ведуча, ступивши на підвісний місточок. «Іду до хати майстра», - каже Наталя, коли йде до хати майстра. «Ми вирушаємо до лісу по смерекові сучки», - пояснює ведуча намір молодого мосяжника назбирати в лісі смерекових сучків. Збирання хмизу перетворюється на окремий мікросюжет, у якому Наталя піднімає то одну галузку, то іншу, і все допитується, чи ось таке підходить, чи ні, а у відповідь чує резонне зауваження, що від тонких гілочок немає жару. Надмірність такого штибу ліричних відступів та вкрай необов'язкових діалогів («Чи можу я припасувати лезо до держака?» - «Та то неможливо, ви ж не бачили, як то робиться!» - «Ну, тоді я віддаю вам цей топірець і подивлюся, як ви будете це робити») істотно збіднює та скорочує власне розповідь про ремесло. У глядача залишається враження, що мосяжництво - це виготовлення топірців і «всякого такого», але якраз «всякого такого» він і не побачить.

А втім, задум «Майстер-класу» і полягає в тому, що ведуча - не сторонній оповідач, а безпосередній учасник процесу; щоразу вона ставить собі за мету опанувати нове ремесло. Випробувати власні можливості й показати доступність народних промислів, які занепадають саме через брак учнів, - мета благородна. З іншого боку, для документалістики це ризикований шлях, на якому внаслідок «опору матеріалів» забуксував не один Вейд Девіс (в одному зі своїх проектів цей знаний антрополог ішов на вершину магічної колумбійської гори, щоб долучитися до таємного індіанського обряду; по дорозі з'ясувалося, що подорож може видатися небезпечною, і Девіс передумав пхатися на ту гору, хоча кіно все ж таки зліпив, переконливо довівши, що найкращий спосіб уникнути небезпеки - переписати сценарій).

Халепа, котра влаштувала засідку на ведучу «Майстер-класу», задекларувала свої хижі метрополітенівські наміри ще в прем'єрному випуску. Зачаївшись у програмі про рушники, вона повернулася до публіки з кривавою ложкою в руках. Якось так сталося, що в цьому була навіть певна драматургія.

Кажуть, що можна безкінечно дивитися на те, як людина працює. Це неправда. Дивитись, як Наталя Фіцич працює з усілякими гострими й небезпечними залізяками, - не просто страшно, а дуже страшно. «Чи вдасться виготовити топірець жіночими руками й чи залишаться вони після цього цілими?» - бере сумнів і саму авторку.

В метрополітені авторитетний голос через гучномовець постійно забороняє засовувати пальці під поручні, наче більшість пасажирів на ескалаторах просто одержимі цією ідеєю. Але якщо навіть така дивна небезпека регулярно поповнює лави травмованих метрополітеном пасажирів, то що вже казати про різні маніпуляції з молотками, ножами, різцями, станками і центрифугами; в цьому світлі народна приповідка: «В невмілого руки не болять» - якийсь злий жарт. Усе ж таки краще загрібати жар чужими руками, ніж молитися Богу, насунувши на лоба захисну шапочку, - перевірено Вейдом Девісом.

«Я маю сказати, що це робити не так уже й складно, цей молоточок зовсім не важкий, але треба робити все дуже уважно, бо можна попасти по власних пальцях, і тоді буде неприємно», - зазначила ведуча «Майстер-класу», якій мосяжники дозволили зробити цвяшком розмітку на топірці. Експеримент минув настільки вдало, що вже до майстра-ложкаря Наталя прийшла знайомитись із сокирою в руках. І коли пан Микола доручив своїй помічниці обтесати кору з вербової гілки, не було кому нагадати про підвищену небезпеку і про тактику Вейда Девіса. В підсумку - перебинтована рука й закривавлена заготовка супової ложки.

Мені надзвичайно шкода, що Наталка Фіцич травмувала собі руку, але також мені шкода, що ця подія стала найпомітнішим акцентом програми про ложкарство: «Процес виготовлення дерев'яної ложки - складний і небезпечний».

Химерне поєднання швидкості та зручності, комфорту, з яким майстри виконують свою складну роботу, з простотою і невідворотністю небезпеки, - поки що найнесподіваніше враження від «Майстер-класу». Сподіваюся, далі буде щось про гончарство й плетіння.