На перший погляд, усе нібито залишилося, як і було. У студії були представники як від влади, так і від опозиції. Те, що випуск перетворився на бенефіс Інни Богословської? То хіба ж уперше? З реплік промовців глядачі дізнавалися чимало такого, чого у випусках новин зазвичай не буває - і фактів, і оцінок. От вона, свобода слова? Не поспішаймо. Передусім, багатогодинне ток-шоу - то таки не випуск новин: і аудиторія в них нетотожня, й виловлювати родзинки з цієї зливи інформації важче. Більшою є ймовірність, що ця «неправильна» інформація залишиться непоміченою чи неусвідомленою.

Змінилася аудиторія у студії. Це більше не «представники всієї України», цього разу це були юристи та вчителі історії. Чому саме вони? Чому не вчителі хімії? Згідно з темою питань для обговорення? У будь-якому разі, в темі Данилишина були некомпетентними вчителі, а в темі соборності - юристи. Аудиторії фахівців однаково не вийшло й не могло вийти. До того ж, як, у який спосіб добирали саме цих юристів та саме цих учителів? Наскільки репрезентативною була вибірка серед них? Це залишилося секретом кухні.

Виходу програми в ефір передував скандал. Юлія Тимошенко заявила, що Савік Шустер пообіцяв запросити її на найперший ефір на Першому національному. Шустер це спростовував (за неофіційною непідтвердженою інформацією колег із ТК, Савік таки збирався запросити Тимошенко). А ще пояснював: топ-темою є надання Чехією політичного притулку Богданові Данилишину; тему, мовляв, визначає ведучий. Тимошенко була невблаганною.

Однозначно оцінити ситуацію не виходить. З одного боку, не викликає сумнівів: хоч би яку тему було заявлено, а за присутності у студії Юлії Тимошенко реальна тема могла бути однією-єдиною: «Юлія Тимошенко у ворожому оточенні». Публічно виступати на жодну іншу тему Юлія Володимирівна не бажає й ніколи останніх років не бажала. Що для лідера опозиції є, взагалі-то, не надто практичним. З іншого боку, влада з не надто зрозумілою наполегливістю постачає й постачає Тимошенко приводами вести мову саме про «ворожі підступи» проти неї.

Надання політичного притулку Данилишину як топ-тема також видавалося небезсумнівним. Усе залежало від ракурсу, під яким цю тему розглядати, та від міри узагальнення цього конкретного випадку. Зважаючи на те, що в ток-шоу на українському телебаченні, зокрема й у Шустера, традиційно домінувала така собі «політика для політиків» чи то «політика очима політиків», а суспільству (громадянам, зрештою, виборцям) було відведено роль аудиторії, «казус Данилишина» не видавався гідним бути топ-темою: були дуже сильні побоювання, що все зведеться до чергових розбірок, такого собі «вербального мордобою».

І все ж сподівання залишалися: тему буде узагальнено й виведено на проблеми, по-перше, вибіркового правосуддя та його правосудності («друзям - усе, ворогам - закон»), по-друге, взаємин влади та опозиції й, по-третє, перспектив відносин України з країнами Євросоюзу після такого кроку Чехії.

Сподівання ці не виправдалися. Але почався випуск із вибухів у Макіївці. У дванадцятому місті України за чисельністю населення, поміж іншим. Отут на повний зріст постала характерна для всіх наших ток-шоу проблема. Так, тема вибухів у Макіївці стала провідною в розмовах обивателів - розмовах на кшталт: «А ви ото чули, що...?» - «Боже, який жах! І куди тільки ми котимося?». Чи було це приводом, щоб зробити цю тему провідною для дискусії політиків? Адже ніяким особливим фактажем ті політики не володіли, підстав робити обґрунтовані висновки не мали. Хоча б за браком часу, що минув від події. Тож єдиним, що їм залишилося, було вести розмову от саме в такому, як обивателі, ключі: «Боже, який жах!» і «Куди ми котимося?». Без жодних сподівань дати відповідь: куди саме котимося. Обговорення подій у Макіївці найбільше нагадувало чи то розминку, коли камери було увімкнено помилково, чи то виступи у Верховній Раді в розділі «Різне».

Тема була, звісно, дуже зручною: вона давала змогу звинувачувати опонентів, анітрохи не переймаючись доведенням та обґрунтуванням тих звинувачень. Ніхто навіть не приховував: усі звинувачення є суто гіпотетичними. Цілком можливо, саме тому тема здавалася виграшною й Шустерові: вона давала змогу розжарити пристрасті, точнісінько як перед репортажем зі змагань із бою між домогосподарками на подушках. Але це вже - суцільний інфотейнмент, який до політичного ток-шоу з претензією на респектабельність не має ані найменшого стосунку.

Що ж до топ-теми... Вона перетворилася на довге й одноманітне з'ясування: винен Данилишин чи не винен. Як і диктує традиція, тему було персоніфіковано, а до узагальнень так і не дійшло. При тому, що а) далеко не всі глядачі до найостаннішого часу пам'ятали, хто такий той Данилишин, і б) з'ясувати, винен він чи не винен, у прямому ефірі взагалі неможливо. Для цього існує суд. Отут і була нагода для ще одного узагальнення: що являє собою судова влада у сьогоднішній Україні, чи можна від неї очікувати на юстицію - тобто на справедливість. Окрім декількох загальних реплік про те, що суд в Україні не викликає довіри, цієї теми присутні теж не стали розкривати.

Гаразд, політики поводилися так, як і завжди - щосили уникали політологічних та юридичних узагальнень, прагнучи звести розмову на рівень банального перемивання кісток. Чим учергове продемонстрували свою фаховість. Але ж чи припустимим узагалі було обговорення винності чи невинності конкретної людини до рішення суду? Чи не створювало воно суспільної упередженості? Чи не нагадувало 1937 рік? Невже така проста річ не спала на думку ані політикам (а всі ж вони присягаються у власній демократичності!), ані Шустеру?

Що вразило найбільше, то це виступ голови контрольно-ревізійної комісії при Міністерстві фінансів України Петра Андреєва та його відповіді на запитання. Він повсякчас повторював: не треба політики, «давайте без політики», він - поза політикою, він - сумлінний аудитор і не більше. Тим часом от декілька цитат з нього. Український бюджет попередня влада «розкрадала» - «тому й ціни піднімаються». «Ця політична сила (БЮТ - Б.Б.) відома нахабною брехнею». «Смотрят в глаза народу невинными глазками»; оці «невинные глазки» пролунали чи то п'ять разів, чи то більше. І ви скажете, що це - мова фінансиста, який «поза політикою»? Скажете, що сумлінний фінансист може вживати слово «розкрадала», навіть не дочекавшись вироку суду? Савік Шустер як модератор, напевне, не побачив у цьому нічого особливого.

На нашому телебаченні й, ширше, у ЗМІ набула поширення цікава маніпуляція. Припустімо, бюджет (або щось інше) зазнав збитків. Насправді цьому може бути безліч пояснень: неефективне керування економікою, неоптимальні рішення, ризиковані - виправдано чи ні - кроки, нефахові заходи з регулювання тощо й тощо. Далеко не завжди йдеться про злочин: причиною збитків може бути звичайна некомпетентність, службова невідповідність, і в такому разі винуватців уже покарано - жоден із них не зберіг своєї посади. Зрештою, сьогодні ми оцінюємо дії попереднього уряду постфактум, чого не міг робити той уряд, вдаючись до тих чи інших кроків. Як-от зі «свинячим грипом»: те, що це не було пандемією, стало відомо (чи напевне, до речі, відомо?) півроку тому; тоді, коли уряд ухвалював рішення, далеко не лише Україна була охоплена панікою. Тобто, в даному разі Юлію Тимошенко звинувачують у відсутності дару провидіння? І тисячі померлих від грипу минулої зими таки були.

Нині ж питання ставлять у бінарній площині: розкрадали - не розкрадали. Суспільству навіюють тотожність між поняттями «неефективність» та «злочин». Пригадується давня, ще 1990-х років, розмова з випадковим співрозмовником. Він переконував: у Німеччині тому так заможно живуть, що «за невиконання плану там відправляють на електричний стілець». Сьогодні влада на наших очах будує теоретичне обґрунтування каральної економіки, економіки страху. А ЗМІ їй у цьому чудово допомагають. Чи не дивно, що не лише Савік Шустер, а й численні представники опозиції не звернули уваги на простеньку річ: економічні неуспіхи самі по собі не є доказом розкрадання?

А пан Андреєв переконував: передслідувань зазнають не лише представники колишньої влади, а й представники чинної. Навіть цифри заведених справ називав. Прийом, який теж поширився останнім часом в українських ЗМІ: підтверджувати, що й нинішні владоможці крадуть, - але взагалі, без імен і фактів. Коли йдеться про опозицію - імена, факти та граничний розголос. Коли про владу - загальні твердження, і їх ані перевірити, ані простежити подальший перебіг тих заведених справ. Даремно доводити: для аудиторії конкретні та абстрактні звинувачення мають геть не однакову переконливість.

Наприкінці обговорення теми стався ганебний випадок. До участі було запрошено Богдана Данилишина - за допомогою супутникового зв'язку. За словами Шустера, він оплатив супутник. Але останньої миті Данилишин відмовився, пославшись на хворобу. (Хворобливими є наші політики, що поробиш!). У студії був присутній його адвокат. Слова йому Шустер не давав. Після численних наполягань дав - коротке, але щойно адвокат почав пояснювати свою позицію, його перервали й більше слова не надали. «Це був не Шустер, хтось інший!» - таким було враження; ніколи Шустер не припускався такої відвертої неповаги до гостей. Можливо, він справедливо образився на Данилишина, обурився його поведінкою. Але хіба особисті образи можуть бути для журналіста - фахового й досвідченого журналіста - дороговказом? Тим більше що Шустер, володар величезної аудиторії, мав безліч інших, не таких примітивних, засобів «відплатити» Данилишину.

За підсумками програми серед учителів історії адвокат Данилишина здобув мінімум підтримки. Серед юристів, які розуміли, що до чого, - ні. Тут Шустер своєю волею змусив аудиторію ставитися до адвоката (а отже, й дивитися на всю справу) так, щоб це означало підтримку позиції влади. Перед обговоренням і після нього аудиторія (окремо юристи й окремо вчителі) голосувала: чи наявне в Україні торжество справедливості, а чи переслідування опозиції. «Тих, хто вважає, що це торжество справедливості, побільшало на стільки-то відсотків», - підсумував Шустер голосування. Не сказав він єдиного: навіть після цього й серед юристів, і серед учителів більшість вважала, що наявними є репресії проти опозиції. З його слів випливало, нібито аудиторія змінила переконання. Що це було, як не маніпуляція?

Цікаво було спостерігати, як Михайло Бродський, тільки-но залишивши високе урядове крісло, знову став полум'яним критиком влади.

Наступною темою був День Соборності. Благодатна тема з-поміж тих, які так полюбляють політики - трішечки мови, трішечки історії та все, що на думку спаде. Тільки-но пролунали слова «захід» та «схід», стало зрозумілим: «сходом» звуть усю Україну, окрім тих областей, що до 1939 року були у складі Польщі. З регіонального дискурсу зник центр; Київ і Донецьк тепер заведено вважати однаковими. Дива, та й годі: на «Інтері» у кисельовській «Великій політиці» панував той самий дискурс! До того ж, Кисельов посеред інших запросив, із одного боку, добродія з Чернівців, який висунув ідею від'єднання західних областей, а з іншого - доктора історичних наук Данила Яневського, який ледь не половину свого виступу повторював: «Я з профанами не розмовляю» (виглядало це як досить кумедне набивання собі ціни: навіщо ж було погоджуватися брати участь у дискусії з профанами?), а потім звинуватив ЗУНР у тому, що її було створено «всупереч волі польського народу». Так-так, саме звинуватив: негативна інтонація була дуже й дуже помітною.

Оцей бінарний дискурс помітно запанував в українських ЗМІ: є «вся» Україна, яка підтримує Партію регіонів, і є «націоналістична» Галичина - незрозуміло, чи Україна взагалі. Що це, як не маніпуляція?

Досхочу було у випуску й дрібних маніпуляцій. Наприклад, після виступу Михайла Добкіна камера показала: чимало представників опозиції хочуть виступити. Але слово для опонування надали... Інні Богословській.

Учергове вразила дискусійна неспроможність, просто тобі бліда немічність опозиціонерів. От навів Добкін приклад: на Харківщині є україномовне місто Ізюм. Добкін почав розповідати про те, що його знайомий зі Львова, побувавши в Харкові на концерті самодіяльності, дивувався: які українські народні пісні, які народні танці! Ніхто так і не помітив з'їжджання з теми: виходить, мешканці Ізюма тільки й мусять, що співати й танцювати, мов герої індійських фільмів? То народних пісень і танців і в СРСР було більш ніж удосталь. Ніхто так і не спитав пана Добкіна: а як задовольняють мовні потреби ізюмчан у повсякденному житті? Не на концертах? Може, нашим націонал-демократам і самим цілком достатньо пісень і танців?

От зайшла мова про те, що УПЦ (МП) стає ледь не державною церквою. Добкін та Богословська почали переконувати: президент є вірним саме цієї церкви, тож не може він на релігійні свята відвідувати інші. Підіграв і Шустер, запитавши: чи хтось знає, якої віри Обама? А Берлусконі?

Але ж річ зовсім не в тім! Коли державний телеканал на релігійні свята показує молебні лише однієї конфесії (ще рік тому - трьох), що це? Чи програма для вірян, а чи піар-захід президента? Хто й що має бути предметом трансляцій святкових молебнів - релігійне свято, Бог, а чи президент? Де немає Януковича, там немає Бога - так виходить? У сьогоднішній Україні виходить, що так... То чому ж ніхто про це не згадав?

А наприкінці програми стався ще один ганебний випадок. Народний депутат Володимир Яворівський вийшов на трибуну й зацитував українською мовою діалог між Герингом та Джексоном (промовець не пояснив, хто це такі) на Нюрнберзькому процесі. Назвав і джерело - видану в Москві книгу «Нюрнбергский процесс. Сборник материалов», і видавця - «Государственное издательство юридической литературы», й том, і сторінку.

12 січня в «Українській правді» вийшла стаття Петра Антипа «Чи є місце Україні в розбудові "нової країни"?». Починається ця стаття саме з тієї цитати, слово у слово. Цитата у статті починається саме там, де й наведена Яворівським, і завершується саме там, де й цитата Яворівського. Закінчивши цитування, народний депутат натякнув на аналогію між словами Геринга та подіями в сьогоднішній Україні. Саме про таку аналогічність писав і Петро Антип.

Існує, звісно ж, імовірність, що сам Яворівський, досліджуючи матеріали Нюрнберзького процесу, вибрав саме цей фрагмент і зробив саме такий висновок. Існує навіть імовірність, що він точнісінько так, як і в «Українській правді», переклав цитату українською - з точністю до коми. Тільки ймовірність ця - мізерна. Під статтею подано фотографію пана Антипа й позначено: він є скульптором із Горлівки. Отже, Петро Антип - то не псевдонім Яворівського. Але ані Петра Антипа, ані «Українську правду», ані статтю, фрагмент із якої зачитував, депутат у виступі не згадав. Камера показала крупним планом папірець, із якого читав Яворівський. «Навіщо такий дивний операторський хід?» - залишалося тільки гадати глядачам, адже розгледіти щось у тому папірці було неможливо.

Зрозуміло: пан Антип не має авторських прав на матеріали Нюрнберзького процесу, тож ніяких формально-юридичних претензій до Яворівського бути не може. (Із перекладом цитати вже складніше.) Чого не скажеш про моральні претензії: народний депутат, що позиціонує себе як переконаного демократа, та ще й письменник (автор!) вчинив аж ніяк не по-джентльменськи. «Хто такий я - і хто такий той Антип?» - отак «по-демократичному» виглядав його вчинок.

Ніхто - ані Савік Шустер, ані Петро Мага, ані численні гості студії - не взяли слово й не сказали, що вже бачили наведену Яворівським цитату разом із висновком із неї, й бачили не в Яворівського. То що ж, ніхто з них не читає «Української правди»? Чи, може, ніхто з них не вважає, що Яворівський учинив щось не те?

Мовчання Шустера - от що було прикметою його дебюту на Першому національному. З модератора він перетворився на звичайного ведучого, чиї обов'язки полягають лише в тому, щоб оголошувати промовців. Він майже не маніпулював сам - він просто дозволяв безперешкодно робити це представникам влади.

Що ж то таке - Шустер на Першому національному? Схоже, всього лише вітрина. Ах, мовляв, ви звинувачуєте канал у відсутності свободи слова? У недопущенні представників опозиції? У владній заангажованості? То он же, в нас «Шустер live» із такими баталіями! Така собі «свобода слова по п'ятницях». Та й та - далеко не без вад.

Фото -  focus.ua