У „Детектор медіа” вийшла стаття Віктора Каспрука „Чи вивезе “білий кінь” Олександра Омельченка?”. Тим самим ми продовжили дискусію щодо питання, кому на користь висунення київського міського голови кандидатом у президенти, а кому може зашкодити. У кого він відбиратиме голоси. „Омельченко, котрий явно симпатизує Вікторові Ющенку”, - таким є одне з фундаментальних положень статті Каспрука, - Омельченкові, нібито, близькі ідеї Ющенка. Тепер будь-яке провладне видання – наприклад, пов’язане з СДПУ(о) – зможе посилатися на „Детектор медіа” й твердити: „От бачите, кияни, що сталося з вашим містом? То все – ідеї Ющенка! Хочете, щоб так було й надалі? Голосуйте за Ющенка!” Для „проющенківського” міста кращої реклами на користь влади й не вигадати. Ще одним фундаментальним твердженням статті є те, що за мерства Омельченка українська столиця розвивається набагато інтенсивніше, ніж за його попередників – Івана Салія та Леоніда Косаківського.

Тож, про мерство. Навряд чи варто (та й можливо) ставити під сумнів організаторські здібності київського міського голови. Навряд чи варто заперечувати той факт, що справді під його керуванням (чи то правлінням?) Київ став найуспішнішим містом України. Утім, є для того й цілком об’єктивні чинники, що не залежать від волі конкретної людини – навіть мера. Коли градоначальниками були Салій та Косаківський, в українській економіці панував „первинний хаос”. Коли ж місто очолив Омельченко, в Україні цілком сформувалася олігархічна модель економіки. Із характерною для цієї моделі рисою: всі фінансові потоки так чи інакше пливуть через столицю, через географічний центр влади. Київ перетворився на пункт перевалювання загальноукраїнських фінансових потоків. Чим гріх було не скористатися – адже й у Росії якраз після сформування олігархічної економічної моделі з’явився успішний мер столиці, Юрій Лужков. Дивний збіг однакових обставин, чи не так? Віктор Каспрук пише про „підлабузницькі і чисто вірнопідданські статті у підконтрольній київському меру київській пресі”, про „патріотично налаштованих до київської влади журналістів”. Отже, в культі особи міського голови повинні надто запопадливі журналісти... Із усього того виходить, що київські журналісти, мабуть, є „найпатріотичніше налаштовані” до влади з-поміж усіх решти. Адже якщо взяти міські газети (зі словами „Київ”, „київський”, „кияни” в назвах), то виявиться, що вільної преси у столиці геть не існує. Тобто, взагалі. Є газети омельченківські (їх більше), є суркісівські (їх менше), й більше ніяких немає. В омельченківських газетах годі й шукати бодай легеньку критику мера – за цими газетами, усе в столиці гарно й чудово. Дійшло до того, що, як розповідають, київський мер став „фігурою умовчання” навіть на радіо „Свобода”, бо одна з комунальних радіостанцій погодилася транслювати програми цього радіо! От тільки чому по загальноукраїнських виданнях (у яких теж працюють переважно київські журналісти) про якусь патологічну вірнопідданість не скажеш? Чому кількість опозиційної – та й просто незалежної – преси в столиці не снилася будь-якому регіонові – щоправда, вся ця преса має статус загальнонаціональної, а не міської? Видається, що в міській пресі Києва питання свободи слова знайшло своє остаточне вирішення – те саме, над яким загальнодержавні керівники безуспішно б’ються от уже скільки років.

Віктор Каспрук пише про „близьку за його (Омельченка) фундаментальними переконаннями «Нашу Україну»”. Поміж тим, ця ідейна близькість не є очевидною. Твердження це, власне, нізвідки не випливає. Перед парламентськими виборами 2002 року в Києві було помітно агітацію лише двох політичних сил – блоку „За Єдину Україну” та партії „Єдність”. І все, агітація всієї решти політичних сил (у тому числі й „Нашої України”) примудрялася не кидатися у вічі. Можливо, втім, мер до цього не мав жодного стосунку. Але всі без жодного винятку депутати, обрані за київськими мажоритарними округами до Верховної Ради за підтримки „Єдності”, віддали перевагу участі в депутатській більшості. Що й дає підстави припускати: якби партія „Єдність” пройшла до парламенту списком, сьогодні ми б спостерігали ще одну фракцію провладної більшості. Не виключено, до речі, що голосували за тих депутатів від „Єдності” не останньою мірою, мислячи, як пан Каспрук: мовляв, вони ж такі близькі ідейно до „Нашої України”!

То в чому ж полягає ідейна близькість Омельченка з Ющенком? Якщо спробувати виокремити характерні риси нинішньої київської влади, то найперше на думку спадають: самодержавство, коли все, що відбувається у столиці, ніби є такою собі лабораторною роботою, де кияни проходять за статтею „прилади та матеріали”; волюнтаризм; нетерпимість до критики (чи це й є помічена Каспруком „відкритість і відвертість”?); постійна зміна пріоритетів, через яку рідкий з них має шанси на втілення в реальне життя; мавпування всього, що відбувається в Москві. Оце й є ті фундаментальні переконання, що близькі до „Нашої України”? Щось вони не сильно надихають... До речі, сам пан Каспрук у приватній розмові згадав, як, коли над Омельченком нависла загроза зміщення з посади голови міської держадміністрації, він не пішов в опозицію (адже відомо, що Київ – то опозиційно налаштоване місто!), не звернувся до неї по допомогу, а зателефонував Юрієві Лужкову, той розповів про все Володимиру Путінові, а той уже переконав Леоніда Кучму не звільняти Омельченка.

За чи не єдиний доказ ідейної близькості київського міського голови до „Нашої України” може правити факт обрання до Верховної Ради його сина. Так, Омельченко-молодший обирався до парламенту за списками „Нашої України”. Але, по-перше, Омельченко-молодший та Омельченко-старший – то все ж таки різні люди. А по-друге, Омельченко-молодший вийшов із фракції „Нашої України” після того, як до неї вступив Леонід Черновецький. То що ж сталося з близькістю ідей, коли такий – далеко не найпринциповіший – привід змусив сина київського мера до такого радикального кроку? Олександр Омельченко справді здобув славу політика, що є своїм і для влади, і для опозиції. Політика, що доїть двох корів. То на чому ж ґрунтується симпатія (якщо її можна так назвати) київського міського голови до опозиції? Симпатія ця, варто зауважити, не є безмежною. Пригадаймо події зими 2000 – 2001 років. Тоді на Хрещатику справді досить довго стояв наметовий табір опозиції. Аж до того часу, коли опозиція справді здобула можливість досягти чогось реального. Тоді одразу наметове містечко було знищене, а на майдані Незалежності почалися реконструкційні роботи. Тож бодай із цього факту можна зробити висновок: Омельченкові справді до душі сильна опозиція. Сильна – але зовсім не переможна. Видається, що симпатія столичного мера до опозиції має суто ситуативний характер. Адже сильна опозиція перешкоджає всесиллю державної влади – а отже, послаблює конкурентів Омельченка. Зауважмо: не опонентів, а саме конкурентів. Сильна опозиція сприяє перетворенню Києва на таке собі удільне князівство, де сила загальнодержавної влади не є безмежною, й можна робити все по-своєму. Ідеться, власне, про типове протистояння кланів, де опозиція є всього лише засобом. І про близькість ідей Омельченка та опозиції навряд чи можна вести мову. Як навряд чи можна вести мову про бажання київського мера бачити нинішню опозицію при владі. Адже точок дотику між ним і опозицією, окрім його ситуативної потреби в ній, опозиції, радше за все, не існує.

Віктор Каспрук зауважує, що висунення своєї кандидатури стало для Олександра Омельченка способом не визначатися однозначно на користь Віктора Януковича й не зв’язувати себе зобов’язаннями, що з того б випливали. (Утім, місто, попри все, рясніє плакатами на користь Януковича й більше нікого.) Можливо навіть, не позбавлені підстав твердження про те, що платою Януковича за його підтримку з боку СДПУ(о) мусить стати – в разі його перемоги – посада голови Київської міської держадміністрації. Але що в такій ситуації може зробити Омельченко? Зблизитися з Ющенком? Чи щосили намагатися довести тому самому Януковичеві свою незамінність, свою й тільки свою здатність приборкати непокірливу столицю?

Стаття Віктора Каспрука, поміж усім, є чудовим доказом: багато з тих киян, що могли б проголосувати за Віктора Ющенка, реально проголосують за Омельченка. Якщо навіть політологи розглядають нібито наявну ідейну близькість київського міського голови до опозиції, то що вже казати про пересічних киян? Хоч би якими були мотиви рішення Омельченка брати участь у президентських перегонах (а він, без сумніву, цілком реально оцінює свої шанси), вони цілком вписуються у владну технологію розмивання електорату Віктора Ющенка в традиційно орієнтованих на нього регіонах. Можливо навіть, що серед усіх непрохідних кандидатів київський міський голова здатен відібрати в Ющенка найбільше голосів.