Таке поширення, звісно, не дає миттєвого ефекту, як, наприклад, телебачення, але виключати його з методів політичної боротьби явно ще зарано.

Першими до моєї поштової скриньки вирішили навідатися комуністи. Невеликий за розміром кольоровий буклет, виконаний в синьо-червоних тонах кольорів прапору колишньої Української Радянської Соціалістичної Республіки, як би з першого ознайомлення мав спонукати отримувача автоматично впасти у ностальгію за колишнім щасливим життям у СРСР. На першій сторінці буклету (посередині), глянцева, кольорова і професійно виконана фотографія Петра Миколайовича. Погляд серйозний, мудрий і світлий. Комуністичний партегеносе ніби задивляється у майбутнє, одночасно закликаючи нас до світлого минулого. Зверху “дохідливий” лозунг – “С людьми и для людей”!, знизу “переконливе” гасло – “За! Симоненко надежду и реальность новой жизни”.

Очевидно, реальність “новой жизни” за Симоненка Україні, слава Богу, не світить, однак хіба це є основним завданням для Петра Миколайовича? Зрозуміло, він як і під час президентських виборів у 1994 та 1999 роках, граючи “у дві руки з владою”, покликаний відтягнути якомога більше голосів протестного електорату. Хоча, як у 1999 році П.М. до другого туру не вийти, але “погарцювати” на електоральному полі справжньої опозиції режиму Кучми-Януковича Симоненку видно таки вдасться. Загартований “борець за справедливість”, можна припустити, цього разу отримає набагато менше голосів у зв’язку з природнім вибуттям з життя його прихильників, але списувати повністю з політичної арени компартією і її беззмінного лідера поки що остаточно не випадає. Принаймні точно, що ця партія збереже у Верховній Раді свою фракцію після виборів до парламенту у 2006, році і не виключено, що і в 2010 комуністи ще намагатимуться “мутити воду” в українській політиці.

Взагалі читати “одкровення” сучасного українського “класика” марксизму-ленінізму в газеті “Комуніст” співмірне, можливо зі спілкуванням з чудовим журналом “Корея”, котрий розповсюджувався в Києві у 70-х роках і активно пропагував “незабутнє” вчення “чучхе” живого бога Кім Ір Сена. В ті вже далекі часи, написане у “Кореї” не йшло ні у які порівняння за силою свого гумору з українським “Перцем” чи російським “Крокодилом”. Тому з часом комуністи, зрозумівши увесь крамольний вплив журналу на незміцнілу свідомість радянських громадян, швиденько заборонили розповсюдження його через кіоски “Союздруку”.

Читати передвиборчий буклет Симоненка також не можна без явного задоволення. На другій сторінці знаходимо “ОБРАЩЕНИЕ Кандидата в Президенты Украины от Коммунистической Партии Украины”. Варто звернути лишень увагу на форму звертання комлідера. Чомусь замість звичного для комуністів “товаріщі” П.М. артикулює лише “Уважаемые соотечественники!” На думку явно приходить інша форма звернень у прошаків в приміських електричках - “Дрогие братья и сестры!” Очевидно, що цього разу комуністичний “прошак” намагається апелювати до значно ширшої аудиторії українських виборців, сподіваючись розжалобити їх своїми “одкровеннями”.

А вони прості і дуже таки неоригінальні та вже переспівані ним самим безліч разів: “Украина – богатое государство, а мы – народ, который умеет работать и созидать! Однако в результате проводимой властью политики украинское общество оказалось лишенным каких-либо социальных и экономических перспектив. Безработица, миллионные долги по зарплате, нищенские пенсии – это не полный перечень острых проблем, с которыми сталкиваются граждане Украины.

Предложенная мною программа экономически обоснована и позволяет преодолеть кризис, обеспечив рост благосостояния граждан Украины. Государство наконец-то сможет обеспечить гарантии конституционных прав граждан! Я уверен, что, опираясь на волю народа, работая для народа, можно провести преобразования, отвечающие вашим интересам! Моя жизненная позиция была и остается неизменной:

С ЛЮДЬМИ И ДЛЯ ЛЮДЕЙ! С уважением,

П.Симоненко”.

Вражає, нічого не скажеш. Однак пригадується, що у 1999 році саме тандем “протистояння” Кучма-Симоненко допоміг у друге Даніличу “видертися” у президентське крісло. Та хіба не про Симоненка Леонід Кучма у тому ж таки 1999 році безапеляційно заявляв, що в Україні, мовляв, існує лише одна опозиція – комуністична. Вічний опозиціонер Петро Миколайович настільки звикся зі своєю комфортною роллю в українському політикумі, що якби йому дійсно вдалося перемогти на президентських виборах 2004 року, то це б стало для нього великою особистою трагедією. Куди ж комфортніше і надійніше імітувати свою “непримиренну” боротьбу з ненависним українському народу режимом, знаючи наперед, що дивідендів від цієї “боротьби” йому вистачить аж до часу виходу на пенсію. Комуністична ідея – це справжній політичний Колондайк для Симоненка і всієї верхівки керівництва комуністичної партії. Експлуатуй собі довірливість пенсіонерів та інших обездолених соціальних верств українського суспільства, апелюй до минулого і матимеш свою фракцію в українському парламенті, а значить і місце роботи на певний час тобі забезпечено.

Цікавою сама по собі є біографія комуністичного лідера, котра наведена у агітаційному буклеті. “Симоненко Петр Николаевич

Родился 1 августа 1952 г. в Донецке

В 1974 г. с отличием окончил Донецкий политехнический институт, горный инженер-электромеханик. Работал в проектном институте “ДОНГИПРОУГЛЕМАШ”, затем на комсомольской и партийной работе, был вторым секретарем крупнейшего в Украине – Донецкого обкома Компартии Украины. 1991-92 г. – заместитель генерального директора ПО “УКРУГЛЕМАШ”. С июня 1993 г. – первый секретарь ЦК КПУ. Народный депутат Украины трех созывов, руководитель фракции коммунистов”.

Видно від самого початку робота за своїм прямим фахом була дуже обтяжливою для Петра Миколайовича і він з радістю поміняв її на комсомольську і партійну “працю”. Та й зараз у нього робота не дуже таки пильна, проведи декілька партійних пленумів на рік, раз на декілька років з’їзд комуністичної партії і постійно просторікуй в парламенті нібито про “права трудящих”. Ефективність такої “праці” невелика, але політичні і економічні дивіденди приносить чималі. Хоча і зараз, і у минулі роки комуністи самі неодноразово наголошували на необхідності ефективніше доносити свої ідеї у народні маси. Пригадується восьмирічної давнини об’єднаний пленум ЦК і центральної контрольної комісії Комуністичної партії України, котрий відбувся 27 січня 1996 року. Тоді Симоненко з гіркотою сказав таке, що компартійні низи “драгоценное время тратят на внутренние разборки, бесплодные, объективно вредные для дела дискуссии о том, кто больше предан коммунистической идее. Тогда как значительная часть населения Украины еще не избавилась от предубежденности от коммунистов, продолжает пребывать в плену антикоммунистического дурмана”.

Якщо ж говорити про причину, через яку більшість населення України не сприймає комунізму, то це, звичайно, не вплив “антикомуністичного дурману”, а закономірне відторгнення, завдяки гіркому досвіду кількох попередніх поколінь, котрі комуністи пропустили через “м’ясорубку” голодоморів, масових репресій та сумновідомих радянських психушок для дисидентів. І усе це повністю вкладається у поняття попереднього досвіду комунізму.

“Основные положения программы”, котрі наведенні в буклеті “голосуйте за Симоненка” так само не містять нікого оригінального і конкретного, а є радше набором популістських лозунгів, котрі ідеологи з компартії намагалися неуміло адаптувати до нагальних потреб сьогодення. Проте демагогія завжди залишається демагогією: “С людьми и для людей!”

программа дает возможность за 5 лет: . достичь объемов производства и доходов населения на уровне 1990 г.,

. создать 1миллион новых рабочих мест

. увеличить среднемесячную зарплату в 2,5 раза – до 1,5 тис. грн.

. обезпечить рост минимальной заработной платы более, чем в 3 раза

. увеличить среднюю пенсию в 4,3 раза

. обеспечить возврат трудовых сбережений, за первый год в полном объеме вернуть вклады размером до 1000 грн

. подъем промышленности за счет внедрения передовых технологий и научных достижений

. государственная поддержка аграрного сектора, запрет купли-продажи земли . решительная борьба с коррупцией и организованной преступностью”.

Якщо уважно вчитатися в рядки програми Петра Симоненка, то не можна не відчути її тотожність з колишніми постановами ЦК КПРС. Там також домінувало по всьому тексту – “достичь, создать, увеличить, обеспечить”. І знову ж таки жодного конкретного пояснення – яким це чарівним чином все задеклароване Симоненком втілюватиметься у життя. Таку забудькуватість можна пояснити тільки одним. Схоже, що програма писалася не для її реалізації, а задля навернення обіцянками на свій бік довірливих громадян зі соціального прошарку обездолених. Симоненку і К потрібні голоси виборців, задля цього вони ладні понаобіцювати все що завгодно. У комуністів завжди була досить своєрідна логіка, і в цьому немає нічого дивного. Але коли вони знову намагаються реанімувати свою утопію, яку безуспішно втілювали майже все ХХ століття, це може викликати лише посмішку. Штовхаючи свої злочинно-утопічні ідеї (про їх злочинну частину - ліквідацію української державності шляхом приєднання до Російської Федерації у програмі чомусь скромно умовчується), комуністи самі ізолюють себе від усього суспільства. І їхня присутність в українському парламенті пояснюється зовсім не безмежною любов’ю українського народу до комунізму, а злиднями і безправним життям старшого покоління, в котрого відібрали всяку надію на майбутнє і тому воно намагається голосувати за своє світле минуле, яке через багато років ввижається світлим, безхмарним і безтурботним.

Однак це лише початок. Моя поштова скринька вже зачекалася на програму кандидата від влади Віктора Януковича та ще більше ніж 20 претендентів на президентську посаду. Схоже, що обіцянок цього року продукуватимуть чимало і видаватимуть їх на гора у неміряній кількості. На то й вони і вибори. Обіцяти у нас навчилися професійно. Та й дійсно, можна понаобіцювати все що завгодно, як це зробив у 1994 році Леонід Кучма. Проте, відповідати за невиконання своїх пустих обіцянок ніхто досі чомусь не прагнув.

Водночас комуністи, і Петро Симоненко разом з ними, не поспішають відхрещуватись від свого злочинного минулого і своїх комуністичних предків, оголосивши себе прямими правонаступниками КПРС. Хоча і сором’язливо заявляють, що жодної прямої відповідальності за репресії, голодомори та інші подібні поточні “заходи” компартії вони не несуть і нести не можуть. Так як у той час вони ніяких подібних рішень не приймали, і на керівних посадах не перебували. А якщо і були колись якісь помилки, то з ким не буває, коли доводилося вирішувати такі справді глобальні проблеми, як побудова першої у світі соціалістичної держави рівності і братерства для всіх у ній сущих.

“Синдром симоненка” і нав’язливе намагання повернути Українську державу до комуністичного минулого є наслідками непослідовної політики українського керівництва від самих початків нашої державності. Створення умов для реанімації (після короткої заборони на її діяльність в Україні) комуністичної партії було, можливо, найбільшою помилкою. Але, що можна вимагати від режиму, який вводить у ранг державного свята святкування 85-річчя ВЛКСМ та не визнає вояків УПА? Не дивлячись на певну бутафорність і маргінальність сучасного комуністичного руху в Україні, все ж не варто його недооцінювати. Всі 13 років своєї діяльності на теренах Української держави, комуністи були відданим загоном прикриття олігархічного режиму, котрий захопив владу над Україною. Тісно співпрацюючи з режимом Кучми компартії вдалося гальмувати рух нашої країни до змін, допомагаючи владі блокувати просування України до європейської спільноти. Комуністичний короїд цілеспрямовано підточує древо української державності, але найнебезпечніше, що компартія напряму підпорядкована силам, котрі знаходяться поза Україною. Здавалося, що більше 70-ти років комуністичної чуми мали б утворити імунітет в українців від цієї ідеології, але, як виглядає, певні резерви в Симоненка все ще існують. Наразі підтримка компартії певною частиною населення автоматично несе за собою блокування в українському парламенті прагнень демократичних сил змінити ситуацію в нашій державі. Між тим, кольоровий Симоненко пильно видивляється з синьо-червоного передвиборчого буклету – чи не піддасться ще хтось з українських громадян на його чергову пропагандистську обманку...