І от київський міський голова – він же голова Київської міської держадміністрації – Олександр Омельченко приїхав до ЦВК на мікроавтобусі “Богдан”. Заявивши при тому, що він підтримує громадський транспорт вітчизняного виробництва.

Про громадський транспорт – трохи згодом. А поки що звернімо увагу, як прокоментував такий крок журналіст Сергій Фісюн в інформаційно-аналітичній програмі “Тиждень” на Першому каналі Українського радіо 1 серпня. Він звернув увагу на те, що виробництво “Богданів” пов’язують із ім’ям одного відомого політика, й використання Омельченком саме цього автобуса, нібито, може правити за певного роду символічний жест на підтримку політичної сили, яку той політик репрезентує. Тим відомим політиком – хоча пан Фісюн і не назвав його – є Петро Порошенко.

А тепер про громадський транспорт і символіку жесту міського голови. Ті самі “Богдани” дедалі більше витісняють з міських вулиць великі місткі автобуси та тролейбуси. Саме на них лягає головний тягар заміни трамваїв на закритих трамвайних лініях. Під час нещодавнього перекриття проїзду мостом на Караваєвих Дачах міська адміністрація підписала наказ про раннє припинення руху тролейбусів увечері й пізній його початок уранці – й відповідне збільшення кількості на лініях маршрутних таксі. Дещо раніше вийшов наказ про припинення руху “великого” транспорту о 21-ій годині на маршрутах, що “дублюють лінії маршрутних таксі”. Під час ремонтних робіт на мосту Патона автобуси пустили вкругову – через міст Метро, а єдиним транспортом, якому дозволяли проїжджати мостом Патона, було визначено ті самі маршрутні таксі. Отже, саме маршрутки цілком офіційно позиціоновано як основний різновид міського пасажирського транспорту в українській столиці. Довідники “Міський транспорт міст світу”, що видаються у Великій Британії та Сполучених Штатах раз на кілька років, поміж тим, містять дуже цікаву інформацію. У світі існує цілий континент, у більшості міст якого – й здебільшого лише його – саме маршрутки є основним міським транспортом. Континент той – Африка.

Кілька місяців тому в одній із програм радіо “Голос Києва” довелося чути слова одного з чільних чиновників Київської міської адміністрації. От що він казав: кияни віддають перевагу комфорту перед сучасністю, а тому обирають “Богдани”. Вони хочуть їхати сидячи, хай навіть у не надто сучасному автобусі. Охоче віриться, що в тих “Богданах”, які перед президентськими виборами курсують до ЦВК, можна проїхати не без комфорту. У ті ж, які щоденно виходять на міські маршрути, як правило, неможливо увійти – в них можна лише втиснутися, якщо, звісно, вийде. А обирають їх кияни з однієї причини – бо не мають часу чекати на великі автобуси по півгодини. До “принад” “Богданів” можна зарахувати й підвищену вартість проїзду (за відсутності бодай трохи людських умов того самого проїзду), й досить своєрідну систему оплати (ви кондукторові – гроші, він вам – нічого), й дуже часто досить своєрідну манеру водіння цих автобусів водіями, й неодноразово бачені зупинки в другому-третьому рядах, коли пасажирам доводиться бігти до автобуса ледь не під колесами машин. Засилля “Богданів” у міських перевезеннях викликає дедалі більше невдоволення киян. Тож реклама для Порошенка, а відтак і для всієї „Нашої України” з Віктором Ющенком на чолі, здійснена Омельченком під час його приїзду на “Богдані” до ЦВК, є не такою вже безсумнівною.

Що ж до громадського транспорту вітчизняного виробництва, то наприкінці минулого року було урочисто поставлено хрест на програмі власного виробництва транспортних засобів у столиці. За переказами знавців, так і залишилися нерозкупленими кілька тролейбусів “Київський” заводу “Авіант”, які дуже добре себе зарекомендували, а їхнє виробництво було згорнуто. Натомість було закуплено до 100 автобусів та майже 20 тролейбусів “МАЗ” білоруського виробництва – технічно сирих, за свідченнями водіїв (принаймні, це стосується тролейбусів), незручних для пасажирів – бо розраховані низькопідложні транспортні засоби на те, що в них їхатимуть переважно сидячи, та таких, що влітку перетворюються на справжню сауну – бо їхні кузови розраховані на наявність кондиціонерів, яких у київських “МАЗах” немає. Що ж до тих самих “Богданів” – то давно вже розроблені проекти автобусів великої місткості та тролейбусів. Але саме їх Київська адміністрація не замовляє, й багато киян уважають (таке враження складається з розмов), що, окрім автобусів малої місткості, “Богдан” нічого не виготовляє – й, отже, кияни змушені їздити на тому, що є. Тож тінь невдоволення киян зникненням із вулиць столиці нормального транспорту великої місткості лягає й на того самого “відомого політика” – Петра Порошенка.

А тепер згадаймо результати парламентських виборів двохрічної давнини. Очолювана Омельченком партія “Єдність” до парламенту не пройшла. Але в Києві спромоглася набрати цілих 11% голосів, посівши таким чином у столиці третє місце. Перед президентськими виборами столиця вважалася безсумнівно “ющенківським” регіоном. Вважалася доти, поки в гру не вступив міський голова. То чиї голоси – принаймні, в першому турі – він відбере собі? Безсумнівно, до великої міри голоси тих киян, що проголосували б за кандидата від влади. Про це можуть свідчити й результати тих самих парламентських виборів, на яких блок “За ЄдУ” та СДПУ(о) отримали у столиці непристойно мало голосів – бо більшість голосів симпатиків влади відібрав собі Омельченко. Утім, перед президентськими виборами ситуація є дещо іншою. Кияни в більшості своїй не покладаються на Віктора Януковича – для них він чужий. (Це довів і концерт на Європейській площі 31 липня, коли навіть ті, хто з цікавістю слухав виступи, зустрічали сміхом, а то й непристойними вигуками, агітаційні вставки.) Тож навіть ті з них, хто звик завжди голосувати за владу, тепер досить довго вагалися б, перш ніж це зробити.

Далі. Опозиція вважає за краще не критикувати київського міського голову – за нібито поблажливе до себе ставлення. Тож серед киян іще сильним є переконання: Олександр Омельченко – то ледь не опозиціонер. Тим більше, що Омельченко-молодший обирався до парламенту за списками „Нашої України”. І той факт, що всі представники “Єдності”, обрані за мажоритарними округами, пішли до депутатської більшості, так і не став загальноусвідомлюваним. Цьому фактові просто не надають значення – чи, радше, про нього мало хто пам’ятає. А тому не виключеним є те, що й під час парламентських виборів певна частина столичного протестного електорату віддала перевагу “Єдності”, й під час президентських виборів зробить те саме. Ті, хто взагалі-то не проти Ющенка, але остерігаються його буцімто завеликого радикалізму. Ті, хто хоче змін, але нерадикальних, “без зайвих потрясінь”, украй еволюційних і непомітних. Ті, хто вважає Омельченка стратегічним союзником Ющенка. Що більше влада акцентуватиме увагу на нібито “радикальному націоналізмові” Ющенка, його проамериканізмі та прагненні влаштувати переділ власності (а під час згаданого концерту на підтримку Януковича це лунало), то більше буде таких виборців.

Невдоволення міським головою серед киян зростає й через невиправдані експерименти з архітектурним обличчям міста. У той самий час варто зауважити: це стосується корінних киян. Ті ж із мешканців столиці, що оселилися в ній не так давно, і для яких Київ так і залишився не рідним домом, а радше гуртожитком, де головне – не затишок і відчуття “родинного гнізда”, а суто функціональні речі, свої симпатії до мера навряд чи змінили. Саме серед цих людей ООО й знаходитиме своїх прихильників. І саме серед цих людей – учорашніх селян – найбільше людей, які не визначилися зі своїм вибором й які не мають усталених світоглядних орієнтирів, амбівалентних і розгублених. Тих, що підтримують “стабільність”. І тих, хто могли б, після сумнівів і вагань, уже в першому турі проголосувати-таки за Ющенка – якби не наявність у списках Омельченка.