У своїй статті „Демони влади на службі у глядача” , опублікованій у „Детектор медіа”, Тетяна Метельова згадує „чутки про гіпотетичний намір зятя Президента України Віктора Пінчука підтримувати на майбутніх президентських виборах не обранця свого тестя, схваленого парламентськими більшовиками, а представника опозиції”. Зустрічі зі Збігневом Бжезинським, Джорджем Соросом та Джорджем Бушем-старшим ніби навмисне були влаштовані для того, щоб створити Вікторові Пінчуку імідж нетипового для сьогоднішньої української еліти політика та бізнесмена. Особливо це виявилося під час візиту Сороса, коли Віктор Медведчук практично не приховував свого бажання зірвати цей захід або, принаймні, залишити в Сороса найнеприємніші згадки про Україну.

Чутки такі – про можливість підтримки Пінчуком Ющенка – час від часу справді вигулькували, і неодноразово. Неодноразово спостерігачі – зокрема, й Наталія Лигачова в „Детектор медіа” – відзначали також і той факт, що контрольовані Пінчуком телеканали подають інформацію дещо об’єктивніше, порівняно з каналами, контрольованими СДПУ(о). От що пише про Пінчука медіа-центр „Кандидат”: „Пінчук намагається демонструвати приклад політика і бізнесмена західного типу в Україні (відкритий бізнес, зацікавлений у проведенні серйозного міжнародного аудиту пов’язаних з його ім’ям підприємств, інвестує гроші у різноманітні проекти в Україні)”. В інтелектуальних колах Дніпропетровська досить поширеною є думка про президентського зятя як про певну альтернативу своєму тестеві та його оточенню, вихідця з учительської сім’ї, інтелігентну та освічену людину.

Отже, чи справді можливий варіант, за якого один із найпомітніших представників української еліти може підтримати на виборах кандидата від опозиції? Є, звісно, ймовірність, що всі „демонстративно цивілізовані” дії Пінчука мають одну й ту саму мету – створити імідж „української влади з людським обличчям”. Утім, результативність таких спроб відпочатку можна розцінити як близьку до нуля: Пінчук є помітною, дуже помітною, дуже впливовою – але аж ніяк не визначальною постаттю серед української еліти. І робити висновки та судження щодо характеру цієї еліти будуть зовсім не на підставі вражень від приватного спілкування з ним. Хоч би як він демонстрував тому самому Соросові свою приязнь – але поведінка Медведчука, офіційної особи, важила для того незрівнянно більше. Усе це є надто очевидним, щоби хтось міг плекати ілюзії щодо можливості покращити в такий спосіб міжнародну репутацію нашої політичної – вона ж бізнесова – еліти.

Здавалося б, в інтерв’ю Юлії Мостовій „Папа без лапок” („Дзеркало тижня”, № 28) Пінчук не залишає простору для сумнівів. Здавалося б... Але... „Президент – великий (рос. великий) патріот своєї країни”. Не піти на третій термін – то „великий подвиг”. Такою от лексикою рясніє матеріал. Коли люди – не якісь екзальтовані особи, а люди цілком раціонального мислення – вживають надто (а то й занадто) багато такої лексики? Здебільшого, в одному випадку: коли вони мовлять те, що належить мовити, й належить мовити в найвищих тонах, але не зовсім відповідає їхнім власним переконанням. Коли людина каже те, що думає, – вона знаходить слова, що звучать і переконливо, й не так штучно-високопарно, вона відчуває міру. (Утім, можливо, то є моє особисте сприйняття інтерв’ю.) Але облишмо дифірамби – тим більше, що в одній з відповідей несподівано проривається фраза: Пінчук будував свій бізнес іноді „наперекір Кучмі”. Симптоматичніше інше: президентський зять, попри дифірамби президентові, погоджується, що в Україні можуть відібрати навіть ту власність, що офіційно оформлена як така, що належить її власникові. Запитання було поставлене в контексті майбутньої зміни Президента. Тож кого остерігається Віктор Пінчук? Віктора Ющенка, який у жодному разі не виявляв бульдозерної хватки? Чи когось іншого? Тим більше, що далі він каже: „Є системно чесні люди, а є системно нечесні”. Що ж до виборів, слова Віктора Михайловича звучать надто вже обережно: „Мій особистий вибір як громадянина впав на Віктора Януковича... Я докладу максимум зусиль, аби в ЧЕСНІЙ ТА РІВНІЙ боротьбі (виділення моє – Б.Б.) переміг Віктор Янукович”. І тут само додає: „Особисто я маю непогані стосунки і з Віктором Федоровичем, і з Віктором Андрійовичем”. Власне, інтерв’ю можна цитувати майже цілком: ледь не кожна відповідь Пінчука, якщо придивитися, може бути витлумаченою як „так, але” або „ні, але”. При цьому в одній із відповідей він відверто каже, що взагалі й у цьому матеріалі зокрема його головне завдання – то не нашкодити Кучмі. Розумійте, що називається, як хочете. Ступінь відвертості оцінюйте так само.

Мабуть, буде перебільшенням намагатися категорично стверджувати, ніби Пінчук таки підтримуватиме на виборах кандидата від опозиції. Радше за все, він просто не кластиме всі свої яйця в один кошик і не виключає можливості співробітництва з опозицією. Якщо й не підтримки – то, принаймні, неагресивного чи навіть нейтрального самоусунення від протистояння, що забезпечило б йому мирне співіснування в разі перемоги Ющенка на виборах. Здавалося б, Віктор Пінчук як член президентської сім’ї не в переносному, а в буквальному розумінні мусив би стати найнадійнішим союзником Кучми, найдовіренішим виконавцем усіх його бажань – бо поки добре Президентові, добре буде й його зятеві. Утім, стосунки зятя з тестем іноді бувають не такими прямолінійними, якими видаються стороннім спостерігачам. Чи так це в даному разі – про те знає лише ця сім’я. Що ж не підлягає сумніву, так це той факт, що Віктор Пінчук належить до кола тих найвпливовіших осіб України, що є найменш відомими загалові. Ледь на 40% опитаних українців, за даними різних соціологічних опитувань, не демонструють жодних реакцій на це ім’я. Та й серед тих, кому не треба підказувати, хто такий Пінчук, він часто сприймається передусім як людина, якій посміхнулася доля в особі високого тестя. Одного з найбагатших та найвпливовіших людей України багато хто не сприймає як постать самодостатню та самозначущу. І поки Президентом буде Кучма чи хтось із випестуваної саме ним еліти, Віктор Пінчук приречений залишатися кимось на кшталт Сина Милосердова з рязановського фільму „Гараж”. І люди так і казатимуть про нього: „Ну оцей... ну пам’ятаєш... от забув його прізвище... ну, Кучмин зять”. Навряд чи такий стан речей так уже сильно задовольняє амбітного й у жодному разі не інфантильного бізнесмена.

Але це – припущення, які можуть виявитися істинними, а можуть – хибними. Існують аргументи, які полягають у царині фактів. Віктора Пінчука звуть королем металургії. За заведеною у світі класифікацією, продукцію чорної металургії відносять до категорії товарів низького ступеня обробки. Тобто, фактично радше до сировини, ніж до готової продукції. Але то – за заведеною у світі класифікацію. В Україні справи трохи інші. Адже на чому заробляють найбільші олігархічні угруповання? На посередницьких операціях та на видобуванні корисних копалин. Донецькі, власне, теж мають у своєму розпорядженні металургійні підприємства, й навіть дуже великі – але не вони посідають перше місце серед їхніх бізнесових інтересів. Тож на українському тлі бізнес Пінчука виглядає як цілком продуктивний. Тим часом, саме продуктивний, виробничий бізнес домінує в бізнесових колах „Нашої України”. Зокрема, таким є бізнес Петра Порошенка. А отже, з усіх людей, яких заведено звати олігархами, саме Віктор Пінчук найупевненіше почуватиметься в ситуації, якщо в Україні запанує саме продуктивний бізнес. Саме йому така гіпотетична ситуація загрожує найменшою мірою. Саме його бізнес – з усіх олігархічних – найбільше відповідає поняттю „продуктивний”. Саме його бізнес, відтак, є найменш антагоністичним як щодо „несвоєї” влади, так і щодо цивілізованих, притаманних розвиненим країнам економічних стосунків. А відтак, саме Пінчук – і цілком об’єктивно – мусить найменше перейматися тим, щоб таку ситуацію, коли правити бал буде продуктивний, а не спекулятивний – чи то посередницький, і не видобувний, бізнес, унеможливити.