Як відомо, сутність явища найкраще пізнається в порівнянні з аналогічним. Родич «Майдану» - «Шустер live» - має майже той самий рецепт, тільки з додачею «присяжних» глядачів, які тиснуть на кнопки, символізуючи індикатор громадської думки. Цей нехитрий прийом дуже нагадує закадровий сміх в англійських телевізійних комедіях. Глядачеві ніби натякають: «Цей громадянин каже щось не те, бачиш - весь індикатор почорнів». Є свій індикатор і в ток-шоу на 5-му каналі: результати телефонного опитування. Цього разу - щодо підсумків року: 95% назвали 2010-й роком потрясінь.

Програми такого штибу мають дві складові: власне, talk - розмову, і show - видовищність. За видовищністю «Майдан», безперечно, програє «Шустер live» - хоча б у силу закономірної різниці бюджетів. Однак у видовищності криється пастка для змісту. Як зауважив нещодавно головний редактор російської служби Бі-бі-сі Андрій Остальський, сучасні тележурналісти свідомо запрошують в ефір політиків із антагоністичними поглядами, а потім їм залишається вчасно казати «брейк» і «бокс».

Шоу «Майдан» також має певні структурні вади, що позначилися на гостроті діалогу в студії зокрема. На ефірі був присутній лише один депутат, якого вже навіть умовно неможливо записати до категорії провладних - Тарас Чорновіл. Колишній член фракції Партії регіонів, а тепер - позафракційний, він намагається бути над сутичкою, а часом радикально критикує владу. Він настільки зручно відсторонився від брудної української політики, що опинився в неприродно стерильному вакуумі: приміром, 2010-й рік видався Чорноволові дуже нудним і бідним на події. Зрозуміло, що в святковий день, коли можновладці й депутати переважно відпочивають «у закордонних округах», заманити в студію поважних представників влади нелегко. Але якщо «полеміка» зводиться до того, що ведучий 5-го Роман Чайка дискутує з головним редактором інтернет-видання «Главком» Віктором Шлінчаком, а бютівець Володимир Яворівський - із самооборонівцем Олесем Донієм, якої гостроти дискусії, якого розмаїття думок можна чекати?

Ще одну можливу причину озвучив інший ведучий 5-го каналу - Святослав Цеголко: «Влада минулого року закрилася для преси». Ті, хто реально володіє ситуацією, не хочуть розкривати карти. Не дивно, що одним із головних спікерів Партії регіонів став диригент парламентських кнопкодавів Михайло Чечетов. Я, мабуть, розкрию секрет Полішинеля, коли скажу, що столичні журналісти телефонують йому спеціально, коли хочуть почути якісь дурниці й показати владу з найгіршого боку.

Але насправді пан Чечетов - жива риторична фігура умовчання. Коли відповідати на конкретні запитання журналістів небезпечно для політичної репутації, найзручніше знайти людину, спроможну верзти казна-що або відверто брехати, бо втрачати їй уже нічого. Журналісти оголосили Чечетову бойкот? Та ви що! А ось журналіст «Комсомольской правды в Украине» Ольга Мусафірова вважає це «узурпацією влади серед ЗМІ». І Роман Чайка її підтримав: «Чечетов належить Україні!». Нашим мас-медіа конче потрібні блазні для розважання публіки. Такі персонажі є не лише у владі, але й в опозиції - один із них останнім часом дуже активно рекламує себе у пресі та на сітілайтах.

Ток-шоу на 5-му каналі торкнулось іще однієї важливої теми - руйнування сенсу журналістської праці як такої. Головна функція четвертої влади, принаймні тієї її частини, яка ще остаточно не перетворилася на другу найдавнішу професію, - це контроль над діяльністю державних інституцій. Ми всі прекрасно знаємо, що влада використовується для самозбагачення та позбавлення від конкурентів у цій дуже захопливій справі. Якщо теперішній уряд стверджує, що попередній багато накрав, то чому ми маємо бути свято впевнені в непогрішимості його наступників?

Журналісти не мусять писати про досягнення уряду - для цього він має аж надлишок власних рупорів. Зате преса просто зобов'язана постійно підозрювати владу в різних капостях та висвітлювати її провали - бо хто ж це робитиме ще, окрім нас? Опозиція є зацікавленою стороною, тому їй довіряють менше. Але дивна тенденція з'явилась останнім часом - її в ефірі шоу «Майдан» дуже влучно схарактеризував Віктор Шлінчак: «Владу погубить підхід: якщо пишеш погано про опозицію - ти професіонал, якщо погано - про владу - ти замовний журналіст. Треба шукати союзників не лише серед тих, хто облизує, але й серед тих, хто може вказати на конкретні прорахунки».

На це можна заперечити лише одне: влада та медіа - не союзники, а скоріше противники. Коли Віктор Янукович в ефірі того ж «Шустер live» сказав журналісту Мустафі Найєму: «Ви мій ворог, але я до вас добре ставлюся», це було нормальне формулювання принципу співіснування керівників держави із пресою. Але вже наступною фразою тодішній лідер опозиції перекреслив свою попередню заяву: «Я не збираюся перед вами звітувати, а лише перед власним народом». Таким чином майбутній президент позбавив українську журналістику громадянства.

Хотілося б спитати владу: коли тобі весь час кажуть тільки компліменти або критикують «за домовленістю, для вигляду» - чи не призведе це до втрати відчуття реальності? Є такий напис на дзеркалі заднього виду: «Віддзеркалені об'єкти здаються більш віддаленими, ніж є насправді». Чи хочете ви перетворити журналістику на таке дзеркало?

Тут дуже влучним виглядало і питання бютівця Володимира Яворівського: чи можуть їсти з чужої руки журналісти, які кусаються? «На початку 2010 року було багато кусючих журналістів, - відповів йому Роман Чайка, - але на кінець їх перевели до категорії скажених собак. Тепер це вимираючий клас. Але при цьому кількість "годівників" збільшилася».

Відсутність кусючих журналістів зрештою позначиться й на владі, що помітив запрошений у студію професор політології Валерій Бебик: «Неправдива преса, олігархічний варіант демократії на багатьох телеканалах, самоцензура на рівні підбору гостей у студії - як це робиться на інших ток-шоу. Якщо влада продовжить так само ставитися до мас-медіа, то наступний Майдан буде ідеологічним».

Існує критична маса неправди, і за певних умов вона обов'язково вибухне. Колись для цього потрібні були десятки років, але сьогодні, коли стіни буквально стали прозорими, катастрофа може статися в будь-який момент, абсолютно несподівано навіть для тих, хто її чекає.