Група видань у складі «Газети по-українськи», тижневика «Країна» та сайту gazeta.ua відрізняється від більшості схожих поміж собою українських друкованих засобів масової інформації. Не лише тим, що ці видання виходять українською мовою - вони демонструють принципово інший підхід до журналістики. Назвімо його умовно «рубанівським», адже Володимир Рубан є не лише керівником медіагрупи, але й ідеологом кожного з цих видань.

«Країна» стартувала останньою з цього переліку видань - на початку 2010 року. За рік журнал відчутно виріс і має потенціал для подальшого розвитку. Якщо перші номери добором тем і простотою подачі нагадували легендарну «Газету по-українськи», хіба що глянцеву й без чорнухи, то з осені почав відчуватися помітний крен журналу в бік «розумних» засобів масової інформації - серйозних тем у ньому дедалі більшає. Та спершу поговорімо про проблеми зростання.

У тижневику багато прямої мови. Цитати різних героїв становлять більшість обсягу кожного матеріалу. На початку «Країна» позиціонувалась як журнал, що робитиме ставку на репортажі. Та насправді повноцінних репортажів у виданні обмаль, адже нарізка цитат, навіть за правильного вибору теми, з правильними людьми, записаними у правильних умовах, - це ще далеко не репортаж.

Звісно, хороший репортаж із цікавими деталями, спостереженнями журналіста, співставленням побаченого і почутого з попереднім досвідом і знаннями, написати набагато важче, ніж просто поговорити з людьми й розшифрувати диктофонний запис.

Я зустрів цікавий приклад: «Країна» зробила добірку коротких історій людей із нестандартним прізвищем Нетреба. Усі вони розповіли про пригоди, пов'язані з їхнім прізвищем. Матеріал цікавий, але автор у ньому не присутній. Десь півроку тому мені трапився переклад аналогічного матеріалу з одного західного видання: головним оповідачем там був журналіст, носіїв незвичних прізвищ він лише цитував, сам описуючи їхні пригоди.

Усе ж таки журналіст - це не стенографіст, а людина, яка вміє (або теоретично повинна вміти) цікаво розповідати історії. Не скажу, що в «Країні» немає журналістів із хорошим пером, але хотілося б читати повноцінні репортажі частіше. Вітчизняні видання не надто захоплюються цим жанром, і люди, які вміють і люблять у ньому працювати, часто зайняті іншими завданнями. Тому «Країна» могла б зібрати команду висококласних репортерів. Добре, що «Країна» навчилась якісно «фотографувати» дійсність, але тепер час учитися її осмислювати - для цього лише цитат і коментарів замало.

Не дуже зрозуміла рубрика «Погляд». У ній журналісти пишуть про якісь свої майже інтимні речі. Певно, розрахунок на те, що читач любить «підглядати» за іншими людьми. На практиці це виливається в тексти, які не мають сенсу, і неясно, навіщо їх опубліковано - складається враження, що якийсь запланований матеріал «злетів» і потрібно було заповнити місце на шпальті бодай чимось. Наприклад, стаття на дві шпальти про те, чи потрібно мити руки. Очевидно, концепція «відвертості» не зовсім виправдана.

Та найбільші проблеми у «Країни» з політикою. Політичні події обговорюються або в колонках, або в цитатах, або в новинах - регулярної рубрики немає. Небажання редакції впроваджувати її легко зрозуміти. З одного боку, існує уявлення, що читач утомився від політики (цілком можливо, що це проекція власної втоми журналістів), з іншого - писати про політику небанально вкрай важко. Збирати чутки в парламенті? Всі так роблять. Розбиратись у тому, хто кого підставив і кинув? Уже набридло. Цитувати брехливих і нещирих демагогів-політиків із різних таборів? Це означає лише посилювати інформаційний шум.

Схоже, що власного особливого підходу до висвітлення політики в журналі ще не знайшли. Проте, коли відбуваються події, які не можна оминути, в журналі виходять повноцінні матеріали на політичну тематику. Одначе власним журналістам аналізувати події редакція не довіряє.

Наприклад, про адміністративну реформу Януковича розповідає колишній народний депутат, а нині експерт Ігор Коліушко в розгорнутому - ледь не на цілу шпальту - коментарі. А журналісти опитували інших експертів із проханням визначити оптимальні кандидатури на посади міністрів. Побажання експертів не мали нічого спільного з реальністю: досить дивно, відкривши розворот, присвячений новому Кабміну, бачити фото Віктора Ющенка з підписом «прем'єр-міністр». І, що головне, усе це жодним чином не пояснює й не аналізує так званої адміністративної реформи.

Газета «Сегодня», наприклад, знайшла цікавіший ракурс - журналіст прийшов до кількох міністерств і поговорив у кулуарах із чиновниками, яких планують звільнити. А ще цікавіше було б дослідити механізм «вирішення питань» у момент, коли «пригодовані» чиновники перебувають у підвішеному стані. Не зайвим було б і дослідження іноземного досвіду адміністративних реформ.

Попри всі ці критичні зауваження, за рік існування журналові все ж є чим похвалитися. Серед конкурентів «Країна» яскраво вирізняється - передусім дизайном. Відмінний і порядок матеріалів - якщо традиційно культуру і спорт ставлять у кінець номера, то «Країна» виносить ці теми в першу половину. До того, що афіша культурних подій наступного тижня відкриває журнал, я досі не можу звикнути й часом сприймаю її як зміст. У тижневику чимало цікавих постійних елементів, яких немає в конкурентів. Наприклад, рубрика «Що цього тижня робили в міліції» (як правило, там щотижня когось катують або вбивають).

Та головне, що відрізняє «Країну» від решти журналів - це намагання подивитися на подію з іншої сторони, знайти правильний кут подачі, відшукати нову несподівану інформацію. Наприклад, будівництво вертолітного майданчика для Януковича подано з точки зору прибиральниць, які підмітають навколишній парк: велике фото, на якому двірники обідають у парку, та невеличкий текст. Або до новини про те, що Янукович подарував сільському хлопцеві мобільний телефон, публікується маленьке інтерв'ю та фото щасливця із новою дешевою мобілкою. Здавалося б, очевидна річ, але витрачати стільки часу й зусиль на подібні яскраві, але невеликі матеріали може собі дозволити лише «Країна».

«Країна» розширює традиційне для української журналістики коло тем. Підозрюю, що левова частка роботи редакторів полягає саме в їх пошукові. І, попри нерегулярне висвітлення політичних та економічних тем, кожне число журналу постає своєрідною фотографією доби.

Тексти «Країни» - безцінний матеріал для антрополога. Наприклад, журналістка ходить на побачення за оголошенням у газеті й описує свою зустріч із бізнесменом. Її опис допомагає зрозуміти тип мислення та життєві пріоритети українських бізнесменів значно краще, аніж докладне соціологічне дослідження. У статті є драма, жива людина. Як для західної журналістики в цьому немає нічого нового, та для української - суттєвий крок уперед.

Або розповідь про людей, які працюють на звалищі за мінімальну зарплатню та можливість «годуватись» із вторсировини. Виявляється, вони мають чи не найбільші доходи у своєму містечку. Або фото з хутора на київських Осокорках, зусібіч оточеного багатоповерхівками, та коротенька історія його мешканців, які відмовляються покидати свій будинок. Здавалося б, банальна тема, що лежить на поверхні, однак ніхто, крім «Країни», нею не зацікавився.

Тон видання намагається тримати спокійний, начебто відсторонений: цитати людей (у яких часто зберігається суржик або російська мова), деталі й факти говорять самі за себе. Тут часто з'являються інтерв'ю з цікавими персонажами, які мають що сказати. З останніх запам'яталися професор Санкт-Петербурзького державного університету Тетяна Чернігівська, яка займається вивченням роботи мозку, та художник Сергій Хохол. Особливо приємно здивувало інтерв'ю з цьогорічним лауреатом Нобелівської премії з літератури Маріо Варґасом Льйосою: читаючи його, аж захотілось довідатися, де, коли, хто (автора вказано, але мені його прізвище нічого не сказало) і за яких обставин вів бесіду.

До речі, у західній пресі інтерв'ю у формі запитання-відповіді поступово зникає - звісно, якщо розмова ведеться не з експертом, а з важливою людиною. Журналіст проводить певний час, від дня до кількох тижнів, зі своїм співрозмовником, і потім описує свої враження, деталі тощо, перемежовуючи їх цитатами. В Україні так ніхто не пробував, але, здається, найкраще це могло б вийти саме в «Країни».

Як і Esquire, «Країна» практикує інтерв'ю, що подається у форматі монологу. Такі матеріали не завжди вдалі, більшість персонажів (на відміну від Esquire) - не ті люди, з яких можна витягнути цікаві сентенції. Проте експерименти з макетуванням цілком доречні: наприклад, «Щоденник» із Юрком Юрченком, крім непоганого монологу, складався з фото героя. Вийшло стильно, а великий план обличчя часто більше каже про людину, аніж текст.

Рубрика «Світ» також виходить за рамки стандартного українського уявлення про «міжнародку». Тут немає високочолої політики і розмірковувань над «шахівницею», а є цікаві аспекти життя тієї чи іншої країни. Часто статті пишуть українці, що живуть в інших країнах. В одній публікації журналіст разом із молодими росіянами готує акцію протесту, в іншій - живе в таборі для постраждалих від вулкану на Філіппінах. Деколи журналісти створюють живі й ексклюзивні матеріали, не встаючи з-за комп'ютера - наприклад, текст про полювання на гринд, яке є національним хобі мешканців Фарерських островів. Журналістка, відштовхнувшись від повідомлення про масове вбивство тварин, знайшла у Facebook фарерців і поставила їм запитання, зробивши у підсумки шикарний матеріал.

Багато плюсів перекреслює один жирний мінус: відсутність інтернет-версії журналу. Українські тижневики «жадібні», вони вважають, що з викладенням статей у мережу втратять частину покупців. Це хибне уявлення - навпаки, цікава стаття на сайті спонукне купити друковане видання: інтернет-версія підтягує паперову, а паперова - сайт. Перефразовуючи відомий вислів, можна сказати: «Якщо тексту немає в інтернеті, його немає взагалі». Адже в наш час стаття, яка вийшла лише на папері, відразу помирає.