Публікуючи публіцистичні статті Сергія Грабовського та Бориса Бахтєєва, ми сподіваємося розширити контекст полеміки, закинувши до неї кілька нових аргументів та спостережень. І, як завжди, чекаємо на нові відгуки.

Недавній вибір депутатів Верховної Ради України між “за” та “проти” у голосуванні щодо угоди про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП) стосувався не тільки суто економічних чи політико-економічних питань, як намагалися представити це речники уряду та представники парламентської більшості. Згідно із статтею другою угоди, віднині нормою стає сувора заборона у торгівлі між членами ЄЕП будь-яких “компенсаційних і спеціальних захисних заходів”. Що означає це положення у перекладі людською мовою? По-перше, те, на що звертають увагу прихильники ЄЕП: перспективу відкриття битого шляху на російський ринок українським металопрокату та карамелі. По-друге, унеможливлення запровадження протекційних заходів (у найширшому значенні цих слів) для підтримки українських книговидання, музики, кінематографу, малярства і взагалі – щодо української культури (із застосуванням яких мовних засобів ця культура не творилася би – власне українських, російських чи, скажімо, кримськотатарських). Адже такий протекціонізм у будь-яких формах – це перешкода на шляху вільного руху через міждержавні кордони аналогічних за номенклатурою російських “культтоварів” на український внутрішній ринок. Ба більше: під цю рубрику можна, за певного вміння рук, підверстати навіть державне замовлення на шкільні підручники і документальні кінострічки. І, звичайно, ідеться про телевізійні проекти. У тому числі – і про їхній мовний формат. Бо ж вимогу Нацради щодо обов‘язкового вживання української мови на всіх загальнонаціональних телеканалах вправний суд витлумачить не інакше, як “спеціальний захисний захід”.

А от затверджена кремлівськими чекістами російська (власне, змістовно совєтська з великою домішкою кримінально-блатної) культура у вигляді відповідних товарів зможе віднині цілком законно, без жодної перешкоди розповсюджуватися Україною. Врахуємо потужність російських бізнес-структур, які стоять за цими “культтоварами”, врахуємо наявність таємних статей бюджету РФ, спрямованих на підтримку “своїх” у близькому зарубіжжі, до цього додамо відкритий угодою “вільний рух капіталів” та намір чинного уряду України за кілька наступних років приватизувати геть усі державні видавництва та друкарні, і в підсумку матимемо дуже цікаві речі. А саме: тотальне панування на вітчизняному ринку російської культурної продукції та унеможливлення продукування та поширення матеріальних носіїв української не тільки за географією, а й за змістом культури. Бо у разі, якщо всі друкарні регіону належать російському капіталу, що заважатиме останньому відмовити українським авторам та часописам? Так, як зробило це Радіо “Довіра” щодо трансляції програм української редакції Радіо “Свобода”? Мовляв, у нас ринок, а ваш “формат” нам не підходить, і гроші ваші нам не потрібні. Ось такої сумної перспективи чомусь не помічає практично ніхто, навіть запеклі опоненти ЄЕП.

А ще ж в Україні у наступні роки продаватимуться з молотка і об‘єкти військово-промислового комплексу, і морські порти, і структури залізниці, а на додачу ще й земельні та водні угіддя. Тож зрозуміло: Україна може остаточно позбутися і без того не надто потужного національного капіталу, без якого національна культура швидко й остаточно захиріє. Унаслідок зубожіння інтелігенції та нерозвиненості середнього класу, фінансової підтримки з цього боку українська культура (знов-таки, і україномовна, і російськомовна, і татарськомовна) також практично не матиме. Відтак поняття “українське” матиме сенс тільки у географічному плані; про державну і меценатську підтримку всього національного – від літаків власної конструкції до книг вітчизняних авторів – доведеться забути; а ще, оскільки у проекті угоди записано і про уніфікацію законодавства членів ЄЕП, неважко здогадатися, що будь-які спроби законодавчої підтримки українського культурвиробника будуть унеможливлені, так би мовити, у квадраті й у кубі.

Прошу зрозуміти мене правильно: мої претензії спрямовані не проти Росії як такої чи росіян як “питомих українських ворогів”, а проти колишньої метрополії, яка не тільки не очистилася від минулого імперського шалу, а й будує новітню, тепер уже “ліберальну” імперію, проти суспільства, 70% членів якого (за даними російських же соціологів) прагнуть в тій чи іншій формі інтегрувати Україну у складі своєї держави. Тому питання захисту культури України від російського чинника – це, крім усього іншого, питання захисту власне російської культури від імперських інтенцій.

Тим часом у Верховній Раді вистачає депутатів, котрі є докторами наук, а той й академіками, а на додачу часом ще й керівниками різноманітних фондів і фундацій, і при тому проголосували за ратифікацію угоди про ЄЕП. Про людей, котрі мусили бачити всі небезпеки, описані у цій статті, але не змогли (чи, швидше, просто не захотіли) цього зробити, відтак одверто зрадили українську культуру, натиснувши на кнопку “за”. Серед них: спікер Верховної Ради, академік Володимир Литвин; актриса Валерія Заклунна; поет-академік Борис Олійник; доктор соціології Микола Шульга; доктор економічних наук Богдан Губський; академік Петро Толочко; академік Іван Курас. Список можна продовжити за рахунок усіляких “теж-науковців” на кшталт кандидата політичних наук Олександра Волкова і “світочів нації” типу першого (й останнього?) українського космонавта Леоніда Каденюка.

Як казав Микола Гоголь, сумно жити на цім світі, панове.

Єдина надія – що на перехресті російського “авось” та українського “якось та воно буде” замість чіткої системи унеможливлення росту нашої культури витвориться якийсь химерний, мало дієздатний покруч, що він буде зруйнований у перебігу якогось геополітичного катаклізму. А ще, ймовірно, за п‘ять хвилин до катастрофи сили вітчизняної культури змобілізуються на відсіч усім руйнівникам, як уже бувало в історії. Тільки навіщо успішно створювати собі проблеми, щоби потім намагатися їх розв‘язати?