Борис Бахтєєв, „Детектор медіа” Висунення Віктора Януковича єдиним кандидатом у президенти від більшості внесло ясність у передвиборчі політичні розклади тією самою мірою, що й заплутало ситуацію. Якщо сформулювати ту саму думку більш сухо, але більш коректно, вона матиме форму запитання: якою мірою цю ясність було внесено? Чи можемо ми сьогодні сказати, що за будь-яких обставин нинішню владу у жовтні репрезентуватиме Віктор Янукович, і більше ніхто?

Щодо покладеного на новоспеченого єдиного кандидата завдання – втілити конституційну реформу, то тут усе зрозуміло: така реформа не є предметом його інтересів ані з огляду на реальність перемоги, ані зі звичного характеру поведінки тієї політичної сили, яку Янукович очолює. Ділитися владою, а тим більше ділитися засадничо – не в звичках донецьких. Самого ж Януковича досить легко уявити собі в образі якого завгодно президента – тільки не церемоніального, на правах англійської королеви. Тим більше що президенти парламентських республік – то зазвичай такі собі моральні авторитети нації й держави. На цю роль чинний прем'єр ніколи не претендував і виконувати її не прагнув. Але що означає висунення Януковича для, як тепер уже не секрет, одного з головних ініціаторів реформи – Віктора Медведчука?

Пропагандистська машина СДПУ(о) досі не дуже переймалася питанням підсилення популярності Януковича, сконцентрувавши натомість усі свої зусилля на послаблення найімовірніших його (а заразом і своїх власних) опонентів – нашоукраїнців. Із видань, що їх пов’язують із об’єднаними соціал-демократами, не такому вже уважному читачеві/глядачеві не так уже й легко зрозуміти, що Янукович є своїм. (Зокрема, під час хлібної кризи минулого року видання СДПУ(о) були ледь не запеклішими критиками прем'єра, ніж навіть видання опозиції.) Так було, принаймні, досі, але слабо віриться, що так не залишиться й надалі – хіба що, можливо, буде дещо змінено акценти. Медведчукові хочеться, щоб слабкий, не надто популярний переможець виграв у ще слабшого? Щоб за Януковича голосували хіба що як за найменше з усіх лих? Щоб він був залежний, і ним легко було маніпулювати? Мабуть. Але, цілком можливо, штаби партії розглядають декілька варіантів, далеко не всі з-поміж яких зводяться до перемоги Януковича. Свобода маневру Медведчука, власне, обмежується лише двома обставинами, хоча й важливими. Перша з них: сам він, тверезо оцінивши свої шанси, не може розраховувати на перемогу – хоч як єдиний кандидат від влади, хоч як суперник Януковича. І друга: СДПУ(о) не налагодила по-справжньому партнерських стосунків ні з ким із-поміж своїх партнерів з депутатської більшості; навпаки, ці стосунки правильніше оцінити як досить напружені стосунки політичних сил, що змушені бути партнерами через не залежні від них обставини. На підтримку чи навіть просту повагу до своїх інтересів розраховувати немає звідки. Посада глави президентської адміністрації надає сил, але лише допоки вона є: посада ця цілковито залежить від одноосібної волі Президента, а отже, не дає ніяких гарантій впливу на майбутнє. Прийде новий Президент – і все. Отже, виторгувати (вибороти) крісло прем’єра чи бодай спікера – у цьому разі грати з Януковичем варто. Бажано, звісно, щоб важливість цих посад була більшою, ніж є тепер. А отже, щоб реформа відбулася. Коли ж Янукович як Президент матиме абсолютну владу, місця для Медведчука біля нього не буде.

Наталія Лігачова у статті "Любить, "опуская"?" переконливо довела, що глава АП ліг під єдиного кандидата, бо не мав іншого виходу. Той самий інший вихід справді навряд чи можна уявити: всі мости у стосунках із "Нашою Україною" спалено, та й до того ж Медведчука з Януковичем розділяють інтереси, тоді як із Ющенком – принципи, розбіжність яких є набагато важчою для подолання річчю. Утім, глава АП продемонстрував, що в одному питанні він таки є неперевершеним кризовим менеджером – це в питанні власної політичної кар'єри. Яскравим прикладом були події після парламентських виборів два роки тому: мало хто міг очікувати, що Віктор Медведчук так блискуче розпорядиться їхніми – досить скромними – результатами. От і тепер навряд чи він здасться без бою. Навряд чи він не розроблятиме багатоваріантних та багатоходових планів, як вийти зі становища, що склалося. Не виключено, що ліг він під Януковича радше в термінологічному розумінні вільної боротьби (якщо не боротьби без правил), де завершальна стадія поєдинку відбувається саме в позиції "на килимі".

Тож якими можуть бути "позаянуковичівські" варіанти поведінки Медведчука? Принаймні від часу подій зими 2000 – 2001 років багато фактів свідчать про наявність співпраці між СДПУ(о) та комуністами. Події навколо політреформи стали, нібито, ще одним доказом такої співпраці. Характерно, що слівце “нашисти” увійшло до активного лексикону саме цих двох сил – СДПУ(о) та КПУ – й не надто поширене серед представників інших політичних сил. Чи не можна припустити, що за певних обставин Медведчук поставить на Петра Симоненка? Тим більше що останні події продемонстрували: непримиренність офіційних ідеологій не є для КПУ такою вже перешкодою для співпраці. Медведчук зажив слави стійкого антизахідника – що цілком влаштовує комуністів. А ідея лівого об’єднання виходила саме від соціал-демократів. Варто додати, що, якщо не брати до уваги януковичівський Донбас, на парламентських виборах СДПУ(о) мала високі показники саме в тих регіонах, де й КПУ. Цілком можна спробувати зіграти на регіональних інтересах, переконуючи своїх виборців голосувати за кандидата-комуніста. Що ж до Донбасу, то багато тих, кому не подобається Янукович, є прихильниками саме партії Медведчука.

Ще одна важлива обставина: комуністи виступають за скасування посади Президента як такої. Що це означатиме? Що функції фактичного розпорядника держави пересунуться за лаштунки. Саме туди, де Медведчук почувається найкомфортніше й де він якраз і звик усіх перегравати. Ба більше: історія СРСР, наприклад, доводить, що такий неофіційний розпорядник може обіймати будь-яку формальну посаду (Віктор Суслов, наприклад, був секретарем ЦК з ідеології); фактичний його вплив диктуватиметься не назвою посади, а виключно його власними здібностями та здатностями. А отже, лідер СДПУ(о) зможе спробувати реалізувати ці свої здібності та здатності незалежно від того, з якого стартового майданчика йому доведеться починати.

Утім, можуть існувати й інші варіанти. До речі, у випусках новин на тлі повідомлень про призначення Януковича єдиним кандидатом доволі дивно виглядала сказана у зв’язку з цим (і саме у зв'язку з цим!) фраза Леоніда Кучми: майбутнє України – за сильними політичними партіями, а не за “аморфними депутатськими об’єднаннями”. Зрозуміло, що під аморфним об’єднанням малася на увазі “Наша Україна”. Але ж депутатська більшість є об’єднанням іще аморфнішим! Леонід Кучма не має звички кидати у повітря абстрактні фрази, що не несуть у собі ніякого практичного навантаження. Яке навантаження несла згадана фраза? Припущення про намагання Президента за допомогою цієї фрази всього лише справити певне враження на певну аудиторію (скажімо, переконати Захід у своїй налаштованості на побудову по-справжньому багатопартійної демократії) можна одразу ж відкинути: в такому вигляді ці слова ніякого враження ні на кого не справлять. Залишаються або адресована комусь погроза, або попередження, або завуальована, зрозуміла лише для вузького кола осіб декларація про справжні наміри. Що саме – побачимо з розвитком подій. Зараз же мова про те, що проголошення Януковича єдиним кандидатом може виявитися не остаточною крапкою, а лише першим кроком у якійсь багатоходовій комбінації, що їх так полюбляють і Президент, і глава його адміністрації. І сприймати це за чисту монету поки що зарано. Так, Кучма не має шансів на третій термін. Але ж 1996 року Борис Єльцин мав рейтинг популярності аж у 4% – і це не завадило йому виграти вибори. Ситуація в Україні є цілковито іншою? Так, але гравці, змушені грати ва-банк, змушені ризикувати. Поміж тим, за силою (саме в заведеному в Україні її розумінні як спроможності діяти незалежно від популярності в суспільстві та інших подібних малозначущих факторів) безперечним лідерами є дві партії – Партія регіонів та СДПУ(о).

Усе ж не варто виносити за дужки інтереси чинного Президента. Полягають вони в гарантіях своєї подальшої безпеки – навіть не фізичної чи політичної, а, якщо вірити опозиційній пресі, передусім економічної. І отут Віктор Янукович навряд чи є найнадійнішим гарантом. У тому розумінні, що донецька команда зажила слави такої, яка задля втілення своїх інтересів не зважатиме на якісь джентльменські угоди. Яка діє, даруйте на слові, з бульдозерною елегантністю. Бути одним із елементів у складній системі квазіполітичних, а насправді бізнесових стримувань і противаг – то не границя її мрій. Тимчасом саме у збереженні такої системи – коли немає одноосібного й безумовного політико-бізнесового лідера, а найсильніші гравці нагадують колоду карт, яку можна до безкінця тасувати, – зацікавлений чинний Президент. Зі свого боку, Медведчук засвідчив свої здібності політичного маніпулятора. Кучма потребує Медведчука так само, як той – за відсутності шансів обійняти президентську посаду і за умов, що претендування на посаду чи то спікера, чи то прем’єра за визначенням перетворює його, бодай на незначний час, із не залежного ні від кого, окрім Президента, суб’єкта маніпуляцій на їх об’єкт, залежний від інтересів інших гравців, – потребує Кучми. Отут і варто згадати про пов’язування призначення Януковича з реформою.

Уявімо собі: він провалює це завдання. Яке, у принципі, нікому особливо не потрібне – окрім чинного (поміж іншим, чинного аж до моменту інаугурації свого наступника) Президента та глави його адміністрації. Останньому, до речі, не дуже болітимуть санкції Заходу в разі, якщо обрання Президента буде перетворено на "подію, яку за її об'єктивними характеристиками неможливо кваліфікувати як вибори", як звітували спостерігачі про президентські вибори в Азербайджані. Судячи з усього, він найменше пов’язує свої майбутні плани з європейською перспективою України. Так от, пов'язування призначення Януковича єдиним кандидатом із питанням завершення реформи все-таки може означати, що відведені йому рамки є дуже вузькими: або він стає слабким Президентом, або – ніяким. Принаймні, так він мусить (чи то від нього вимагають) їх уявляти. Ну а як не впорається він із реформою? Чи так уже остаточно неймовірним є спроба третього терміну Кучми? Навіщо тоді Конституційним Судом було розіграно комбінацію з трьох термінів? Чи лише для того, щоб зайвого разу, на порожньому місці, подратувати й українську, і світову громадськість? Інтереси Кучми та Медведчука збігаються в тому, що президентську владу в нинішньому її вигляді краще б нікому не передавати. Окрім третього терміну, є й цілком конституційні способи подовження другого. Тут і надзвичайний стан (Наталія Беліцер, скажімо, не виключає зв'язку нагнітання ситуації в Криму з майбутніми виборами), й визнання результатів виборів нечинними (за мукачівським, скажімо, сценарієм), й маніпуляції з явкою виборців. Не так уже й легко повірити, що від подібних варіантів остаточно відмовилися. Чи обіцяють усі ці варіанти той результат, на який від них чекають, – то вже інша справа.

Події під час виборів міського голови в Мукачевому підтвердили, що СДПУ(о), дуже ймовірно, все ж таки має свої власні плани на президентські вибори, аж ніяк не пов’язані з Януковичем. І що низькі рейтинги популярності не обов’язково є такою вже перешкодою на шляху до омріяного крісла на Банковій. Як пише Павло Кіт в „Українській правді”, мукачівські події засвідчили, що адмінресурс не вичерпується тенденційною агітацією, нерівними правами кандидатів та фальсифікацією під час підрахунків: „Результати навіть не фальсифікуються... а просто зовсім не беруться до уваги”. Впадає в око демонстративність усього, що відбулося. Погроми сталися саме на тих дільницях, де були присутніми спостерігачі з ОБСЄ. Копії складених дільничними комісіями протоколів, із яких відкрито випливала фальшивість оголошених результатів виборів, ніхто навіть не намагався приховати. Для кого й для чого вдалися до такої демонстративності? Чи не був це сигнал Януковичеві? Сигнал про те, що суто силові заходи – то не лише його козир? Утім, напевне, адресатом має бути й Президент, і партнери СДПУ(о) з парламентської більшості. Їм було наочно продемонстровано, що „кризовий менеджер при Президенті” може забезпечити сприятливий результат навіть за ситуації, що здавалася безвихідною. І, таким чином, що з призначенням єдиного кандидата від більшості, не виключено, дещо поспішили.

Подальші події в таборі влади, очевидно, будуть двобоєм двох Вікторів – Януковича та Медведчука. Двобій цей обіцяє проходити у форматі бою з тінню – адже якщо сила Януковича полягає у квазіпублічних силових засобах, то Медведчук є неперевершеним майстром залаштункових тіньових оборудок. Саме в цьому полягатиме передвиборча інтрига з боку влади. Лише хтось один із двох Вікторів у підсумку святкуватиме вікторію.

Борис Бахтєєв, „Детектор медіа”

Коментар

Володимир Грановськи, Агентство гуманітарних технологій:

– Я считаю, что выдвижение Януковича как единого кандидата от власти является достаточно серьезной технологической ошибкой. Поскольку идея приемника власти была убита еще в тот момент, когда были организованы акции «Кучму геть!». И тогда еще мало кто понимал, что эти акции направлены не столько против Кучмы, сколько против возможности создать преемника. И эти мероприятия, которые были организованы оппозицией, фактически за два года деморализовали окружение Президента, и в результате было потеряно время.

Когда пришел Медведчук со своим кризисным подходом, что бы он ни делал – он опоздал. И попытка реанимировать идею политической реформы, которая имела гораздо более старые корни, сводилась к тому, чтобы не иметь преемника, поскольку задача состояла в том, чтобы Президента больше не было.

Этого сегодня технологически не понимает Янукович, который на самом деле внес свой вклад в то, чтобы не было политреформы. Но одновременно он должен понимать, что, не состоявшись, политреформа разрушает и большинство, которое она до сих пор цементирует.

В результате попытка сделать Януковича единым кандидатом от власти является не чем иным, как неверием в собственные силы, поскольку очевидно, что электоральные предпочтения лежат сегодня на стороне Ющенко. И надежда Януковича на то, что он будет единым представителем от власти и что он получит в свои руки медиа и админресурс, является достаточно сомнительным предположением.

Я думаю, все наоборот. С приближением осени многие люди начнут раскладывать яйца в разные корзины, и большинство медленно "поплывет", как боксер на ринге, пытаясь перестраховаться. А это и есть главная опасность для админресурса – невозможность мобилизации и концентрации усилий на одном кандидате.

Думаю, что Янукович должен был идти на выборы не как единый кандидат, а как независимый кандидат. А власть, если бы соображала, выставила бы от себя заведомо проигрышного кандидата, на которого можно было бы обрушить весь груз критики за прошедший период. Но поскольку Янукович на сегодняшний день не совершил ни одного сильного поступка (а он его и не совершит), он будет бороться за звание кандидата от власти и не сможет выскочить из этого трэнда.

Власть не нашла методов, которые бы могли предотвратить положительный результат выигрыша представителя «Нашей Украины в лице Виктора Ющенко.