Року 2001-го, здається, наприкінці листопада – початку грудня, довелося поїхати мені до Пєрмі. Запрошували на святкування 20-річчя від дня створення "Музею історії рєкі Чусовой". Музей цей, між іншим, відкрився 1981-го встановленням пам’ятного знаку жертвам політичних репресій у краї, весь обшир якого – із сходу на захід і з півночі на південь було запруджено таборами. За якихось 50 кілометрів від того музею знаходився табір ВС-389/36, куди саме прибув мій батько – український поет і правозахисник Василь Стус, і де напередодні пєрєстройкі, окрім нього, загинули ще Юрій Литвин та Олекса Тихий.

Їхати я туди хотів, але категорично відмовлявся входити до складу офіційної делеґації від України, мотивуючи це тим, що в державі, де я мешкаю, абсолютно всім посадовцям цілковито байдужа й культура, і пам’ять, і все таке інше. Думка, може, й заемоційна, але – моя з 2001-го року. І тоді Леонард Постніков (директор музею, який колись проміняв посаду директора всесвітньо відомої гірськолижної бази в Чусовому на непевний проект із музеєм під відкритим небом), який мав таку ж ситуацію у своїй Пєрмській області, вирішив запросити лише мене з такою мотивацією: "Мені, російському націоналістові, хочеться, аби на моє свято приїхав націоналіст із України, а не різні там демократи-балакуни". Не більше і не менше. Та й фінансово простіше вести одного, аніж кількох. На превеликий сум, нагла смерть його сина відвела нам надто мало часу для розмов, але оточення російської гуманітарної еліти, серед якої я провів кілька днів, зробило для мене очевидним і зрозумілим, чому переважна більшість росіян підтримує Путіна.

Але повернімося до сформульованого "Детектор медіаю" завдання: спробувати розібратися в мірі відповідальності російської інтеліґенції за сьогоднішні результати виборів у Росії (Путін, Жиріновський, комуністи та інші націонал-патріоти, — без жодних тобі демократів).

У пошуку суб’єктивних відповідей на це запитання, на цьому особливо акцентую увагу, буду опиратися саме на приватний досвід спілкування з російською гуманітарною елітою, яка вперто називає себе інтеліґенцією, значною мірою нехтуючи елітами, так би мовити, столичними (Москва, Пітєр), протистояння з якими в Росії відчувалося — і то дуже відчувалося — ще два роки тому.

Отож, перше.

Чи відповідає дійсності думка Заходу про те, що результати виборів до Держдуми в Росії є сповзанням "до авторитаризму й формування режиму суперпрезидентської влади з підконтрольним, "кишеньковим" парламентом"? Чи справді, як загострює цю думку В.Полохало, там були "численні порушення, інформаційна блокада політичних конкурентів Владіміра Путіна і його "Єдіной Росіі", використання адміністративного ресурсу, надто в одномандатних округах"?

Та звісно ж, усе це було. Як в Україні, як у Казахстані, Білорусі або… на останніх парламентських виборах у Франції. Що, там було інакше? Ні. Просто у Франції треба було, аби перемогли представники, сказати б, політкоректних політичних напрямів, і це вдалося здійснити, а тому світова спільнота залишилася задоволеною. У Росії, яка має чималий вплив на світову політику, сталося інакше, тому й чуємо оглушливе репетування Заходу про інформаційну блокаду, недемократичність і т.д. й т.п. Попри все, сіль проблеми — у постаті переможця Путіна й компанії, а всі розмови щодо недемократичності на виборах і утисків СПС та "Яблука" свідчать лише про те, що західні ґранти на підтримку демократичних перетворень у Росії давалися не тим і не так, як було би слід. Звідси й галас, бо це свідчить або про малофаховість ґрантодавців, які не вибрали людей, на яких слід було б робити ставку (що погано), або ж про свідому підтримку Путіна й, відповідно, ставку саме на малопопулярних у Росії людей, що дуже погано, бо дає певні підстави вести мову про декларування одних цілей, а втілення — інших.

І саме з цієї причини фінансування / нефінансування конкретних демократичних сил чи програм сьогодні можна вести мову лише про відповідальність тих, хто проїдав ці фінанси, і зовсім немає підстав говорити про відповідальність шкільних учителів, викладачів вузів, технічної інтеліґенції й т.д. і т.п.

Значна частина (більше половини) цих, згаданих останніми, людей на виборах підтримала саме Путіна. Це логічно й закономірно.

Чому?

Передусім — із причин емоційних і від бажання встановити зрозумілі й чіткі правила гри. А головне — бажання бачити при владі людей, які спроможні ще на деякий час зберегти територіальну цілісність Росії, а устрій життя — своїм, традиційним, відмінним і від європейського, і від азійського, чий тиск схід Росії дедалі більше відчутний.

Не слід також забувати, що, обираючи сильну державну владу, росіяни вибирають збереження цілісності своєї країни, яке в них асоціюється передусім із іменем нинішнього президента. Відтак, багато хто з-поміж російської інтеліґенції голосував за "Єдіную Росію" саме тому, що не бачив жодних інших політичних сил, які б опікувалися цілісністю держави, збереженням величезних земельних територій у власності держави, зрештою, саме ця, як дехто з аналітиків твердить, "найрозумніша й найметкіша частина вихованців КПСС і ВЛКСМ. Партія влади, що виросла на комуністично-гебешних грошах і зв’язках та на комсомольських комерційних центрах" обіцяє модернізацію того головного, що для росіян є уявленням про батьківщину, не підганяючи їх далеко не європейський спосіб життя в європейські демократичні рамці. Чи питав хто в росіян, чи бажають вони бути ощасливленими європейським типом життя чи взаємин, чи готові вони до них, чи хочуть, аби завтра вся їхня несходима земля стала приватною власністю? Звісно, що не питав. Можливо, це прийнятно для Нємцова, Явлінського та їхніх колеґ, але, даруйте, жителі крайньої півночі й Алтаю, Уралу й Далекого Сходу хочуть зовсім іншого, і ґарантувати, що вони підтримуватимуть такий проєвропейський вибір (підтримуватимуть бодай на рівні 20—30%) – принаймні несерйозно. Виявилося, що навіть 5% ці, передусім прозахідні, а не демократичні сили зібрати не могли.

Тому російська нестолична інтеліґенція голосувала саме за "Єдину Росію". Голосувала передусім у надії зберегти цілісність батьківщини, зупинити експансію китайців на Амурі й вирішити ще безліч інших реґіональних проблем. Голосувала, значно краще за наших аналітиків усвідомлюючи всі небезпеки такого вибору: і відновлення колишньої всевладної номенклатури, і закони, що надають право відставним військовим після відставки обіймати державні посади того ж номенклатурного рівня, який вони займали у війську, і те, що місце олігархічного капіталізму займе держкапіталізм. Але з двох лих обирають менше. Сьогодні це здається більшості меншим лихом, аніж розвал Росії. Якщо вибір зроблено правильно — у росіян усе складеться, якщо ні — матимемо проблеми й ми, себто Україна, з аґресивною російською шовіністичною політикою, і російські інтеліґенти, яких завжди приносять у жертву. І от у тому випадку, коли державний капіталізм буде душити всі вияви народного життя й народної ініціативи, почнеться відповідальність нестоличної російської інтеліґенції, яка також вибирала "Єдіную (неподільну) Росію".

Саме цей вибір росіян на користь сильної й, сказати б, царської, влади, примусив такого великого симпатика росіян і одночасно — європейців, як Володимир Малінковіч, заявити, що Україна мусить за результатами цих виборів зробити такі висновки: "1. Ні про які політичні союзи з самодержавною Росією не може бути й мови. Наша, у минулому виправдана, зовнішньополітична двовекторність повинна змінитися однозначною орієнтацією на зближення з Євросоюзом. 2. Сплеск російського шовінізму й навіть нацизму, що проявився під час виборів, як і під час подій навколо Тузли, змушує задуматися над тим, наскільки небезпечним може бути наш північно-східний сусід. Щоб відгородити себе від можливих загроз, Україні, напевно, все-таки варто форсувати вступ до НАТО, чия парасолька допоможе захиститися від холодного північного вітру. 3. При вирішенні наших внутрішньополітичних проблем варто врахувати гіркий російський досвід. Розігрувати націоналістичну карту, підміняти ідею формування багатобарвного громадянського суспільства ідеєю єдиної нації (етнічної або навіть політичної) завжди вкрай небезпечно — цей шлях веде до згортання демократичних процесів".

Це слова передусім українського демократа-прозахідника, який надто довго тішився ілюзіями про можливість прищепити такий же вибір Росії. Важко сказати, наскільки українці готові до вибору на користь Європи, у тому числі — і на статус дешевого ринку збуту низькосортної європейської продукції, але росіян цей статус не переконав.

Проте повернімося до відповідальності.

Коли хто й має нести сьогодні відповідальність за результати виборів — то це переможені. Горе їм.

Але чи може не нести відповідальности політик, який програв?

На превеликий жаль, разом із ним відповідальність за цей програш несуть і ті сили, на які переможені політики робили ставку.

Очевидно, що російські прозахідники ставили на інтеліґенцію великих промислових центрів, Москву й Пєтєрбурґ. Міста, де кількість і гуманітарної, і технічної інтеліґенції цілком достатня, аби забезпечити подолання бодай 5-відсоткового бар’єру. Всі ці люди мають широкий доступ до інформації, у тому числі— до Інтернету. Тому не зовсім коректно, очевидно, говорити про інформаційну блокаду. Коректніше — про невідстоювання цими політиками інтересів своєї соціальної групи й недовіру до них із боку їхнього потенційного електорату.

Не знаючи достовірної інформації, важко робити висновки, тому дозволю собі припущення щодо того, чи могло в СПС та "Яблука" скластися інакше.

Бачиться, що ні.

Спробую пояснити своє розуміння.

Перше. Як у Росії, так і в Україні гроші різних демфондів та Євросоюзу, виділені на підтримку цих так званих демперетворень, використовуються в першу чергу на самих себе. Жодних, підкреслюю – жодних, життєво важливих інтересів чи довгострокових проектів, які б були спрямовані не на політеліти, а на еліти культурні чи найважливіші для результатів виборів соціальні прошарки населення, цими прозахідними демократами в Росії (дуже хочу в цьому через брак інформації помилятися, але, боюсь, що саме так і є насправді) здійснено не було. Натомість дешеві демонстрації по TV "дешевих" костюмів по 3 000 доларів чи чогось подібного, бо, мовляв, що ж тут ховати, викликають лише ще більше роздратування навіть у тих, хто ладен був голосувати за них.

Друге. Кожна здравомисляча людина розуміє: слабка влада в імперії під назвою Росія неминуче призведе до посилення автономій, реґіонів та реґіональних інтересів, ослаблення центру і, врешті-решт, краху держави. Тому, подобається це чи ні, вибір простий: або сильна й централізована держава, або демократія з тенденціями до подрібнення й краху. Вибір росіян — красномовний.

Третє. Нездатність демократії в Росії (та й чи тільки в ній?) до злагоджених і скоординованих дій, що, в першу чергу, пояснюється фінансовими, а не якимись іншими інтересами та чинниками.

Четверте. І, може, найголовніше. Демократичні сили Росії не мають яскравого харизматичного лідера. А без цього сподіватися на успіх — безнадійно.

Відтак невдахам президентських перегонів — передусім прозахідно орієнтованим лібералам із двох столиць Росії — не залишається нічого іншого, як визнати свій повний провал, спробувати пояснити його Заходу й почати шукати не власний інтерес, а інтерес свого народу у виборі на користь Заходу, і лише тоді намагатися донести цей інтерес до його — народу — свідомості.

Коли так станеться, що дуже малоймовірно, то в СПС та "Яблука" з’явиться шанс. Поки ж їм доведеться платити за попередню безвідповідальність поразкою. Наскільки вона виявиться гіркою — покаже час. Поки ж залишається лише поспівчувати тим російським інтеліґентам, які були налаштовані на вибір на користь Європи, що їхні лідери виявилися не гідними їх.