Попри всі революційно-кадрові переливання крові й переставляння меблів, Перший національний завжди був і залишається «будинком із привидами». В умінні запустити непомітний проект, який може то з'являтися, то зникати, мало хто здатен конкурувати з колишнім УТ-1. Ненаситна fata Morgana бавиться в ефірі каналу, як може, але не кожен глядач має час і терпіння стежити за її витівками.

У новому сезоні Перший національний збагатився на ще одну програму-примару під назвою «Як це?». День і час її появи - інформація секретна й тому постійно змінюється, хоча заповідався проект як тижневик.

Ідея - не менш проста, ніж назва: побувати за тими дверима, куди «стороннім вхід заборонено». І саме в цій простоті криється пастка. Бо одна річ - опинитися за цими спокусливими дверима, а зовсім інша - збагнути, навіщо туди взагалі варто було заходити. Відтак запитання «як це?» не звільняє від необхідності задуматися: «що це?».

Сам лише перелік тем, яким було присвячено дотеперішні випуски, зачаровує: цирк, стадіон, пивний завод, метрополітен, Києво-Печерська лавра. Скрізь є службові приміщення, секретні двері й запах дивини. Скрізь можна знайти щось неймовірно цікаве та пізнавальне, але за однієї умови: якщо знаєш, що шукати.

Натомість ведучий програми Тімур Мірошниченко вирушає в подорож навмання й збирає лише ті камінці, які бачить під ногами. Він свято дотримується стилю школярської екскурсії на кондитерську фабрику, хоча це аж ніяк не свідчить про дрейф до дитячого формату (на кшталт популярних довідників-енциклопедій «про все на світі»).

Дебютувала програма «Як це?» надзвичайно мляво. Розгубленість - ось яке відчуття залишило зазирання за лаштунки цирку. Замки на цих дверях відчиняються нігтем, і немає такого глядача, який ще не побував у гримерках клоунів та ніколи не бачив, як тренуються акробати. Вкотре оббивати ці пороги може або енергійний невіглас, або харизматичний журналіст, який і в міській каналізації знайде скарбницю світобудови.

Тімур Мірошниченко натомість переконливо доводить, що середнє арифметичне цих двох ролей дорівнює нулю. В ньому немає тієї пристрасті дилетанта, жадання випробувати все на власній шкурі та інших якостей природженого нишпорки, що можуть принаймні розважити публіку. Якщо ті чи інші двері перед ним не відчиняють - він і не буде туди прориватися. Так, наприклад, до хижаків знімальну групу не пустили, бо це небезпечно, тож довелось милуватися розумними звірятами й голубками у садистського розміру клітях. Щоб хоч якось розважитись, ведучий на початку програми промугикав перед камерою «совєцкій цирк», а згодом видав «голубі лєтят над нашей зоной». Мимоволі сподобився на сентенцію, оздоблену гріховним сарказмом: «Ці інтер'єри бачив кожен українець: хтось - у дитинстві, хтось - із дитиною, а хтось просто задля розваги». Подивився на тренування акробатів, побалакав із адміністратором. Згадав про історію циркового мистецтва і його сьогодення. Всього потрошки, ось і маєте програмку, найбільше досягнення якої полягає в тому, що авторам вдалося показати цирк як рутину.

Цього ж таки ефекту вдалося вповні досягнути в програмі про київську підземку. Різноманітних матеріалів про загадки й легенди столичного метрополітену - безліч. Натомість Мірошниченко майже півпрограми присвятив... ескалаторам. Досхочу покатався вгору-вниз, завітав до службових закапелків, де сумлінні диспетчери надійно тримають усе під контролем. Блимають лампочки, індикатори та монітори, стугонять труби та коліщата, - все це візуальне багатство супроводжується доволі прісними коментарями. Глядачеві дозволено переконатися, що метро - це й справді «швидкий та зручний вид транспорту». В якості запліснявілого десерту ведучий однією фразою розвінчав міф про підземних «гігантських крис». Так само довелося зажувати кілька по-справжньому цікавих тем щодо «непрямих» функцій метрополітену.

З іншого боку, в цій програмі з'явилися ознаки сякої-такої концепції проекту, що її найкраще вдалося реалізувати в одному з наступних випусків - про пиво. Результат - істинний гімн автоматизації технологічних процесів і систем управління; саме заради демонстрації відповідного обладнання та всілякої виробничої специфіки творча група вирушила на пивний завод.

Також стало зрозуміло, що приплюснутий гумор ведучого - елемент стилю, а не лажа в ефірі. Почав Мірошниченко з анекдоту про чотири помилки у слові хліб, а згодом не забув поцікавитися в одного з пивоварів, чи правда, що «безалкогольне пиво - перший крок до гумової жінки».

Детальне роз'яснення процесу перетворення хліба на чотири помилки викликало асоціації з діяльністю Костянтина Грубича у програмі «Знак якості». Але якщо мета Грубича - суто дослідницька й ужиткова, то в програмі «Як це?» всю увагу зосереджено винятково на технологічному циклі: що і звідки витікає, де зберігається і яким дивом потрапляє до пляшок.

Ніяких зайвих запитань, жодного бажання показати інший бік Місяця - тільки гола хроніка трудових звершень і досконалості. Позитив і оптимізм своїми огрядними тілами вичавлюють зі свідомості авторів жалюгідну гниду сумнівів. Ось чому ведучий так уникає найменшої журналістської допитливості. Він-бо, насамперед, Капітан Очевидність, який добре знає, що «до сусла додається кришталево-чисте повітря», а якщо внаслідок цієї процедури до споживача потрапляє отруйна сеча скаженого віслюка - це не його клопіт. Зупинившись перед одними з суворо-заборонених дверей, він міркує вголос: «Дробильно-полірувальне відділення... Мабуть, там дроблять та полірують?» - і сміливо крокує далі, назустріч новим викликам.

Ні, я не схильний вважати відсутність критичного мислення (чи бодай елементарної допитливості) недоліком програми «Як це?». Тим більше, що Перший національний - офіційний канал безпросвітної радості. Але якщо програма присвячена досконалим технологіям і налагодженим виробничим процесам - то де ж, хочеться запитати, передовики? Де колоритні портрети скромних трударів та звіт про їхні звершення за останній квартал поточного року?

Та найбільше збентежила мене остання тема альманаху «Як це?». Тімур Мірошниченко вирушив до Києво-Печерської лаври. З тією ж таки метою: показати монастир як виробництво. Там-бо щодня і проскур випікають до десяти тисяч, і понад сорок тисяч свічок виготовляють, а ще ж є і кравецька, і керамічна майстерня. Досвід журналістів ТСН (якщо пригадати спецпроект «У Бога за пазухою») свідчить, що володар ключів од дверей духовного бізнесу має дуже простий вибір: або наразитися на скандал, або... перевтілитися в Капітана Очевидність і розповісти, що графіті в Печерах - це не ті графіті, які ми бачимо сьогодні на парканах і стінах домів, а також повідомити, що для виготовлення проскур використовується тільки тісто й вода - і цей древній рецепт монахи ретельно тримають у таємниці. Тільки от не варто запитувати: як це?