Зізнаюся чесно: коли я почув, що герой першої програми «Здрастуйте, я ваша мама!» зять Ярослав Троєщенко грає тещі на губній гармошці мелодію з кінофільму «Великі сподівання» провідного представника британської «драми кухонної раковини» Майка Лі, то не повірив своїм вухам. Уже потім я подумав: мелодія ця - мабуть, просто популярний блюзовий стандарт, та й заграв він її точно не спеціально, бо й фільму цього ніколи не бачив, коротше - все це випадковість. Але ж треба усвідомити, що Майк Лі все життя переважно спеціалізується на поетизації родинних сварок на тлі поламаної пральної машини! А саме це й складає основу перипетій шоу Нового каналу, про яке йдеться.

Отже, як розповіла продюсер проекту Вікторія Забулонська, суть шоу в тому, що «мама або тато їде з родини на тиждень, натомість приїжджає бабуся, щоб допомогти зятю (невістці). Знімальна група спостерігатиме за відносинами свекрухи з невісткою або тещі із зятем. Окрім цього, автори проекту хочуть простежити і показати, як старше і молодше покоління вирішують побутові проблеми, враховуючи часту непристосованість бабусь до сучасного життя із застосуванням високих технологій». Ідея, чесно кажучи, не нова, подібні програми давно існують на декількох українських телеканалах: наприклад, «Обмін жінками» на «Плюсах», та й на «Інтері» виготовляють схожий проект. Але голі ідеї нікого не цікавлять - важливе втілення. Нехай мене скільки завгодно звинувачують у замовності матеріалу, та я вважаю, що цього разу реалізація шоу таки вдалася!

Маси хочуть від мистецтва, щоби воно розважало їх у сприятливий для їхніх культурних звичок та потреб спосіб. При цьому під розвагою я розумію і можливість поміркувати над цікавими речами - дехто й так розважається. На жаль, разом із таким негативним явищем, як СРСР, зникла дуже важлива частка його масової культури - так званий радянський кінематограф. Я маю на увазі такі типові його фільми, як «Вокзал для двох» і «Службовий роман» Ельдара Рязанова, «Любов та голуби» Володимира Меньшова та багато інших, специфічними перевагами яких були (незважаючи на всі недоліки) натуральний мелодраматизм, невимушеність ситуацій, життєва правда. Свідченням цих переваг є те, що велика кількість реплік із цих фільмів стала афоризмами. Сьогодні замість цих фільмів ми маємо телесеріали та «блокбастери», зняті за якісними західними зразками, але чужі нашій ментальності. Вони зображають героїв та ситуації, далекі від реального життя телеглядачів, які можуть привабити хіба що своєю екзотикою. Якщо в Британії гідною відповіддю навалі фальшивої кінопродукції стала вже згадана «драма кухонної раковини», то в Україні (і в культурно наближеному просторі) такі спроби поки що поодинокі (наприклад, альманах «Мудаки. Арабески» та серіал «Школа» Валерії Гай-Германіки) та належать швидше до сфери елітарного мистецтва. Тож на це святе місце нахабно претендують реаліті-шоу. І претензії їхні, на мою думку, далеко не безпідставні, й ось чому.

Під час ефіру програми від 19 жовтня я постійно ловив себе на враженні, наче від перегляду художнього фільму: деякі епізоди здавалися наперед зрежисованими. Наприклад, коли вночі до 57-річного екс-чоловіка тещі прийшов горілчаний брат. Намагаючись уранці поголитися, він повалив пляшки з кремами-шампунями, і глядач це побачив раніше, ніж розлючена теща. Але якщо гра за сценарієм там і мала місце, то це пішло тільки на користь справі: драматургічно поява товариша по чарці була цілком виправданою.

Отже, в експозиції шоу нас знайомлять із родиною Ігнат'євих: молодою та енергійною бабусею Тетяною (53 роки), її чоловіком Валерієм (55 років) та сином Олексієм (11 років). Далі з'ясовуються подробиці, які зробили сюжет особливо ускладненим, а його драматургію - гранично напруженою. Річ у тім, що Валерій - другий чоловік Тетяни, а перший - Валентин - його друг. З ним жінка розійшлася багато років тому через алкоголізм та неробство, але від першого шлюбу залишилося троє дітей. Найстарша дочка Тетяни 33-річна Марина вийшла заміж за приватного підприємця Дмитра (36 років) і в них народилося двоє дітей - Настя (11 років) та Максим (6 років). Вік указано, звісно, на час зйомок. І головне - перший чоловік Валентин мешкає разом із Дмитром, Мариною та їхніми дітьми! Саме в цю родину теща й поспішала із Ялти до Алушти. Вже на вокзалі з'ясувалося, що в зятя ставлення до пані Тетяни, м'яко кажучи, прохолодне. Він сказав, що теща сама дорогу знає, тому зустрічати її зовсім не обов'язково. 

Тетяна, чи то навмисно, чи то за сценарієм, активно підтверджувала найгірші стереотипи, що існують у суспільстві стосовно тещ. Колишнього чоловіка Валентина вона зневажливо називала при всіх «тіло» та весь час погрожувала викинути його на вулицю, й одного разу навіть зробила це. Зазирнувши в холодильник, Тетяна зауважила, що там «миша повісилася» (й мультиплікатори каналу, до речі, наклали на відео в кадрі відповідну анімацію - це ще один аргумент на користь мистецьких претензій шоу). Коли Дмитро забув купити в магазині дріжджі, теща спекла йому такий рибний пиріг, що він і проковтнути не зміг. Але жінка грубо заявила зятю: «Жери давай! Я тебе нагодую на цілих п'ять днів! Ти в мене шовковий ходитимеш!». Якщо це був не театр, то подібні слова свідчать про різницю в світосприйнятті «батьків та дітей». Ті, кому за 50, є продуктом тоталітарного суспільства, де насильство над особистістю, невизнання її прав було чимось цілком нормальним. Вони звикли до такої моделі поведінки. Це згодом підтвердилося в історії з донькою Дмитра Настею, яка влаштувала щось типу акції протесту проти тещиного тоталітаризму, на що Тетяна сказала: «Вона велика егоїстка в тебе!». Сам Дмитро так казав про свого маленького й дуже вередливого сина Максима: «Я терплю всі його капризи, бо не хочу ламати його особистість».

Зауважмо тут окремо, що егоїзм у його винятково негативному сенсі сприймався лише у «комуністичному» суспільстві СРСР, тимчасом як у західному буржуазному та новому українському суспільстві, типовим представником якого є підприємець Дмитро, раціональний егоїзм (зіставний із індивідуалізмом) є однією з чеснот. (У Лондоні навіть виходив літературний журнал «Егоїст», де друкувалися глави з «Уліса» Джеймса Джойса.) Це все легко пояснити, бо егоїзм - перепона на шляху до уніфікації громадської думки та ліквідації будь-якої опозиції. Отже, якщо розібрати сюжет цієї програми з політичного погляду (прекрасно розуміючи при цьому, що насправді самі творці проекту так глибоко «не «копають» :)), побачимо: типовий конфлікт по лінії «батьки - діти» ускладнюється протистоянням поміж тоталітарною та ліберальною моделями розвитку суспільства, які уособлювали теща й зять.

Далі глядачі шоу мали сумнівне, але потужне задоволення спостерігати за комічними сварками його персонажів, які так нагадували епізоди з фільмів Майка Лі. Теща, охоплена манією переслідування, чомусь вирішила, що зять хотів залишити її саму із сином у кримській печері, куди вони ходили на прогулянку. Цілий вечір вона мовчала, а потім після грандіозної сварки заявила, що подаровані Дмитром квіти призначалися їй на могилку. Зять у свою чергу кричав, що теща йому «весь диван своєю задницею продавила». Тут навіть «Тіло» Валентин раптом згадав, ким він колись був Тетяні, і пригрозив зятю «дати в диню» за образу матері. «Вірю! Вірю!» - весь час хотілося вигукувати мені на відміну від Станіславського, але я згадував, що це ж не спектакль, а справжнє життя.

Відчуття театральності всього, що відбувалося, значно загострилося після двох фінальних сцен на набережній, коли наприкінці програми відбувався своєрідний обмін «дисидентами»: Марина поверталася до Дмитра, а Тетяна - назад у свою сім'ю. Перед розлукою всі вирішили сфотографуватися в костюмах «епохи Дюма», причому найбільш безвільному персонажу Валентину дісталася роль підступного Кардинала Рішельє - в криваво-червоній мантії та шовковій шапочці. Але щойно знявши костюм інтригана, старий зустрів на вулиці чергового горілчаного брата й поплентався за ним по своїх звичних справах. Саме на цьому красномовному епізоді режисер влучно поставив крапку.

Залишається тільки знову повторити: мені невідомо, якою мірою ця програма була постановочною, а де втрутився випадок, але загальний результат вийшов, як на продукцію такого ґатунку, дуже й дуже пристойним. Наразі невідомо, якою мірою телевізійні реаліті-шоу зможуть замінити масове кіно, як нам, до речі, обіцяв герой радянського фільму «Москва сльозам не вірить» (чи це був не фільм, а спогади про справжні події? :), але вже сьогодні вони з цим завданням непогано впорались, розповідаючи захопливі та повчальні історії.

Олег Шинкаренко, для «Детектор медіа»