Отже, LJ TIMES - це, як заявляють його запроваджувачі, щось типу засобу масової інформації, який складається з найбільш рейтингових та важливих записів (постів) у ЖЖ. Інформаційний рядок цього сервісу сьогодні бачить кожен користувач «Лівджорналу» - хоче він того чи ні (якщо вже дуже допече - можна звернути його до ярличка-зірочки). Розробники обіцяють, що в майбутньому примусову ЖЖ-газету можна буде вимикати в налаштуваннях, а поки - як у класика - «не візьмуть - відключимо газ».

Показово, що 90% записів в LJ TIMES нині стосуються відставки мера Москви Юрія Лужкова - тема, яка цікавить виключно жителів Росії, навіть, підозрюю, скоріше Москви. Це свідчить про те, що власники ЖЖ - громадяни Росії - обирають інформацію відповідно до своїх уявлень про нього: російськомовні записи, що стосуються російських тем. Загалом це і правильно, я з цим згоден: уявіть, якби казахські чи молдовські блогери стали би писати про свої казахські або молдовські теми навіть російською мовою! Я вже не кажу про рідну! Хто б їх тоді міг і хотів читати в широкій блогосфері, на яку націлений LJ TIMES? (Правило тільки підтверджують виключення типу ЖЖ нашого Міші Бродського, що потрапив у ту стрічку).

(Ліричне відхилення в дужках: колись до мене звернулися з одного відомого благодійного фонду як до журналіста, що висвітлює теми корпоративної соціальної відповідальності, щоб я поділився досвідом із двома казахськими журналістками. Так от, саме в цьому випадку знання російської мови допомогло нам у міжнаціональному спілкуванні, як, очевидно, в інших випадках допомагає знання англійської: я через півроку спілкувався на вулиці англійською з іранцем на ім'я Аббас (як режисер Аббас Кіаростамі) - ми обговорювали етимологію слова «Персеполіс» (мається на увазі той самий мультфільм).)

Але до чого я веду? З тих пір як ЖЖ в 2007 році було продано російській компанії «СУП», він став перетворюватися на російський засіб масової інформації, а LJ TIMES - чергове і найважливіше цьому свідчення. Фактично тепер блогери пишуть не стільки в свої ЖЖ, скільки в одну велику російську газету («Добре, що це не північнокорейська газета!» - зрадіють оптимісти.) - з усіма поки ще до кінця нам не ясними наслідками. От саме їх ми зараз і спробуємо з'ясувати.

ЖЖ, що був заснований у 1999 році в США, де й мешкає його головна аудиторія користувачів (4,9 млн проти 1,6 млн у РФ та 265 тис. в Україні), з 2007 року належить російській компанії «СУП», яка купила спочатку ліцензію на підтримку російськомовних користувачів, а потім - і весь сервіс цілком. «СУП» належить Ендрю Полсону (президент і генеральний директор) - американському підприємцю, який живе в Росії, і відомому російському підприємцю Олександру Мамуту. А тепер зупинімося на деяких фрагментах із біографії останнього докладніше - вони того варті!

1998 рік - радник з економічних питань в адміністрації президента РФ

1999 рік - радник голови адміністрації президента РФ

2008 рік - голова компанії  ANN, яка придбала у... Євгена Чичваркіна «Евросеть»! Це трапилося через два роки після того, як влада РФ відкрила проти компанії Чичваркіна фіктивну кримінальну справу по телефонах Motorola, що через півроку розвалилася за відсутністю складу злочину. Мамут придбав бізнес Чичваркіна через 20 днів після того, як на останнього завели нову кримінальну справу. Колишній власник компанії «Евросеть» втік у Великобританію, де вже понад 200 років звично переховуються російські опозиціонери, починаючи, мабуть, ще з Олександра Герцена.

2010 рік - Євген Чичваркін оприлюднив звернення до президента Росії Дмитра Медведєва, в якому звинуватив МВД РФ у залякуванні та здирництві з нього грошей за продаж компанії «Евросеть» у 2008 році.

Офіційно російські власники ЖЖ заявляють про невтручання у свободу слова. Але деякі російські юзери і західні оглядачі не виключають можливості контролю «Живого журналу» і його користувачів через «СУП» представниками інших організацій і урядових служб РФ, включно з ФСБ та МВС.

Компанія «СУП» має доступ до паролів частини користувачів. Спочатку вона заперечувала існування такого списку, але в серпні 2007 року визнала це після того, як набули поширення задокументовані факти заходу співробітниками «СУП» у LiveJournal під чужими логінами і паролями з IP-адрес, які належать «СУП». Але повернімося до хронології.

2007 рік - блогера із Сиктивкара Саву Терентьєва було звинувачено в розпалюванні соціальної ненависті до співробітників МВС і засуджено на рік умовно. Пізніше було порушено кримінальні справи ще на низку осіб, яких звинувачують у закликах до здійснення екстремістської діяльності, наклепі й порушенні міжнаціональної ненависті.

2008 рік - за рішенням суду РФ було закрито сайт «Інгушетія.ру», як ресурс, що поширює екстремістські матеріали, спрямовані на розпалювання ненависті або ворожнечі. Цікаво, що сайт було визнано засобом масової інформації на підставі того, що він періодично оприлюднює тексти! Главред «Інгушетії.ру» Роза Мальсагова попросила політичного притулку у Франції. Зараз вона перебуває в Парижі. У 2009 році відкрився аналог колишнього сайту з назвою «Інгушетія.орг», який «завдяки зусиллям нового керівництва республіки пом'якшив свою опозиційну спрямованість, що, природно, виключає самостійність і об'єктивність цього ресурсу».

2009 рік - ЖЖ став лауреатом конкурсу «Премія Рунета» в номінації «Держава і суспільство».

Що ж ми бачимо? «Живий журнал» після продажу росіянам перетворюється на цілком підконтрольний російському уряду засіб масової інформації. Сподіваюся, ніхто не стане заперечувати, що все в Росії, включно з олігархами, підконтрольне уряду?

До речі, в Китаї блогерів уже «попросили» назватися справжніми іменами, а анонімні логіни поступово скасовуватимуть. Ви знаєте, що відповіло на це російське керівництво ЖЖ? «Там, де це залежить від нас, паспортизації користувачів не буде».

«ЖЖ - це дзеркало, яке дозволяє суспільству побачити себе», - філософськи зауважив співвласник ресурсу Ендрю Полсон. Але схоже, що тепер це дзеркало почало все більше викривлюватися: деяких речей ми не бачимо взагалі, а деякі нам пропонують аж надто наполегливо. Чи реально перетворити ЖЖ на повністю контрольоване та зазомбоване держпропагандою середовище? Боюся, така перспектива зовсім не далека від реальності.

Але що робити в цій ситуації блогерам, які вже по п'ять і більше років користуються цим сервісом та не можуть просто так вийти з нього, бо вже встигли «обрости» купою друзів та контактів? Час та розум підкажуть.