Якось і незчувся, а низка нових проектів на Першому вже ніби сама собою нанизалась і склався трохи мозаїчний, сказати б, розмаїтий разок теленамиста, яке можна (а нам, редакторам Головної редакції, і треба) з цікавістю розглядати й оцінювати, по змозі об'єктивно.

У випадку зі старою-новою програмою «Легко бути жінкою» безсторонньо, неупереджено виставити оцінку проекту і його ведучим ніби й нескладно - хіба ж ти не чоловік, щоб не зміряти небайдужим поглядом шістьох привабливих жінок і не класифікувати їх відповідно до своїх уподобань? Воно й не без цього і не від того, але службовий обов'язок велить міряти не тільки поглядом, а й «з погляду» - з погляду профпридатності, цікавості й потрібності того, що кажуть і як говорять жінки, дівчата й молодиці в нелегкій ролі телеведучих прямоефірного ток-шоу. Чи вдається їм поєднати беззаперечну зовнішню показність зі змістовністю подачі матеріалу, розкрити глибину особистості запрошених гостей.

Насамперед треба порівняти нинішнє життя програми з попереднім - коли Юлія Савостіна і Даша Трегубова з посестрами і з багатьма мовними помилками записували наперед по кілька випусків, проказуючи завчені стандартні тексти з майже не прихованою рекламою. У такому ракурсі впадає в око якісно новий підхід до концепції проекту. Нова доба, як казав класик, нового прагне слова - у прямому ефірі має звучати слово не клішоване, свіже, яскраве й дотепне. А ще коли його промовляють «з листа» аж по троє чарівливих ведучих, то, в ідеї, ти маєш забути за те, хто кому що каже, натомість просто милуватись і насолоджуватися витвором Божого промислу - жіночою вродою, не переймаючись якоюсь там логікою подачі чи іншою телевізійною «зайвиною».

Справді-бо, на перший погляд, передача суто жіноча, з відповідною аурою і щиро жіночим безжурним шарварком - коли говорять усі й одразу, кожна про своє - аби-но весело й бадьористо. Ну, тому що шоу вранішнє і затуркувати глядачів серйозом-офіціозом було б не зовсім гламурно, просто недоречно. Однак, за законами жанру, коли на стіну почепили рушницю, вона таки має стрілити, у нашому ж випадку - є гість чи гості, тож їх би треба розбалакати, дати змогу проявити себе, врешті, з'ясувати для глядачів - а чого, власне, її/ його/ їх сюди запрошено і що такого неабиякого той гість собою являє. А для цього якраз і потрібна підготованість і згуртованість ведучих, продуманість реплік, чіткий рольовий розподіл - щоб і себе показати, й на інших дати людям подивитись.

Отож, коли поглянути очима звичайного чоловіка-глядача, якого вабить не тільки жіноча краса, а й її ж таки розум, то, скажімо, з Ольгою Сумською, Талою Калатай чи Іриною Антонович цікавіше було би провадити неквапливі житейські розмови на всілякі животрепетні теми, мимоволі піддаючись чарам їхнього неповторного шарму і де в чому визнаючи слушність жіночої думки. От якби ж тільки вони та й не зіскакували раз по раз на суржик! Для цього в українському телепросторі задосить і Вєрки Сердючки, хай то вже буде її хліб. А з уст великодосвідчених, але молодистих і «саме таких, як треба» ведучих сподіваєшся почути ядéрне і смаковите слово, вже відвіяне від мовної полови.

Тетяна Гончарова і Галина Янішевська кожна по-своєму вабить спраглого до духовного єднання з ними чоловіка - одна говорить забагато, тримаючи весь темп і зміст бесіди на собі, а друга - замало, лишаючи ореол загадковості, нерозгаданості.

З іще по-телевізійному юною Інною Цимбалюк можна було б попрацювати професійно - трохи підтягти з української мови (з російської, до речі, теж, бо й там не все доладно), поставити чітку вимову, почитати їй уголос розумних книжок і побажати, щоб форма і зміст у цієї телевізійно перспективної дівчини знайшли нарешті одне одного.

Що ж, кожній свашці по ковбасці. Та привселюдно перетирати на язиці всі риси, грані й вигини ведучих - справа не надто шляхетна, тому обмежуся порадами й побажаннями професійного редактора.

Хай як це банально звучить, до прямого ефіру треба готуватись, і то не для годиться, про людське око - мовляв, ми й так гарні та балакучі, нащебечемо на годину ефіру. Чи не кожен відступ від складеного й затвердженого сценарію в такому форматі потрібно наперед обмірковувати, прораховуючи всі можливі варіанти, щоб не виходило хтозна-що і бозна-де - як у випуску з Владом Ямою, який не знав, з ким, де й куди йому танцювати ламбаду. Не дарма ж кажуть, що всякий експромт має бути належно підготовленим. Щоб цікаві для багатьох глядачів гості не сиділи ні в сих ні в тих, кліпаючи очима й чекаючи хоч якогось продовження. У цьому плані найбільш показовими були випуски з Владою екс-Литовченко, Олесем Бузиною, Тимофієм Нагорним і головним редактором Першого Христиною Стебельською. Нетривіальні особистості, з власною чітко окресленою життєвою позицією, небуденною біографією - втім, усе це ще треба вміти донести до глядача, належно подати йому. Бесіду з такими непересічними співрозмовниками слід особливо продумувати, заздалегідь вибудовувати, розподіляючи ролі для ведучих і гостей. Є, звісно, підозра, що все це напередодні роблять редактори з режисерами, узгоджуючи весь перебіг випуску з його ведучими, та, на жаль, у прямому ефірі - на верхівці цього великого айсберга під назвою «програма» - злагодженість і напруженість роботи всієї великої команди почасти нівелюється. А брак належного досвіду й уміння вести прямий ефір тим часом покривається гамірливим балаганом, удавано веселими теревенями ні про що і ні з ким.

За майстерністю і позірною легкістю метрів телеефіру завжди стоїть копітка довготривала підготовка, активізація власних інтелектуальних ресурсів і раціональне використання потенціалу колег-помічників. Тим-то, «легко-бути-жінкам», крім драйву і незакомплексованості, не вадило б мати на озброєнні і регулярно вдаватися до цих нехитрих фахових аксіом. Адже у професії ведучого, а надто ведучої, важить усе - і бездоганна зовнішність, і те, що, коли і як лине з її принадних уст. Бо жінкою взагалі, а в ефірі Першого національного зокрема, бути аж ніяк не легко, це найперше - повсякчасний труд. Але й тих, кому така місія вдається, щиро люблять і дуже довго не забувають. Амінь.

Іван Борисюк, Головна редакція Першого національного