На «Детектор медіа» триває дискусія навколо 16-серійного телефільму російського виробництва «Ісаєв», показ якого розпочався на «1+1» 7 червня. У відповідь на рецензію постійного автора ТК Андрія Кокотюхи на нашу адресу надійшов відгук Дмитра Рибакова.

У тому, що серіал «Ісаєв» рано чи пізно мав з'явитися в українському телеефірі, ніхто не сумнівався. Рейтинги «Ісаєва» на каналі «Росія» лише кілька місяців тому були такими ж рекордними, як і нашумілої «Ліквідації» (частка понад 42%). І погодитися з Андрієм Кокотюхою, що це провал, додивившись серіал до кінця, навряд чи можна, адже «андроповський» агітпроп завжди виглядав щонайменш красиво.

Обидва серіали відзняті тою ж творчою групою (режисер Сергєй Урсуляк та сценарист Алєксєй Поярков), за участі практично тих саме акторів: Михаїл Поречєнков, Сергій Маковецький, Ксенія Раппопорт, Поліна Агурєєва, Константин Лавроненко, Борис Каморзін, Алєксандр Сірін, Станіслав Стрєлков - майже три чверті акторського складу.

Треба віддати належне інтуїції режисера. Головний герой (Даніїл Страхов) справді дуже нагадує В'ячеслава Тихонова в молоді роки. Його батько - посивілий «ад'ютант його превосходительства» Юрій Соломін - підкреслює «зв'язок поколінь» шпигунів, маю на увазі кіношних сюжетів. І це лише один із багатьох вдалих акторських виборів Сергєя Урсуляка. Лише не зрозуміло, як неприваблива тинейджерка Вєра Строкова (за роллю - наречена Ісаєва Сашенька Гавріліна) могла за два десятиліття «перевтілитися» в імпозантну Елеонору Шашкову, яку Штірліц побачив у берлінському кафе «Елефант».

«Ісаєв» - екранізація перших за хронологією двох романів Юліана Семенова з епопеї про Ісаєва-Штірліца - «Діаманти для диктатури пролетаріату» та «Пароль не потрібен». Перший уже був екранізований 1975 року, другий ще раніше - 1967 року. Тим не менш, нова екранізація є, як на мене, доволі ефектною, особливо враховуючи роботу реквізиторів (чого варті лише кілька раритетних «мерсів» та «фордів»). Але в даному разі хотів би більш детально проаналізувати способи сценарного «осучаснення» написаних у 60-ті - 70-ті роки творів.

Тим, хто зачитувався романами Юліана Семенова, не слід нагадувати, наскільки рясно вони насичені ідеологічними кліше. Раз-по-раз цей «лівацький» підтекст виринає в діалогах героїв та їхніх легендах. А як інакше - адже писав автор, користуючись особистою прихильністю самого Андропова, на той час шефа КДБ (з 1967 р.). З початком Перебудови автор лише розташував у численних перевиданнях окремі ремарки - кого, де і коли було заарештовано та репресовано.

У кіноверсії «Ісаєва» 2009 року акценти зсунуто в бік істотної романтизації. Моральну різницю білих і червоних збалансовано в точці спільної «російськості», яку слід розуміти значно ширше за етнічність та партійність. Тим не менш, «лівацький» дух серіалу майже повторює літературний оригінал.

Так, сюжет перших восьми серій «Ісаєва» розгортається довкола ліквідації контрабандної мережі в Гохрані. Пропагандистська трактовка тлумачила цю скарбницю як основний ресурс торгового обміну з Новим світом на продукти харчування - єдиний засіб подолання голоду та розрухи у пореволюційній РРФСР. Насправді, основна частина золотовалютного фонду йшла у Європу - таку ж голодну, як і радянська Росія. Взяти з цієї Європи було нічого, окрім визнання влади більшовиків на міжнародному рівні, що й відбулося на Генуезькій конференції 1922 року. Проте й після того реквізиції (простіше кажучи - легітимований грабунок) не припинялися ще кілька років.

Таким чином, «Ісаєв» подає клішований погляд на «світанок» влади більшовиків, лише оздоблюючи його націоналістичним компонентом - таким собі «націонал-комунізмом». Мовляв, голод і післяреволюційна розруха - стихійні явища, на подолання яких мають докласти зусиль усі прогресивні сили - і більшовики, і меншовики, і права інтелігенція.

У серіалі Урсуляка чекіст Всеволод Владіміров, він же Ісаєв - типовий ліберал перехідної доби, про що красномовно свідчить вигаданий сценаристами діалог. Бокій Ісаєву: «Запросят всех, с кем ты работал у Колчака». Ісаєв у відповідь: «Там было много хороших людей». Бокій навздогін з усмішкою: «А Максим Максимович за кого - за белых или за красных?». Відповідь Ісаєва: «Максим Максимович разбирается».

Юліану Семенову і в страшному сні не привидівся б такий діалог між перевіреним чекістом та шефом «чрезвичайки». Проте саме цим сюжетом із Ісаєва знімався обов'язок бути ідейним «краснопьорим», яким він насправді був за романами Семенова, а з Бокого - тавро людожера, адже саме йому, як відомо, належить винахід системи ГУЛАГу.

Отже, Ісаєв-Штірліц у кіно - ліберал та інтелектуал у дусі самого Андропова. На підтвердження наведу діалог чекіста з агентом впливу в Естонії мадемуазель Босе. Босе: «Вы не отказываетесь от кофе, от пирожных? Как мне сказал один из ваших, это буржуйская еда». Ісаєв: «Я надеюсь, это скоро пройдет». В принципі, неймовірно, щоб за кордон резидентом відправили «одного з наших», який би нехтував «буржуйською» їжею.

Ця фраза знов-таки вигадана кіношниками, щоб накинути Ісаєву лоску лібералізму. В романі Семенова герой лише зізнався, що не вживає солодкого, а Ліда (вона ж Босе) поремствувала: мовляв, «один из ваших» назвав Андрія Рубльова «буржуй проклятый - иконы писал».

Порівнювати таких-от чекістів зі справжніми агентами московської «чрезвичайки» Якова Петерса чи харківської Домініка Лациса (до речі, найстрашнішої на всьому радянському просторі) - це все одно що визначати зріст та розмір голови святих за іконописними ликами.

Насправді агенти ВЧК не були такими пухнастими й елегантними, наче денікінська контррозвідка з «Адъютанта его превосходительства». І свій професійний досвід набували в численних провалах, наслідки яких компенсувалися звірячим терором проти лояльного «контрреволюції» мирного населення. Не гребували застосуванням і бойових газів проти тамбовських селян, і кулеметами «Максим» проти повсталих кронштадтських робітників.

В «Ісаєві» ж чекісти «засвітилися» лише двічі - спаскудили обличчя «піаністці» з радянського посольства в Естонії (хоча вона і без того повинилася у своїх інтимних зв'язках із «ворогом народу») та брутально шантажували шефа естонської поліції небезпекою його малолітньої доньки. На додаток «замочили» свого ж резидента, який відмовився повертатися до Москви, хоча й не став зрадником. Тут можна зітхнути з полегшенням, врешті упізнавши справжніх чекістів.

Серіал «Ісаєв», як і будь-яка теленовела, - чудовий засіб карбування історичної пам'яті, прищеплення тих чи інших форм патріотизму. Завдяки кіномистецтву, «найважливішому з мистецтв», як переконував нас Ілліч, саме образ Ісаєва-Штірліца став основою чи не найбільш значущого радянського епосу про розвідника-резидента. Епосу про патріота, який, користуючись усіма благами західної цивілізації, все одно залишався відданим своїй «робітничо-селянській» батьківщині зі всіма її злиднями.

А чи був у Ісаєва справжній прототип? Зазвичай, шукати прототипи кіношних героїв - все одно що шукати справжнє ім'я Робіна Гуда чи Кудеяра-Розбійника. Але цього разу - дивний виняток. Прототипом героя романів Семенова, де події відбуваються у 1920-ті роки, була-таки конкретна історична постать - чекіст Яков Блюмкін. Письменник, близько знайомий із Єсеніним, Маяковським та Мандельштамом, він був частим гостем товариства імажиністів, знався на дорогоцінних камінцях. Досвід кримінальної діяльності в Одесі та, звісно, природна кмітливість, дозволили йому восени 1921 року швидко розкрутити справу з крадіжками у Гохрані.

Саме чекіст Блюмкін «вигадав» Ісаєва. Під цим псевдонімом, узятим на честь свого дідуся, одеського лихваря Ісаї Блюмки, він вирушив до Ревеля (Талліна) у листопаді 1921 року для того, щоб затягти ниточку контрабандного вивозу коштовностей. Справжній сюжет був менш романтичним і благородним, ніж у письменника Семенова. В Естонії Ісаєв-Блюмкін представився ювеліром-оцінювальником і діяв як провокатор задля виявлення поплічників працівників московського Гохрану.

Саме історію Якова Блюмкіна було покладено в основу роману «Діаманти для диктатури пролетаріату», першої частини серіалу «Ісаєв». Натомість літературний Ісаєв опинився не єврейського, а дворянського походження, «білою кісткою» російської інтелігенції. У такий спосіб авторам серіалу вдалося майстерно прищепити глядачеві ідею російської націонал-комуністичної єдності.

Начебто червоні за умов післявоєнної розрухи та політичного розбрату були найбільш конструктивною силою, яка здатна була врятувати імперію від цілковитого колапсу. У цій пам'яті викарбувано провідну роль представників спецслужб, які, незважаючи на політичні «цунамі» у верхах влади, стояли на варті безпеки російської державності, а надто ідея політичного «примиренчества» в ім'я спільної батьківщини. Дарма, що за межами російського історичного контексту це «примиренчество» таврується як «колабораціонізм»...

«Ісаєв» - красиве кіно і чудова реаліті-подорож у детективний світ 1920-х років. Утім, кіно це насправді не безідейне. І дивитися його слід у великих окулярах зі світлофільтром для «рожевих кольорів» андроповського агітпропу.

P.S. Якщо топ-менеджемент телеканалу «Россия» вирішить за хронологічною послідовністю екранізувати всі романи з епопеї Ісаєва-Штірліца, то незабаром, після пригод розвідника в Іспанії та Югославії, на екранах з'явиться «Третя карта» - роман, де Штірліц розробляє складний шпигунський гамбіт із українським націоналістичним підпіллям - Бандерою, Мельником, Лебедем та іншими відомими нам персонажами національного «пантеону». Саме через Штірліца, а не ідеологічний контекст, провідники ОУН опиняться в нацистських концтаборах. Отож, далі буде...

Фото - www.dstrahov.com