Цей текст народився досить несподівано: працюючи над деякими некомерційними проектами, ми раптом відкрили для себе вражаючі речі - українські друковані ЗМІ (за винятком декількох) не мають жодного інтересу до вітчизняної науки, культури, навіть спорту. Подивившись на проблему суто з професійної точки зору, ми дійшли висновків, які погано вкладаються в голові, але, тим не менше, відповідають дійсності - вітчизняні ЗМІ, свідомо чи ні, створюють різко негативний образ рідної країни у власних читачів. Ту Україну, яку щодня описують наші ЗМІ, неможливо любити, важко поважати і дуже хочеться покинути назавжди за першої-ліпшої нагоди.

Якщо судити про наше життя з нашої ж таки щоденної преси, картина вимальовується, м'яко кажучи, катастрофічна.

В Україні жити небезпечно - розгул криміналу, страшні катастрофи й аварії стаються щодня і посідають перші місця на шпальтах щоденних газет. Культура і мистецтво в Україні існують виключно у вигляді поп-музики, телесеріалів та шоу, і то на 2/3 закордонних (російських). Натомість що відбувається навіть у цих сферах - з нашої преси уявити важко, адже пишуть лише про скандали, курйози та подробиці особистого життя «зірок» такої «культури». Образотворчого мистецтва, симфонічної й оперної музики, театру, балету, літератури, кінематографу та ще безлічі виявів того, що в світі вважають частиною культурного життя, в Україні НЕ існує. Принаймні вітчизняні ЗМІ згадують про ці галузі виключно у зв'язку з приїздом закордонних представників того чи іншого мистецтва або у зв'язку з тими-таки скандалами, пов'язаними з вітчизняними митцями (про існування яких читач тільки тоді й дізнається).

Вітчизняної науки в Україні немає. У двох найрейтинговіших щоденних газетах країни - «Факти і коментарі» та «Сегодня» - навіть рубрики «Наука» нам знайти не вдалося. Щоправда, іноді наша преса передруковує з іноземних джерел тексти на кшталт «Сегодня мимо земли пролетит астероид от пришельцев» («Сегодня», 13.01.2010). Більш вагомі досягнення зарубіжної науки українцям, очевидно, нецікаві.

Освіта в Україні жахлива - як дошкільна, так і середня, і вища. Знайти у вітчизняних ЗМІ позитивний нерекламний текст про освіту - нереально. Про освіту згадується лише в контексті скандалів, хабарів, насильства в школі і т. п. Причому зазвичай у формі констатації фактів, без аналізу, дискусій щодо шляхів виправлення ситуації тощо.

Бізнес існує. Але якщо вірити нашим щоденним загальнодержавним газетам, всі українські бізнесмени - злодії або спекулянти, що паразитують на шиї простого народу. «Роботодавець», «платник податків», «людина, яка заробила великі гроші власним розумом», «компанія, що піклується про розвиток місцевої громади» - всі ці визначення до представників українського бізнесу в українських суспільно-політичних ЗМІ не застосовуються. Щоправда, ті ж ЗМІ з великим пієтетом і в деталях описують «красиве життя» вітчизняних бізнесменів.

В Україні є спорт! Читаючи українські газети, ми нарахували цілих 6 видів спорту - футбол, бокс, великий теніс, баскетбол, біатлон та хокей. З них перші два посідають чільні місця в спортивних рубриках газет, а фахову газету «Команда» на 2/3 присвячено виключно футболу. Спортивна гімнастика? Волейбол? Стрибки у воду? В Україні всього цього і ще десятків видів спорту немає, наші газети про це не пишуть. Натомість пишуть про NBA та NHL.

Після всього вищесказаного, мабуть, уже нікого не здивує, що проблем, які хвилюють все цивілізоване людство - захист навколишнього середовища, енергозбереження, глобальне потепління, - для українців не існує взагалі. Знову ж таки, цей висновок можна зробити, читаючи нашу щоденну пресу.

Отже, якщо дивитися на Україну та українців крізь призму наших щоденних газет і телебачення (а все вищенаведене є на 99% справедливим і щодо контенту нашого ТБ), отримаємо наступне: пересічний українець - примітивна, злиденна, залякана владою і життям людина, що живе у цілковитій ізоляції від світових культурних та наукових процесів, і, не маючи власної культури та науки, цікавиться переважно політикою та приватним життям «багатих і знаменитих», причому навіть не своїх, а іноземних. Єдине українське, чим пишаються українці, - бокс та футбол.

Ви вже впізнали себе та свою країну в цьому описі? Хто там кричить: «Брехня! Ми великий народ! Наші музиканти, художники та науковці відомі в усьому світі! Ми є провідною країною в галузі космічних технологій! Наші школярі та студенти виграють престижні міжнародні олімпіади! Наших письменників перекладають всіма європейськими мовами! Наші драматичні та оперні театри щодня дають прекрасні вистави і квитки викуповуються наперед! Наші спортсмени - олімпійські чемпіони з кульової стрільби!...»? Все так і є. От тільки, коли ви востаннє бачили новину про чергове досягнення української науки на перших шпальтах газет? Чи репортаж про успіх українських художників за кордоном? Або читали інтерв'ю з київськими студентами-кібернетиками, які здивували Силіконову долину? Українські ЗМІ чомусь уперто не помічають вітчизняних досягнень у гуманітарній, науковій і технологічній сферах і відверто не цікавляться персоналіями вітчизняних інтелектуалів, представників високого мистецтва, науковців, створюючи спотворений образ країни в свідомості масового читача/глядача. Ті ж таки ЗМІ голосніше від усіх кричать про проблеми «втечі мізків», падіння інтелектуального потенціалу нації, низький рівень освіти молоді, відсутність патріотизму тощо. Але ж патріотом тієї країни, про яку вони нам щодня розповідають, може бути тільки психічно хвора людина! І скажіть, будь-ласка, навіщо молодій людині в цій країні прагнути знань, якщо лідерами думок у ній є малоосвічені «зірки», які часто припускаються ганебних помилок і не вміють правильно розмовляти ?

Що ж заважає нашим ЗМІ об'єктивно (а не лише із скандалом та негативом) і регулярно висвітлювати події з галузі вітчизняної науки, культури, мистецтва, технологій, спорту? Чому ми практично не бачимо позитивної інформації стосовно внутрішнього неполітичного життя країни в наших медіа? Може, його не існує? Існує. Ба більше, зацікавленому журналістові нескладно буде дізнатися про досягнення в українській науці, культурі, освіті, хоча б просто відвідавши сайти профільних міністерств та Академії наук.

Можливо, видавці й редактори переконані, що український читач (глядач) не хоче знати нічого доброго і розумного про власну країну і йому потрібні лише «чорнуха», «гламур» та «полуничка»?

Якщо чесно, ми не знайшли відповідей на ці запитання. Але дуже сподіваємося, що ця публікація допоможе їх знайти і виправити ситуацію, бо ще декілька років такого внутрішнього «піару» - і ми матимемо такий рівень масової свідомості, який описано вище.