Текст вперше опубліковано в журналі «Детектор медіа», № 11 (69), листопад 2009.

Колись в далекому 1995-му, в складі групи студентів-журналістів, я потрапила на інформаційно-пропагандистський семінар до штаб квартири НАТО. В той час Альянс досить серйозно переймався особистим іміджем у світі, і особливо в країнах бувшого СРСР, і тому організовували подібні поїздки різним групам, що мали впливати на думку свого суспільства. Тоді мене надзвичайно вразила зустріч із військовим керівництвом, представниками країн ‑ учасниць Північно-Атлантичного альянсу: вразила їх очевидна ментальна відмінність, і не від нас, а між собою. Під час дискусії головне протиставлення було не між представниками НАТО й України, не між військовими і цивільними, а між американцем і англійцем, англійцем і французом, французом і німцем і так далі. Здавалося, це культурне різноманіття, ця не-єдність, виступали на поверхню більш гостро і непереборно, аніж колись залізна завіса, що реально розділяла наші світи.

Вдруге за життя подібне потрясіння мені довелося пережити у вересні цього року, разом із багатьма іншими освіченими людьми західного світу в Пекіні, під час ХХІV Всесвітнього конгресу філософії права і соціальної філософії із хитрою назвою «Глобальна гармонія і верховенство права».

З розвалом СРСР в очах світової спільноти західна демократія одержала перемогу над соціалізмом, історичний експеримент закінчився і довів первісну хибність однієї з ідеологій та вірність іншої. Але в останнє десятиліття до нашої свідомості поступово підкрадалася нова правда: Китай під керівництвом комуністичної партії неспішно, але впевнено виграє глобальні економічні змагання, в той час як Захід конвульсійно намагається стримати свій швидкий занепад. Про економічне диво Китаю писалося і говорилося дуже багато - і про несподіване введення комуністичним режимом вільного ринку, і про масову підготовку кадрів, про залучення західних бізнесових ноу-хау та безсоромне копіювання чужих товарів, брендів і технологій. На Заході за всім цим упівока спостерігали, із задоволенням використовували дешеву робочу силу і постійно чекали на політичні зміни, що от-от мали відбутися в результаті впливу на суспільство вільним ринком. Ось і дочекалися, але, здається, не зовсім те, на що сподівалися.

Поки ми сприймали китайське суспільство як трохи дефективне, бо йому бракує демократії і свободи слова, а словосполучення «права людини» навіть не дозволяється згадувати у пресі, самі китайці - від простих людей до керівництва та інтелігенції - бачать своє суспільство як більш досконале, здорове, гармонійне, воно існує в іншій системі ціннісних координат, яка донедавна була невидимою для нас. Останнім часом змінилося лише те, що китайці почали відкрито нам про це говорити.

Усвідомлення існування цілковито інакшого цивілізаційного світосприйняття людиною західного світу має ефект першого контакту з інопланетними істотами, так часто обіграний у науковій фантастиці, коли піднімається вихор суперечливих емоцій від сумніву, страху, цікавості й захвату, а земля почитає підозріло висковзати з-під ніг. Адже, визнаючи існування іншої системи координат, нам неминуче доведеться вносити корективи й у власну систему.

Так, головна зірка конгресу професор Колумбійського університету Джозеф Раз у своїй доповіді досить чітко заявив, що права людини не є абсолютними. Сам Раз ‑ безумовно, виходець західного світу ‑ цілковито розуміє, на що він посягнув, але це не зупиняє його ставити під питання традиційну теорію прав людини, згідно якої права є універсальними, бо вони належать кожній особі лише тому, що вона є людиною. Адже і на Заході вже розуміють обмеження такого обґрунтування - от як, наприклад, можна говорити про право на освіту людей, що жили в кам'яну добу? Більш прийнятна сьогодні теорія синхронної універсальності, яка вже вводить певні обмеження: правами людини володіють люди, що живуть сьогодні. Проте Раз не зупиняється і далі досить прагматично показує, чому ідеалізм абсолютності прав людини не витримує виклику практичного обґрунтування, та головне - застосування, він говорить про «складність окреслити практичне застосування права, якщо визнати водночас як його універсальність, так і залежність від культурної різноманітності». У багатьох присутніх на конгресі виникло враження, ніби така сміливість у судженнях щодо прав людини, священного Грааля західного світу, виникла в пана Раза під впливом існування іншого погляду вже не відсталого, «недорозвинутого» суспільства, думкою якого можна було би спокійно нехтувати, а цілком самодостатнього, інакшого інтелектуального світу Китаю.

Професор Джозеф Раз

Дійсно, для китайців немає нічого нового у твердженні Раза, воно повністю відповідає їх світосприйняттю. У своєму екскурсі в історію китайського права, що налічує більше 2000 років, на протязі яких сформувалася надзвичайно еластична і складна система права, Вейн Чанг, науковець Тайбейської академії, так відповідає на питання, чи поважали закони люди традиційного Китаю: «Вони цінували правосуддя, але лише в тому випадку, коли воно збігалося з цінностями спільноти, в якій виникла проблема. Вони хотіли рівності, але лише за умов урахування різних обставин задіяних осіб. Іншими словами, правосуддя та рівність були ситуативними, умовними і відносними». І так протягом тисячоліть!

Коли в науковому світі, і в першу чергу в самій Піднебесній, активно обговорюється повернення Китаю до конфуціанства, в цьому немає нічого незакономірного чи несподіваного. Адже вся довга історія Китаю характеризується саме поперемінним впливом законників ‑ філософської школи, яка бачила головним завданням створення сильної, багатої та переможної держави шляхом беззаперечного дотримання жорстких законів і введення автократії ‑ і конфуціанців, які формальні закони зневажали, проте намагалися закріпити в державі систему моральних норм, підкорення всіх обов'язку і традиції, виходячи з потягу кожної людини до власного благополуччя й регламентованої пошани до старших. Цілком логічно, що на зміну кровавої епохи автократії Мао Цзедуна мала прийти нова хвиля конфуціанства, адже вона не в протиріччі з ідеологією комунізму. Крім того, не варто забувати, що підхід «бути конфуціанцем за формою, але законником за змістом» практикувався більшістю правителів Китаю ‑ тобто втрати контролю Комуністичною партією Китаю, як ідеологічно-морального, так і практичного, не буде.

Намагаючись якось поєднати західну філософію і конфуціанство, професор Пекінського та Гарвардського університетів Ту Веймін звернувся до терміну глокальний, позичений ним з одного бізнес-дослідження, де описувалася необхідність урахування місцевих особливостей великими корпораціями під час своєї експансії. Цікаво, що ще раніше цей термін був використаний у сфері актуального мистецтва, Акілле Боніто Олівою, відомим теоретиком та критиком сучасного мистецтва, який у черговий раз показав, як мистецтво іде в авангарді світової думки: «Художники відповідають глобалізації не відстоюванням локальної природи власної творчості, а створюють певний сплав першого і другого ‑ не global vs. local, а glocal.» Іншими словами, поки від глобалізації очікували світової зрівнялівки, примусу до однаковості, вона, навпаки, ще більше проявила сутнісні локальні відмінності.

Для Ту Вейміна, представника нового конфуціанства, глокалізація - термін, що якраз репрезентує дух конфуціанства, адже, як він підкреслює, за всю довгу історію Китаю в головах освічених конфуціанців пошук гармонії ніколи не підмінювався зведенням до уніфікованості, однаковості.

Картина Тонь Женгань

Але скільки би не було розмов про повернення Китаю до конфуціанства, і як би корисно не було розуміти, що це власне означає як для самої країни, так і для решти світу, я би все ж таки надто не утрирувала значення цієї події. Вона нагадує мені ситуацію з підвищенням ролі православної церкви в Росії - зрозуміло, яку мету переслідує держава, викликає повагу довга історія, але залишається фактом і те, що воцерковленість населення Росії дуже низька, аж на порядки менша, ніж в Україні.

У Китаї багаті історія та традиції і зовсім інше у порівнянні з нашим світосприйняття, але, як на мене, найбільш цікавим зараз у Китаї є інноваційний процес. Якщо мене читають економісти, то, мабуть, почнуть сміятися, бо всім відомо, що в Китаї інноваційною економікою поки що і не пахло, що вони лише копіюють та запозичують. Але сама система китайської економіки, її соціальний і навіть політичний устрій уже протягом трьох десятиліть є уособленням перманентного інноваційного процесу.

Жодна людна не могла передбачити, як саме розвиватиметься Китай, включно з Ден Сяопіном - він міг лише вказати загальний напрямок і запустити двигун безкінечного пошуку й опробування рішень. Збирали, аналізували все, запозичували найбільш підходяще, вибраковували те, що не спрацьовувало: відбувався процес постійного самовинаходу та самокорекції. У культурі, яка ніколи не надавала надто великого значення оригінальності, яку набагато більше цінувала майстерність, у мистецькій традиції якої кращі твори існували в серіях копій, що сягали крізь століття, і де копія могла коштувати значно дорожче за оригінал - для такої країни постійна зміна предметів копіювання та запозичення є локальним проявом потужного інноваційного процесу.

Щодо опробування теорій, то мова йде не лише про якісь гіпотетичні розрахунки чи соціологічні опитування. Якщо розглядається серйозна нова теорія чи підхід, їх можна випробувати в житті, в реальному суспільстві. Китай настільки величезний, і уряд має настільки впевнені позиції у суспільстві, що цілком реально проводити тестування в межах окремих районів чи навіть провінцій із багатомільйонним населенням, і такі експерименти можуть тривати роками. Китай - це постійно діюча величезна лабораторія соціополітичних, економічних досліджень.

Хто стоїть за цими складними, бурхливими процесами пошуку і випробувань? Багаточисельна нова інтелігенція Китаю, існування якої теж є заслугою Ден Сяопіна, бо, починаючі з покоління 77 (рік першого набору в університети після 10 років перерви культурної революції) і по сей день освіті, підвищенню кваліфікації у Китаї приділяється величезна увага і ресурси. Лише закордоном з 1978 року провчилися один мільйон студентів. Проте найбільш цікавим є те, що в країні, де відсутня свобода слова, проквітає свобода наукового дискурсу, а вплив науковців в умовах репресивної політичної системи навіть більш потужний.

Іноді таке потужне і безальтернативне експериментаторство призводить до несподіваного впливу на суспільство. Візьмемо державну політику однієї дитини, яка жорстко проводилася урядом із 1982 року, сьогодні її результатом є суттєва диспропорція чоловіків і жінок молодого віку: молодих чоловіків на 20 - 30% більше. Але ця ситуація є не лише трагедією багатьох мільйонів людей, яка може призвести до нестабільності в соціумі, для традиційно-патріархального суспільства ці обставини можуть призвести до більш далекосяжних наслідків. Адже жінка, яка традиційно не мала права голосу в сім'ї, тепер опиняється в ситуації, де вибирає вона - закон попиту та пропозиції. Ще більш важливим є те, що жінки тепер ростуть однією дитиною в великій патріархальній сім'ї, тобто вся любов, увага, моральна та матеріальна допомога батьків та дідусів, що традиційно діставалася в першу чергу синові, тепер віддається дівчинці, якій у відповідь доводиться відігравати роль сина і в дорослому житті. Результат уже присутній: без серйозної участі феміністського руху в Китаї усе більше успішних незалежних жінок, які не поспішають виходити заміж, та згідно з останніми опитуваннями, майже половина жінок не вважають за потрібне кидати свою кар'єру заради сім'ї.

Китай сьогодні вже далеко не слабкий, і дефективним себе в жодному разі не вважає. Його керівництво знає, що робить зараз, і має чітку стратегію на майбутнє. Китай поступово виходить із тіні й активно вступає в головну боротьбу світу ‑ битву за уми і душі людей. На розповсюдження ідей конфуціанства, створення інститутів Конфуція по всьому світі, китайською державою виділяються мільярди доларів, а це лише початок. Із точки зору Цзяна Цина, одного з найбільш впливових провідників конфуціанства в Піднебесній, це не лише теорія, не лише система ідей, а велика релігія, закарбована в китайській цивілізації, так само як буддизм, іслам і християнство. «Поновлення конфуціанства в якості державної релігії не означає якесь духовне переслідування, а лише певний консенсус та єднання китайського національного духу і розуму. Хвилюватися не треба».

Оксана Мерфенко, для «Детектор медіа»

Фото автора, Майкла Мерфенка та В'ячеслава Бігуна

Ілюстрація для заставки - http://www.chihis.info/