Ця стаття зовсім не про педофілію, розбещення дітей, «Артек» і народних депутатів. Головним питанням цього висловлювання є відповідальність за оприлюднену інформацію і замислювалася вона, як полеміка з публікацією Ерхарда Хільдеріка «Закон о деструктивной информации», яку опублікувала «Українська правда», а ТК републікувала у рубриці «Дайджест». Але тут трапився скандал із педофілією і теоретичне питання про теоретичний закон про деструктивну інформацію стало по-гамлетівськи конкретним: писати чи не писати.

Але все-таки спочатку про теорію, тобто про закон про деструктивну інформацію. Відправним пунктом міркувань колеги (цитувати не буду, перекажу близько до тексту) є події, що мали місце 99-го року в американській школі Колумбайн, коли було розстріляно педагога та 12 учнів. Слава Колумбайна надихнула інших школярів на розстріли в школах, стверджує колега.

Зійшов із рейок експрес «Дніпропетровськ - Київ». ЗМІ розтиражували, що причина аварії - несанкціоноване втручання неповнолітніх. І тут, стверджує автор, якби не преса, не було б надалі «цілої серії аварій вантажних потягів». І в першому, і в другому випадку провина ЗМІ в тому, що вони «надихнули».

Так само не варто повідомляти про терористів (мовляв, «...терроризм без СМИ ни имеет смысла. СМИ без терроризма не имеют рейтингов»). Натомість замовчувати інформацію про Чорнобильську катастрофу є злочином.

І квінтесенція: закон про деструктивну інформацію надасть змогу владі контролювати ЗМІ без того, щоби вступати в протиріччя з принципом свободи слова.

А тепер уявімо: ви - репортер містечка Літлтон, штат Колорадо. У школі розстріляно 12 учнів і вчитель. Ви про це знаєте, але в телевізорі - «Лебедине озеро». Розстріл у школі обговорюють на кухні, щільно накривши телефон подушкою. Уявили? І що вийшло? Правильно, тоталітарне суспільство, де не розбивалися літаки, не грабували банків, дитинство неодмінно було щасливим, армія - боєздатною, а трава зеленою, бо свіжопофарбованою. Зґвалтувань і педофілії в тоталітарному суспільстві, між іншим, теж не було.

Це не є запереченням відповідальності ЗМІ, але в дискусії щодо відповідальності за оприлюднення інформації важливо не просто визначити, що вона має бути, але й не зсунути акценти - відповідати має той, хто вчинив злочин, а не той, хто про нього розповів або на нього «надихнув». Бо інакше у вбивстві Леннона варто було засудити не Чапмена, а Селінджера. А Чехов має піти на каторгу за Дніпропетровський експрес: в оповіданні «Зловмисник» - це його вивчають у шкільній програмі - оповідається про мужичка, який відкручує гайки з рейок - дуже добрі грузила з тих гайок виходять. Ну окей, припустімо, з класиками - як в класифікації порно: те, що дозволено класикам, сучасникам зась.

Але тривожить інше: позиція, коли винним є журналіст, багатьом відверто подобається - бо їх так влаштовує. Приміром, в історії з «послідовниками Колумбайна» вона однозначно влаштовує вбивць. Бо це знімає з них відповідальність - «я не винен, мене надихнули». А ще школу. Навіщо дбати про френдлі атмосферу й цікаві уроки? Хіба педагогіка може конкурувати з ранковою газетою, яка неодмінно надихне кількох бовдурів влаштувати пубертатну масакру із застосуванням вогнепальної зброї? Ну і продавцям зброї теж не варто мучитися. Якби не ЗМІ, хіба б школярі знали, де в цієї штуки курок і куди запихати кульки? Сама по собі зброя ніщо, а от ЗМІ, як виявляється, роблять її ефект убивчим. У буквальному розумінні. Між іншим, тільки повторний розстріл у школі змусив Сенат США запровадити більш жорсткий закон про контроль над зброєю. Ще раз: тільки контроль (!). З другого разу (!). Отже, Сенату теж відповідальність журиків тільки на руку.

Зі схожою тезою про деструктивність медіавтручання («Якби не ці журналісти...») довелося зіткнутися зовсім нещодавно. Під час Львівського форуму видавців відбулося дві хуліганські акції - одна під час прес-конференції поетичної антології «120 сторінок Содому. Поезія геїв та лесбійок», а друга - під час презентації цієї ж книжки в театрі Курбаса. Потім аналогічні акції відбулися в Києві у книгарні «Є» та в галереї «Я» Павла Гудімова. Хуліганський гомофобський гепенінг для галереї завершився підпалом.

Особисто я була присутня в театрі Курбаса. І, чесно кажучи, я б туди не пішла і книжку, напевно, теж не купувала б. Але напередодні видавець Андрій Мокроусов («Критика») розповів про інцидент на прес-конференції. «Тепер я знаю, який на смак майонез із кондома», - знічено хохмив Мокроусов, якого разом із авторами антології закидали білим, як сперма, соусом.

Тому книжку довелося купити, бо гомофобна акція, а разом із тим і неадекватна реакція депутатів Львівської міськради з вимогами припинити неподобство зробила цю збірку подією з історії повсякдення мого дикого краю, а на презентацію довелося піти як на громадську акцію - поки війна зі жлобством триває, ти завжди солдат.

Як усе виглядало: в якийсь момент до театру, оточеного - треба сказати - міліцією, що охороняла учасників акції, - увірвалося троє молодиків. Вони стягнули зі столу скатертину - розбилася склянка, розлилася вода, один із хуліганів ледь не впав, але його підхопили й вивели. Решту вивели теж. Серйознішого дебошу нападники вчинити не могли - ледь трималися на ногах.

Знайшлися люди, які сказали, що і в цьому інциденті винна преса. Що геї зі своїми віршами мали би сидіти тихо, як мишки, тоді би про них не дізналася «Свобода» (відповідальність принаймні за львівські акції взяв на себе молодіжний гурток партії «Свобода» - «Тризуб»). Бо майонез, звісно, змити можна, а без піару таку збірку не продати. Та й у «Свободи» свого піар-ресурсу немає - за піар готові душу продати. От обидві сторони конфлікту знайшли одна одну й використали ЗМІ. А якби ЗМІ зробили вигляд, що нічого такого не було, то, за логікою закону про деструктивну інформацію, не було б і підпалу галереї. А може, хтозна, і віршів би цих не було, і «Свободи» б не було...

Але повернімося до логіки «закону про деструктивну інформацію»: замовчування важливої інформації теж підпадає під дію закону; приклад, який наведено, - злочинне  утаємничення Чорнобильської аварії та її наслідків. Але якщо припустити, що не було ніякої таємниці і що газети повідомили і про аварію, і про її шкоду для здоров'я, і катастрофічні наслідки, у чому б тоді звинуватили пресу? У зриві першотравневого параду та міжнародної велогонки? Організації масової паніки? Транспортному колапсі?

Але варто зрозуміти й інше: оперативне та повне інформування про «Чорнобиль» неможливе без щоденних тренувань зі здобування максимально повної інформації. Щодня. І з приводу Колумбайна, і з приводу аварії потяга. Бо кожна з цих тем - потенційний «Чорнобиль».

Конкурентна боротьба на медіаринку додає до здобутих фактів смаженої стилістики. Політична реальність підсовує замість фактів зливи, а замість коментів високопосадовців - емоційні обзивалки дорослих людей одне на одного.

«Всі брешуть» Хауса - актуальне як ніколи. Але уявіть собі Хауса-журналіста. Відділ у три людини, що займається одним розслідуванням - не день, не два, а скільки треба. По дорозі до розв'язки і постановки правильного «діагнозу» на об'єкт вашого журналістського «лікування» очікує все - кривавий пронос, біопсія та пара-трійка реанімацій. Зате потім методом проб і помилок на живих людях вам таки вдасться знайти правду і повідати її світові. І так - у кожній серії кілька сезонів поспіль.

Це в кіно. А насправді крапка в історії про журналіста-Хауса ставиться після речення «Всі брешуть». Решти елементів сюжету в реальності не існує. Права на біопсію теж. Шанси поставити діагноз у складному випадку в тебе фактично нульові. Довести його - мінус 1. От спитайте себе, кому ви вірите в історії про ґвалтування дітей в «Артеку» депутатами Верховної Ради. Колесніченку? Уколову? Омельченкові? Директорові табору? Луценку? Монтян? Чи все-таки Хаусу? І ще - чи винні журналісти в тому, що правди ви/ ми ніколи не дізнаєте(мо)ся?

ЗМІ є лише четвертою владою. Без претензій на першу, другу і третю. І відповідальність за першу, другу і третю несуть не тільки ЗМІ. І ЗМІ є важливим, але не єдиним засобом контролю. І якість роботи ЗМІ залежить великою мірою від того, наскільки правдиву, точну й оперативну інформацію вони можуть отримати від перших трьох. Тобто наскільки висновки, приміром, про вердикт суду можуть бути 100-відсотковим доказом винуватості чи невинуватості, а не платоспроможності тої чи іншої сторони конфлікту.

І тепер якщо ви не знаєте, що саме є правдою, і більше того - знаєте, що ви її ніколи не дізнаєтеся, як ніколи не дізнаєтеся правди про вбивство Гонгадзе, то чи писати про це є деструктивною інформацією?

Але з другого боку: які у вас шанси не написати про подію, яку обговорюють мільйони ваших читачів? Яка вже призвела до фактичної відставки одного з керівників виборчого штабу БЮТ? Відповідаю: у вас (вашого ЗМІ) немає на це шансу.

Звісно, все це надто схоже на технологію, щоб нею не бути. Проте «схоже» не є професійним аргументом.

І звинувачувати ЗМІ в тому, що вони реагують на зливи - це все одно, що звинувачувати МНС за те, що вони щоразу реагують на дзвінки телефонних хуліганів «Нашу школу заміновано». Знають же, що брешуть, а все одно - багато шороху й контрольної не буде.

Так, цього разу бомба виявилася з лайном. Дісталося всім без жодної надії на хімчистку - це вже вам не майонез (але й не кров і не відрізані голови). Проте давайте начистоту: розслідувати цю історію журналістськими методами нереально. Збір коментів і відкритих заяв, тиражування різних точок зору не зніме жодної підозри з жодного з фігурантів. Офіційні заяви тільки поглиблюватимуть недовіру до правоохоронних органів. Подробиці на кшталт: «Я говорила з цими дітьми - це жахливіше, ніж порнофільм», викликатимуть гидоту і тривогу. На що й розраховано.

Так, закон про деструктивну інформацію міг би знешкодити «педофілічну бомбу» на рівні теми. Відкриваєш газету «Сегодня» - а там «Лебедине озеро». Заходиш на УП і pro.ua - і там «Лебедине озеро». Переходиш на «Детектор медіа» - а там репортаж із конкурсу балетних рецензій.

Очевидно, флуд не може регулюватися на рівні законодавчої заборони тої чи іншої теми. Флуд, навіть технологічний, - це побічний ефект демократії, хоч як би важко не було сприйняти саме таке формулювання. Побічні ефекти можна лише попереджувати і старатися їх мінімізувати. А для цього не треба додаткових законів про деструктив. Усе давно відрегульовано: презумпція невинуватості, захист персональних даних і приватного життя.

Я, чесно кажучи, щиро сподіваюся на те, що на ЗМІ, які розголосили імена як потерпілих, так і підозрюваних у скоєнні злочину, очікують позови, а в корпорації попереду - серйозні дискусії про міру конфіденційності тої чи іншої інформації.

Але в Тетяни Монтян, котра стверджує, що журналісти, які розголосили імена жертв, не кращі за ґвалтівників, хочеться перепитати: от ви в цьому впевнені?

Фото - moleskine.in.ua