На сторінках ТК вже згадувалось ім'я 89-річного українця Івана Дем'янюка, оголошеного переважно європейською пресою «найбільшим воєнним злочинцем, причетним до смерті 29 тисяч євреїв». Слідом за Сергієм Грабовським, який першим звернув увагу читачів ТК як на суперечливий контекст показового судового процесу над Іваном Дем'янюком, так і на подвійні стандарти європейських ЗМІ, коли йдеться про події Другої світової війни, до дискусії долучається Галина Койнаш.

Нагадуємо, що «Детектор медіа» залишає за собою право не поділяти думок позаштатних авторів.

Вплив інформаційної доби надто переоцінюють. Спокуслива простота Голлівуду залишається привабливою і проникає всюди. Нам потрібні пігулки, щоб легше жилось, а ще - герої та лиходії, щоб жодних клопотів не мати із розумінням сенсу. Жахливі лиходії та шляхетні герої - щоб раптом їх не переплутати, - та щоб жодних незручних запитань щодо себе не виникало. Головне, щоб у разі чого можна було перемкнутися на інший канал.

Звісно, з історією все складніше, адже вона не забезпечує хепі-ендами та не дотримується правил, за якими герої мусять перемагати і дітей не вбивають. Але попит своєї аудиторії вміють ураховувати як політичні діячі, так і ЗМІ.

Дещо врахували й цього року, коли депортували 89-річного Івана Дем'янюка, якого Німеччина звинувачує в причетності до вбивства тисяч євреїв у нацистському концтаборі «Собібор». Заперечення у зв'язку з віком звинуваченого можна - і треба - відкинути, бо злочини проти людства не мають строку давності. Не надто політкоректно висловлювати подив чи претензії, що Німеччина тепер виступає в ролі Феміди. Навпаки, це можна тільки привітати.

Підозрюю, що передбачили також можливу плутанину щодо звинувачень. Адже Дем'янюка вже судили - фактично на підставі одних і тих самих доказів, але за різними звинуваченнями. У 1988 році його засудили на смерть в Ізраїлі, а через 5 років виправдали, бо виявилося, що він не був брутальним наглядачем Треблінкі «Іваном Грозним». Свідомо чи ні плутають ці справи з різних мотивів. Ті, хто стверджує, що Дем'янюк є невинуватим, наголошують на тому, що його вже виправдано, і вважають, що його переслідують ні за що. Або що це - антиукраїнська кампанія. Німецька сторона трохи розмито згадує про «нові обставини» та висуває інші звинувачення, але навряд чи сильно переймається тим, що ЗМІ постійно згадують про того кривавого садиста, з яким Дем'янюка колись помилково спутали. Адже їй важливо, щоб цей процес «не провалився».

Я також вважаю, що воєнні злочинці мають відповідати за свої вчинки незалежно від віку, проте ця справа викликає тільки гірке почуття провалу, аніяк не тріумфу справедливості. Нових обставин, власне, немає, а все обвинувачення спирається на посвідчення, виписане на Івана Дем'янюка в таборі вишколу СС «Травники», список перевезень до «Собібору», а також свідчення українського наглядача з «Собібору» Гната Данильченка.

Все це було у розпорядженні уряду США і перед процесом в Ізраїлі, і потім, коли Дем'янюку спочатку поновили американське громадянство, а пізніше знову відібрали, «оскільки країна не має наміру терпіти перебування нацистських поплічників на своїй території». Звучить шляхетно, хоча не надто переконливо після вимушеного оприлюднення в 2005 році архівних матеріалів про «таємну історію» тісних зв'язків між владою США та колишнім начальником відділу східних армій Абверу Рейнхардом Гейленом. Інші матеріали довели, що принаймні 5 соратників Адольфа Айхманна працювали на ЦРУ, яке теж намагалося завербувати 23 інших нацистів, і що серед людей Гейлена було щонайменше 100 колишніх есесівців та гестаповців.

У недавно надрукованій книзі «Переслідуючи зло» (Hunting evil) Ґай Валтерс (Guy Walters) пише, що всупереч усталеним міфам більшість нацистів взагалі не переслідували. Він наводить приклад Фрідріха Бухардта (Friedrich Buchardt), який очолював Einstatzgruppe і брав безпосередню участь у винищенні десятків тисяч євреїв. Після війни він продовжив свою кар'єру, працюючи на МІ6, себто на англійську розвідку.

Список можна доповнити, але само по собі лицемірство держав-союзників нічого не змінює і злочин не перестає бути злочином через те, що інші злочинці залишилися непокараними.

На відміну від згаданих і багатьох інших випадків, коли держави-переможці не могли не знати, з ким мають справу, тут знаємо тільки, що Дем'янюк потрапив до полону в 1942 році. Немає живих свідків, які б могли спростувати або підтвердити його показання про те, що він із 1942 до 1944 року перебував у таборі для полонених у Холмі, а не був у «Травниках» і «Собіборі».

Проте пропонують ще один аргумент: «Всі обвинувачі Дем'янюка чи то в США, чи в Ізраїлі, чи тепер тут, у Німеччині, стверджують, що жодна людина не змогла б винести тих нелюдських умов, які було створено в Холмі». Тобто проти нього свідчить той факт, що він вижив.

Радянських полонених дійсно утримували в жахливих умовах, й смертність була високою. Чи був Дем'янюк наглядачем у «Собіборі», не знаю, але на відміну від «усіх обвинувачів» можу тільки сподіватися, що на місці полоненого я би відмовилася від подібного шансу урятуватися. Судячи з їхньої впевненості, наважуся припустити, що вони не читали слів Шаламова, «Лагерь был великой пробой нравственных сил человека, обыкновенной человеческой морали, и девяносто девять процентов людей этой пробы не выдержали».

А Дем'янюка обвинувачують не в моральному провалі, а в злочині проти людства, в причетності до вбивства 29 тисяч євреїв. Предстане він не перед Богом, а перед людьми, які, очевидно, знають, як жили та гинули радянські полонені, та ні на мить не сумніваються, що моральний іспит вони би склали на відмінно.

Нас усі ЗМІ інформують, що суд над Дем'янюком напевно буде останнім процесом над «нацистами», що він стане завершальним етапом того, що почалось у Нюрнбергу. Лейтмотивом майже всіх статей на цю тему вже давно стала згадка про кількість «помічників Гітлера» в інших країнах. Читаємо наприклад:

«Згідно з оцінкою таких експертів, як Дітер Поль із Інституту новітньої історії, кількість не-німців, які "готували, проводили чи підтримували акції знищення євреїв", була приблизно такою ж, як і кількість німців та австрійців, які займалися цією справою - приблизно 200 тисяч». Автори даної статті навіть порушують «дражливе питання», чи мова не «йде про європейський проект, який лише через певний збіг обставин міцно причепився до німецької історії»?

На Нюрнберзькому процесі судили ініціаторів жахливого злочину проти людства та людей, які свідомо й добровільно були причетні до цього злочину. Одночасно відбувався інший, не судовий процес. Держави-союзники, зокрема й СРСР, вирішували, хто може їм служити в умовах нової, холодної війни. Дуже часто це диктувала політична кон'юнктура, а не потреба в очищенні та спокуті. Підросло нове покоління дослідників і журналістів, яким із відстані часу та сучасних умов життя все видається простим. Вони роблять сміливі висновки щодо провини одних чи інших груп людей, які, мовляв, могли би більше робити для порятунку євреїв. Або за допомогою арифметики спрощують складне та розмивають фундаментальні моральні поняття. 200 тисяч німців та австрійців, 200 тисяч не-німців, а жодної згадки про те, чи добровільно брали участь, чи фактично вибирали між життям і смертю.

Хіба працівники німецьких фабрик, що виробляли «Циклон Б» для масового знищення в газових камерах, могли не знати, з якою метою його виробляють у таких об'ємах? Чи німецькі інтелектуали, зокрема й Мартін Гайдеггер, які допомагали нацистам виганяти євреїв, насправді не несуть відповідальність за Остаточне рішення? Несуть - так само, до речі, як і інтелектуали з інших країн, які намагалися не бачити чи не афішувати злочини сталінського режиму проти людства.

Важко повірити, що французи, які відправили 75 тисяч французьких євреїв «на схід», десь у глибині душі не знали, що прирікають їх на смерть. Тобто що вони причетні до масового вбивства. Вони це робили добровільно, хоча в сусідній фашистській Італії солдати елементарно відмовилися виконати накази й видати Гітлеру італійських євреїв.

Нічого нового тут немає, й можна про все дізнатися в будь-якій бібліотеці чи в інтернеті. Там же, якщо є бажання, можна дізнатися і про те, чим саме відрізнялися умови утримання англійських і радянських солдат у німецькому полоні, чим в Польщі або Україні ризикували ті, хто давав притулок євреям.

Або можна вибрати простішу, необтяжливу роль глядачів, спостерігаючи, як герої нарешті зловили лиходія та справедливість була поновлена. Все просто, безболісно.

Не все пізнається в порівнянні, а чиясь вина не зменшиться через те, що інші теж грішили. Колись були виправданими намагання знайти «Івана Грозного» і притягти до відповідальності цього брутального садиста. Засудили невинуватого, якого не стратили тільки завдяки розпадові Радянського Союзу та виявленню помилки. Тепер ідеться щонайбільше про анонімного прислужника, який у такий спосіб урятував собі життя.

Звісно, був у полонених моральний вибір, так само як був він і у в'язнів радянських таборів, як і в Гайдеггера, коли він особисто сприяв звільненню єврейських колег, як і в працівників німецьких фабрик, які робили можливим апарат знищення. Одні керувалися міркуваннями кар'єри чи політичної кон'юнктури, інші боялись залишитися без роботи чи просто хотіли вижити. Були й такі, що свідомо та добровільно організовували та здійснювали страшне зло. Вони теж зробили моральний вибір, як і ті, хто в своїх цілях допоміг їм уникнути справедливості.

Замість завершення Нюрнберзького процесу й тріумфального поновлення справедливості знову маємо показовий процес, який викликає тривожне відчуття, що організаторам потрібен міф, а уроків ані вони, ані суспільство вперто не бажають засвоювати.

Фото - novynar.com.ua