1. Те, що українське телебачення практично не виробляє власного фільмового продукту, - це аксіома. Трюїзм. Банальщина. Факт, про який можна донесхочу говорити, але який не можна змінити. Тут навіть найзапекліші оптимісти стали скептичними песимістами. Бо ж «Роксолани» та «Лесі + Роми» (що там іще?) якось замало на 46-мільйонну країну за всі часи її незалежності, чи не так?

Був, утім, ще коротенький серіал «Сад Гетсиманський», який чомусь не дуже показують - мабуть, щоб не дратувати нащадків тих, хто стріляв і саджав людей на початку 1930-х, було ще кілька подібних напівсеріалів, кожен на три-чотири години ефірного часу, і все. Бо вважати українськими серіалами продукцію, зняту на нашій території за сценаріями наших громадян із життя «середньої смуги» Росії, починаючи з «Буржуя...» - пробачте. Це все одно, що чотири, українських за назвами, фронти Червоної армії вважати справді українськими - попри те, що там було чимало солдатів, сержантів і лейтенантів (ба, навіть зо два десятки генералів!) з України.

Іншими словами, такі «українські» серіали - це у кращому разі «українська» кока-кола чи «український» біґ-мак.

2. Тим часом головна відмінність телесеріалу від біґ-маку у тому, що це не лише пожива, такий собі електронний фастфуд, це не тільки розвага для масової аудиторії, не лише зручний засіб для розміщення рекламних вставок, не сам по собі, скажімо, претендент на якусь міжнародну премію, а ще й неодмінна складова сучасної національної культури. Є така культура як цілісність - є успішна нація. Нема цілісної культури - наявна дефективна нація. І скільки не малюй різноманітні «прориви», вони неодмінно перетворяться на «нариви».

Хоча, з іншого боку, дехто вбачає і в кока-колі складову глобальної культури, тієї, що витісняє культури національні. Але, все ж таки, головне призначення кока-коли - опинитися у шлунку. А телесеріала - відбитися у голові.

3. Ясна річ, навіть найкращі і найпрофесійніші телесеріали власного виробництва зовсім не гарантують, що влада не буде красти, а народ - не обмінювати свободу на гречку. Проте з якогось дива Індія, Єгипет, Мексика, Аргентина, Бразилія, Ліван (список можна легко продовжити на кілька рядків) - ці всі держави, які недавно належали до «третього світу» (нині навряд чи це так), чомусь робили і роблять численні телесеріали, наче від самого факту їхньої наявності залежить поступ зазначених країн - не тільки культурний, а й економічний і політичний.

А, може, і справді залежить?

4. Під час хвороби випала нагода передивитися в інтернеті кільканадцять серій «Доктора Хауса» - популярного як у «широкому світі», так і на наших теренах серіалу. І хоча український переклад на СТБ, як на мене, часом дещо кращий і живіший, ніж у цьому російськомовному варіанті, і хоча, на думку моїх друзів-медиків, спеціальні терміни нерідко перекладені неточно (чи просто не знайдені наші аналоги суто американським медичним поняттям), - все одно серіал цей дивишся з інтересом, він втягує і захоплює (не в останню чергу, до речі, тому, що в інтернет-телебаченні майже відсутня реклама, отже, ритм фільму практично не збивається).

Хоча, з іншого боку, що там такого? Звичайний "виробничий фільм", як говорили в радянські часи... Ну, головний персонаж, ну, гра деяких (не всіх, до речі), акторів... Динамічні повороти сюжету... Сентименти в належних місцях плюс подолані труднощі в інших плюс перемога над грошовитими негідниками, які існують навіть у благополучній Америці... А в результаті - видовище, вище за середнє.

Утім, ще один плюс, про який я забув, - прихована реклама американської медицини, яка щось таки може не тільки тому, що оснащена пречудовою технікою та медикаментами, а й має нестерпних у спілкуванні й геніальних у практиці докторів хаусів. Утім, хто їх не має? Дивакуватий, але вправний лікар - це неодмінний персонаж усієї світової літератури та світового кіно, від Росії до Індії, від Англії до Аргентини. Власне, тут і специфіки не так багато - бо ж навіть хабар поліції у нас теж дають найчастіше зелененькими папірцями з портретами президентів США...

5. А тепер знову про українські серіали.

Ясна річ, услід за «Доктором Хаусом» (навіть за умов кризи) котрийсь із провідних російських телеканалів навряд чи втримається від спокуси зняти в Україні і з українською обслугою й акторами другого плану черговий фільм із життя російської глибинки, тільки вже на медичні теми. І згубить ідею за допомогою вдячних за заробіток сержантів-хохлів. А тим часом саме на українському підґрунті серіал із життя лікарів якоїсь обласної лікарні швидкої допомоги міг би стати непересічним, ба, навіть вельми комерційно-вигідним проектом. Бо де ж іще, як не у нас, і Чорнобиль із його наслідками, і жива пам'ять про чернівецьку алопецію, і сакраментальні щеплення підлітків індійською вакциною, і виїзди на заробітки мільйонів люду (а що за недуги вони можуть із собою привезти?), і десятки моряків, що побували в піратському полоні (не тільки ж «Фаїна» там опинилася), і тисячі миротворців, які побували в Африці та Азії, - і так далі. Де ще, як не у нас, така можливість мовної гри для характеристики основних персонажів - від питомої львівської ґвари до того, що у Донецьку чомусь вважають «языком Пушкина», плюс, звісно, всі різновиди суржикового сленгу.

Власне, куди там чорношкірим і білим американцям із їхніми проблемами до галичан і донеччан, навіть - чи тим більше - з числа освіченої публіки (до речі, ще жоден телефільм не показав питомого галицького інтелігента - а там-бо є лікарські династії, які тягнуться з часів Франца-Йосифа). Ну, а стосунки медиків із чиновниками, з рекетом, із політиками, з бізнесюками... А обладнання наших провінційних лікарень... І, зрештою, новації Леоніда Михайловича Черновецького у сфері медичного обслуговування... Та доктор Хаус або застрелився б у перший же день, або, переживши екзистенційну кризу, на другий день повів би народ на штурм урядових бастіонів, полишивши, як Че Ґевара, лікарську практику!

Теж, до речі, непоганий серіал міг би вийти на українському ґрунті.

6. Але ж комусь треба й людей лікувати, чи не так? А комусь - знімати на цю тему добрі телесеріали.

Медична і навколомедична тематика для телебачення - вельми вдячна. Колись у СРСР користувався великою (і, між іншим, достатньо заслуженою) популярністю телесеріал «На все життя, що залишилося» - про фронтовий поїзд-шпиталь. Звичайно, часи змінилися, але чи істотно змінилися люди у нашу наче-постмодерну-добу? Тоді вони з великою охотою дивилися максимально деполітизований, як на радянське телебачення, фільм, - і зараз, дивлячись «Доктора Хауса», віддають, як видається, перевагу професійно показаним екзистенційним людським проблемам і пристрастям перед усіма «бандитськими Петербургами» та черговими братами, братанами і брателлами.

Ясна річ, сьогодні можна «вклеїти» як одну з основних ліній ще й лесбійське кохання, як у латиноамериканському, якщо не помиляюсь, «Центральному шпиталі», що з ним можна ознайомитися (з англійськими субтитрами) на You Tube, але і без цього матеріалу на українському ґрунті вистачило б. А актори у нас, між іншим, є, й непогані - це, якщо хтось сумнівається. Та й знімальну групу можна скомплектувати швидко: ця публіка навчилася чимало на фільмах із життя російської глибинки. Були б гроші та охота. До речі, гроші не надто великі - серіали такого штибу зазвичай знімаються без різних комп'ютерних «лялечок».

7. Ба більше: сьогодні Україні катастрофічно не вистачає, умовно кажучи, позитиву. Не якоїсь гламурної єрунди, а професійно показаного вміння долати реальні труднощі та проблеми. Бо знов-таки йдеться про національну культуру (тобто систему цінностей, ідеалів та настанов дії громадянської спільноти певної країни), яка тільки й може допомогти людям учепитися за власне волосся - і витягнути себе й країну з прірви. У 1930-х роках у США Голівуд зіграв непересічну роль у створенні відповідних масових настроїв (телебачення за океаном тільки-но робило перші кроки).

І якщо ушкварити серіал рівня бодай на 1/4 «Доктора Хауса» десь на рік із тим, щоби головний персонаж ненав'язливо підвів глядачів до того, які саме ідеї потрібні для розв'язання медичних та інших проблем - це стане вагомим чинником у виході України з кризи. Бо ж в іншому разі нам усім розкажуть, яка це гарна річ - «суверенна демократія», і що тільки різноманітні «спільні євразійські простори» відкриють усім східним слов'янам шлях до порятунку. Звичайно, зарані перебільшувати вплив такого серіалу і демонізувати його не варто, але ж і применшувати теж не варто, чи не так?

...Проте, пишучи ці рядки, знаю наперед: ніхто в ближчі 20 років не профінансує створення такого серіалу в Україні. Які б фінансові й політичні вигоди він не одержав. Така вже наша хвора реальність, а для того, щоб її діагностувати та вилікувати, не вистачить і десяти докторів хаусів. Навіть у разі, якщо вони, вслід за Че Ґеварою, замінять скальпелі на гвинтівки.

Автор - кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників.

Текст вперше опублікований у журналі «Детектор медіа» №3/2009