Все почалося з випадку. Прикрого до сліз. Хоча спочатку нічого біди не віщувало. Колезі запропонували підробіток на автоканалі (повірте, сама не знаю, що це). Робота - не бий лежачого, але поморочитись треба. От тільки платня за це пропонувалася така собі - три тисячі гривень на місяць.

Відтарабанивши шість сценаріїв, колега рушила за гонораром. І за все про все отримала свої ... триста гривень. Як бонус - не затьмарений совістю привітний погляд замовника. Та що ж це робиться, бідкалися усі в нашій редакції. Треба негайно про це розповісти, щоб інші не обпеклися, шуміли ми. «Я не підписала із ними жодних паперів,- відказала колега, - сама винна».

Оскільки єдиного на всіх проекту наша редакція не мала, кожній  із нас довелося йти поневірятися по людях у пошуках заробітку. Йшли ми не стрункими лавами в одному напрямку, а хаотично розсіялись по ниві вітчизняного телебачення, намагаючись охопити всі пропозиції. «Вісті з полів» не те щоб насторожували - лякали!

І не найстрашнішим було те, що головний редактор одного із проектів на провідному каналі затвердив наш сценарій; ми, окрилені успіхом, відзняли майже половину програми, але потім,  випадково перетнувшись на каналі із продюсером проекту, почули: «Читала я ваш сценарій. Це все не те». Після чого нас звинуватили у непрофесіоналізмі. В УСНІЙ угоді перед початком співпраці нам чітко сказали: якщо зістрибуємо на будь-якому з етапів, грошей не отримуємо. Самі винні, подумали ми.

І не найсмішнішим виявився принцип роботи на продакшні, що робить програму для «Інтера». В числі його засновників - наша колега з Москви. О, велика старша сестра! Вона змушує редакторів писати сценарії російською, бо ні бельмеса не розуміє українською (і закортіло ж тут працювати!). А потім усі ці сценарії назад перекладає українською спеціально найнятий редактор. Отаке ноу-хау. А все тому, що пані твердять, що українське телебачення років на десять відстало від російського, і якщо вони не прочитають, то колоніальні писаки такого понаписують! Нехай. Самі винні!

«Взятися за перо» змусив останній випадок. Новостворений канал для дітей пропонує роботу. Чудова новина! В особистій зустрічі представник каналу просторікував про принципово нове телебачення, яке він створює.

Для довідки: на каналі поки що не передбачається ані камер, ані павільйонів, ані операторів з режисерами. Нам натхненно розповідали про телевізійників на лондонському каналі, які так вразили уяву нашого візаві. Телепродукт від початку до кінця вони роблять самостійно - пишуть, знімають, монтують, видають в ефір. Нас переконували у тому, що журналістики в Україні не існує, бо твір на вільну тему - це не журналістка. І що професію треба конвертувати - у знання нових технологій, програм тощо.

Нас вчили, що треба самовдосконалюватися. Перекладаю вищесказане. Набирається семеро журналістів, кожен із яких відповідає за один день на тиждень (канал цілодобовий). І ці «семеро козлят» повинні робити принципово нове телебачення - написати сценарій, записати з акторами звукоряд, знайти картинки (із запропонованої небагатої бази або в Інтернеті у себе вдома) і самотужки зліпити все це у псевдомультик. Між рядків - халтура вітається. Але принципова новизна у тому, що із працівниками не передбачається підписувати жодних трудових угод. Спочатку зроби чотири ефірні дні на місяць, а якщо вони підійдуть, ми тобі заплатимо. Гарантія - щире слово роботодавця.

Я погоджуюсь із тим, що професію треба конвертувати (знання за плечима не носити), я погоджуюся, що самовдосконалення - це шлях журналістського джедая. Але самовдосконалення у професії конвертується у гроші! У протилежному мене ніхто не переконає. Інакше це просто бухгалтерія - взяти на чотири посади одну людину, навішати їй локшину на вуха, і вважати себе найхитрішим.

Таке враження, що наше телебачення спростувало усі закони діалектики. Замість прогресу по спіралі - рух по колу. Таке враження, що ніби й не було цих вісімнадцяти років досвіду. Обнулилися. Принципово нове телебачення під гаслом «Привіт, дев'яності!».  Чого тільки варті комерційні пропозиції каналів журналістам: « ... доларів за курсом 5,5, 6,0, 7,7». Якраз настав час згадати, яким був курс у дев'яностих. Таке враження, що телебачення, створюючи міфи, загралося і створило міф про себе. Що воно є і чогось варте. Самі винні?

Наталія Василюк, «Перша редакція»