Freedom's just another word for nothing left to lose,

Nothing ain't worth nothing but it's free ...

Свобода означає тільки, що нам нема чого втрачати.

Ніщо нічого не варте, але й нічого не коштує

(з пісні)

Вулицею біжать двоє чоловіків - спереду чорношкірий у джинсах, за ним типовий англійський «боббі» - поліцейський у формі. Отаку фотографію повісили в англійській підземці. Не звернула би увагу, якби не надпис: «Черговий приклад поліцейських упереджень, чи приклад твоїх?». Стає ніяково, й уже уважно читаю... Виявляється, це дійсно погоня, але обидва кинулись навздогін за підозрюваним, і той спереду є начальником відділу дізнання, котрому допомагає рядовий поліцейський. А ви що подумали? Я теж.

Реклама проти стереотипів і вимушений сеанс самоаналізу запам'яталися. Дуже хотілось би те саме сказати про рекламну акцію, спрямовану на боротьбу з расизмом, що розпочалася в Києві минулого тижня. Нікого не критикую, але давно ставлюсь або зі скептицизмом, або ніяк до закликів когось чи щось любити, поважати, не бити. Зазвичай, не реагую ніяк, іноді з роздратуванням. Треба протидіяти всім формам примітивного маразму, але ж не тільки закликами.

Трохи контексту. 1993 року вбивство 18-річного чорношкірого британця й ціла низка помилок із боку поліції, в результаті чого ймовірні вбивці уникнули покарання, викликали хвилю обурення та звинувачень у расизмі. До кінця не відомо, чому так ганебно невдало провели розслідування, але суспільний резонанс трагедії, напевно, підштовхнув правоохоронні органи вжити заходів із протидії расизму не тільки в суспільстві, але й у себе. Судячи з усього, можна констатувати значні успіхи.

Що, на жаль, не завадило ультраправій Британській національній партії (БНП), з відверто расистською й нетолерантною платформою, перемогти на місцевих позачергових виборах. Результат приголомшив багатьох британців, хоча не можна сказати, що важко було його передбачити. Адже серед країн ЄС економічна криза чи не найсильніше вдарила Англію, й наразі на кожну посаду в центрах зайнятості претендують 10 кандидатів. Багато людей вважають, що іммігранти відбирають у громадян роботу.

Картина знайома? На тлі перемоги ВО «Свобода» на тернопільських позачергових виборах деякі подібності впадають в око. Втім, як і кілька істотних різниць, про котрі далі буде мова. До речі, в Англії справді працюють - часто легально - дуже багато громадян інших країн. В Україні іноземці рідко становлять конкуренцію. Щоправда, це скоріше деталь. Адже обидві партії публічно стверджують, що не виступають проти когось, просто вони «за своїх». Однак вельми проблематично примирити їх обмежене розуміння «своїх» із плюралістичними засадами демократичної країни.

Подібні й радикальніші погляди стають популярними під час будь-яких криз, і такі перемоги очікувані. Чим вони закінчаться - значно менш прогнозовано, й не тільки через низку інших чинників, передусім абсолютно зрозуміле розчарування в нинішніх політичних силах при владі в Україні.

Влада як в Україні, так і в Англії виступає проти ксенофобії й нетолерантності. Можна припустити, що в Англії - з огляду на законодавче закріплення, державні органи з протидії дискримінації та неминучі скандали з приводу будь-яких проявів расизму з боку політиків, зірок або ЗМІ - радикальним угрупуванням буде важко істотно збільшити кількість прихильників. Проте підстав розслабитися немає жодних, і цілком можливо, що ця перемога послужить добрим уроком для влади. Слід зазначити, що в усіх європейських країнах наразі дуже серйозно ставляться до ймовірного зростання напруженості та агресії в суспільстві.

Що буде в Україні - складніше прогнозувати й тому, що реакція органів влади на очевидні загрози занадто часто лишається на рівні красивих слів.

Минулого тижня в деяких ЗМІ повідомили, що «Рада підсилила відповідальність за розпалювання ворожнечі». Згодом з'ясувалося, що прийняли законопроект тільки в першому читанні, хоча й за основу. Чи за інерцією, чи заради красивих слів - не можу сказати, але ще кілька днів в усіх ЗМІ можна було читати про благородні наміри всерйоз узятися за боротьбу зі злочинами на ґрунті ненависті. Писали, до речі, й в іноземних ЗМІ. Приємно, що й казати, щось позитивного почитати про українську владу.

Втім, проблема з красивими словами полягає в тому, що рано чи пізно вони стикаються з реальністю. Цього разу довго чекати на неминуче зіткнення не доведеться, оскільки законопроект хоча й додає декілька нових колізій, жодних проблем у чинному законодавстві не усуває. Гіпнотизують повтори фрази «з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості», й справді складається враження, що законодавець нарешті усвідомив проблему. Проте в своєму юридичному висновку В'ячеслав Якубенко нагадує: ст. 67 ККУ передбачає, що мотив расової, національної чи релігійної нетерпимості обтяжує будь-який злочин. Якубенко теж не вважає заміну слова «громадян» на слово «людей» принциповою, оскільки прокуратура жодного разу не відмовлялася порушити кримінальну справу за ст. 161 через громадянство потерпілого.

Може, краще почнімо з того, чому ж закон практично не застосовується? Якубенко називає ст. 161 мертвою (й має на те всі підстави), але ж без неї протидія найнебезпечнішим проявам маразму залишиться на рівні закликів на кшталт «люди, будьте толерантними!».

Не тільки українські правозахисники вказують на проблеми із застосуванням статті 161. У Третій доповіді по Україні Європейська комісія проти расизму й нетерпимості (ЄКРН) повторила всі зауваження з попередньої доповіді; вона явно ставиться без розуміння до відсутності дієвих спроб удосконалити законодавство. Слід зауважити, що завжди складно знайти прийнятний рівень захисту суспільства від розпалювання ворожнечі без надмірного обмеження свободи слова. Але ж відомо, що статтю 161 фактично не застосовують, оскільки вельми складно довести умисність дій. Хіба не треба в пострадянському просторі нагадати, що не всі совєцькі танки захищали братський народ, й не всі «захисники» свободи визволяли людей? На тлі зростання ксенофобії та безсумнівної активізації різноманітних радикальних угрупувань, зокрема й тих, хто явно ставить за мету дестабілізацію держави, вперте небажання змінити положення закону, котре захищає хіба що від тугодумів та одиниць, які самі покаялись, абсолютно незрозуміло.

В Англії, до речі, нарешті ввели дві умови: умисність дій або цілком імовірне підсилення ненависті в результаті дій чи матеріалів. Теж, напевно, не ідеал, але ідеальний вихід за визначенням виключається через необхідність захищати свободу слова. Тим не менш, бездіяльність на фоні дедалі більш вишуканих методів пропаганди та розповсюдження філософії насильства й ненависті нічого та нікого не захищає.

Як у законодавстві, так і в усіх сферах публічного життя, маємо якнайчіткіше визначити припустимі обмеження свободи. В чинному законі замість чіткості маємо кашу, де одне - наприклад, приниження національної честі та гідності, невиправдано карається, а друге - можливо, недостатньо суворо. Проте все суто теоретично, й тому нікого не обходить те, що за законом деякі вочевидь нетолерантні, але особисті погляди, без жодних закликів до насильства, становлять правопорушення.

Законопроект, який, очевидно, не впорався із завданням, прийняли за основу в парламенті. Треба ініціативу привітати, а якнайоперативніше підхопити й розвинути, щоб цього разу не вдовольнитися словами. Не завадило б водночас спробувати вирішити інші проблеми, що гальмують реальний поступ. Дуже важливо, щоб усвідомлення зростання злочинів, скоєних на расовому ґрунті, теж не обмежувалося словами. Бо слова в законі можуть бути, але чи визнають правоохоронні органи расову мотивацію - зовсім інше й вельми болісне питання. В січні цього року ЗМІ повідомили про жахливе вбивство нігерійця на вулиці у Львові. Протягом декількох тижнів, думаю, під тиском правозахисників та ЗМІ, правоохоронці звітували про поступ, точніше, відсутність такого в розслідуванні. Стверджували, що хоча вбивцю не спіймано, можна зі стовідсотковою впевненістю сказати, що скоїв убивство не скінхед. Мусимо сподіватися, що дійшли такого висновку не тільки на підставі показань свідка, що нападник мав звичайну зачіску. Не хочу сказати, що правоохоронці щось приховують, але тепер маємо ситуацію, коли прокурор частіше за все не вбачає расової мотивації навіть там, де її дуже складно не розгледіти. Слідство часто не хоче порушити справу за статтею 161, бо занадто важко довести її до справедливого вироку в суді. Натомість багато спостерігачів, зокрема й іноземних, ставляться вже з недовірою, коли їх запевняють, що невідомі залишаються невідомими, але точно не расистами. Цілком можливо, в деяких випадках вигадують мотиви, яких насправді не було.

Повернімося до питання свободи - тої самої, що заслуговує на слово. Точаться затяті дискусії довкола реєстрації інтернет-видань. Багатьох насторожує будь-яка участь СБУ чи збільшення контролю взагалі. Щодо контролю не можу погодитися, навіть не вважаю припустимою добровільну реєстрацію. Певною мірою готова, слідом за Вольтером, захищати право людини на погляди, які викликають у мене відразу. Але Вольтер, перепрошую, не лазив інтернетом і не міг спілкуватися з великою кількістю людей. Ми з вами можемо. Та й не тільки ми, але й люди й сили, що переслідують украй сумнівні цілі. Бомби та зброя вбивають швидше, але слова, що закликають до ненависті, що переконують, ніби хтось за однією чи іншою ознакою є ворогом, теж мають могутню нищівну силу, якої не варто недооцінювати.

Здається, ані чинний закон, ані законопроект не передбачають реального захисту від матеріалів, що розпалюють ворожнечу. У квітні виповниться рік від опублікування в газеті «Крымская правда» сумнозвісної статті Наталки Астахової «Принесенные ветром». Здавалось би, не так важко довести, що авторка навмисно розпалює ворожнечу проти кримськотатарського народу. Більше 6 місяців лунають заклики захистити Крим і протидіяти тим силам, що зазіхають на цілісність держави. У ЗМІ з'явилося з тисячу статей про інформаційну війну, але стаття досі там висить. Можу назвати кілька інших випадків, де треба було би щось робити. Й цілі сайти - «Патріоти України», «Народний оглядач» та інші, що абсолютно безкарно поширюють свою отруту. Сайт «Народний оглядач», до речі, не будучи ЗМІ, нахабно передруковує звичайні повідомлення з нормальних сайтів, як, наприклад, УНІАН, і своїми токсичними заголовками, рисунками тощо спотворює інформацію та вводить людей в оману.

У Третій доповіді по Україні ЄКРН рекомендує українській владі «під час внесення поправок до Кримінального кодексу спиратися на параграф 18 її, ЄКРН, "Загальнополітичної рекомендації №7"». Ця рекомендація підкреслює необхідність карати навмисні заклики до насильства, ненависті й дискримінації за умови їх публічного висловлювання. Уточнюється, що публічними можна вважати висловлювання під час зборів неонацистських організацій та в інтернет-форумах.

Скажу чесно, це насторожує, втім, як і дуже багато з того, що стосується обмеження прав і свобод. Ще не розвинуто механізми, які би захищали журналістів від тиску з боку різних органів влади. Але не бачу логіки в ситуації, де друковані ЗМІ теоретично несуть відповідальність за неправдиву інформацію, за розпалювання ворожнечі, натомість аналогічні засоби, що знайдуться в інтернеті і, відповідно, мають ширше коло читачів, можуть написати, що заманеться.

Логіки не бачу, та й сумніваюся, що відсутність чітких вимог та заборон дає більше свободи, радше вже більше простору для сваволі. Страшно не те, що всі ЗМІ - як друковані, так і електронні - мають пройти реєстрацію, а те, що бракує захисних механізмів проти зловживання, та й елементарної солідарності. Сваволя можлива, коли всі тремтять за зачиненими дверима. Коли разом, нас справді багато.

Вибору, на мій погляд, просто немає. Це, щоправда, за умови, що досі йдеться про демократичний вибір. Можна почути безліч інших висловлювань стосовно того, що маємо робити, та й обов'язково - хто винуватий. Зростає напруженість, активізуються рухи, яким дуже вигідно, коли бракує робочих місць, грошей, упевненості в майбутньому.

В таких умовах завжди під загрозою наша з вами свобода. Як на мене, тепер треба докласти зусиль, щоби контроль і відповідальність взяли на себе ЗМІ та громадськість. На засіданні від 26 лютого Міжвідомчою робочою групою з питань протидії ксенофобії, міжетнічній та расовій нетерпимості було ухвалено рішення звернутися до Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі (НЕК) та Мін'юсту з пропозицією внести на розгляд КМУ узгоджені пропозиції щодо включення НЕК до переліку державних спеціалізованих установ, які здійснюють судово-експертну діяльність за фактом розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі й ненависті, приниження національної честі й гідності або образи почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями.

Довіра, звісно, річ дуже суб'єктивна, а може - в читача тільки позитивні думки щодо ймовірної ролі пана Костицького й інших членів НЕК у новій сфері. Точніше в сфері, про яку Костицький дуже багато говорить останнім часом, але в якій нічого не робить (на відміну від його активності в захисті від порнографії). Нагадаю, висновки НЕК в обох сферах наразі не мають статусу судової експертизи.

Доречно було б організувати публічне обговорення за участю представників ЗМІ, Інтернет-асоціації України, громадських та правозахисних організацій і всіх зацікавлених. Тільки пора вже перейти від круглих столів до робочої зустрічі, на якій можна було би узгодити й розробити пропозиції щодо поправок до Кримінального кодексу з питань свободи слова. Треба прибрати все, що втручається в завітне право людини мати й висловлювати свої погляди, а встановити реальні санкції проти тих, хто використовує засоби масової інформації для пропаганди насильства й ненависті. Не вважаю, що треба обов'язково притягати до кримінальної відповідальності, але нинішня безкарність загрожує не тільки тим, кого окремі мракобіси вважають «ворогами». Та й терпимість міжнародних органів до недотримання Україною своїх зобов'язань у сфері протидії ксенофобії теж не є необмеженою.

Справжня свобода тягне за собою відповідальність. Без неї слово залишається дешевим товаром, який за безцінок пропонують ті, хто хоче використовувати нас у своїх цілях.