Здається, слово «вихід» стало для Наталі Розинської доленосним. Кілька років тому вона оголошувала «Ваш вихід», а протягом останнього телесезону почала шукати і знаходити вихід в однойменному соціальному проекті на Першому каналі. Алгоритм «пошуків виходу» під її керівництвом такий: щотижня в ефірі (віднедавна у прайм-таймі щосереди) та щодесять днів – у черговій сесії запису (по три випуски за раз). На останньому записі, присвяченому проблемі психічного здоров’я українців, нам із фотографом ТК Яною Новосeловою й удалося побувати минулого тижня.

 

«Я люблю ламати стереотипи! Зокрема той, що стверджує, нібито білявки не можуть похвалитися інтелектом», – упевнено каже Наталя Розинська по телефону, коли основну справу, за якою я дзвоню їй, уже залагоджено і ми з фотографом отримали дозвіл побувати за лаштунками під час одного з записів. Так воно і є: всі, хто має честь бути знайомим із ведучою Першого національного чи, принаймні, мав нагоду спостерігати за манерою її роботи в кадрі, знають, що Наталі Розинській немає чого робити в студії розважального шоу «Хто проти блондинок?». Не тому, що їй бракуватиме самовпевненості в оточенні інших 49 білявок-розумниць, а якраз навпаки. Наталі вдосталь уваги як удома, так і далеко за його межами, тож вона не має проблем із самооцінкою та причин, щоби штовхатися в черзі за прихильністю якогось нетитулованого українця та призом у 50 тисяч гривень.

 

 

Про те, що справа Наталі Розинської потрібна людям, а сама вона має такий авторитет, яким можуть нині похвалитися тільки обрані українські телеведучі, говорять і її колеги, котрі разом із нею «шукають виходу». За словами Ольги Киргизової, одного зі сценаристів програми, на адресу редакції надходять сотні листів щомісяця і десятки дзвінків щодня – ось реальні масштаби телеглядацької довіри до Наталі. Вони з колегами не відчувають дискомфорту від того, що люди щодня звертаються до них зі своїми проблемами так, ніби їхня редакція – міліція, банк і центр психологічної підтримки водночас. «Навпаки, нам навіть приємно, що люди звертаються до нас як до останньої інстанції, – каже сценаристка. – Багато хто дзвонить і вимагає телефон самої Наталі Розинської, аргументуючи тим, що, мовляв, якщо вона втрутиться, то проблему, яку не вдається розв’язати, буде нарешті вирішено. Але, звісно, ми її номер не можемо всім давати».

 

 

Теми, за якими Наталя разом із гостями студії «шукає виходу», зазвичай обираються колегіально, ми ж у розмові з Ольгою дізнаємося подробиці того, як народилася ідея присвятити одну з програм проблемі психічного здоров’я української нації та його залежності від психічної адекватності політиків. Виявляється, цю тему ініціювала сама ведуча, якось прийшовши на летючку та поділившись із колегами нещодавно прочитаною фразою, яка її вразила: нині середньостатистичний українець почувається, як на передовій під час військових дій. Колеги схвально загомоніли, Ольга взялася за написання підводок та запитань для майбутнього випуску, згадуючи принагідно, як півроку тому готувала сценарій програми, де йшлося про іншу соціально дражливу тему – самогубства.

 

Від гостьового редактора Наталі Коваленко ми дізнаємося інсайдерську деталь: програму роблять лише жінки, загалом їх 15 осіб, із яких п’ятьох звуть Наталя (враховуючи й керівника проекту та «майже баронесу Наталю Свен Де Гір Кон Геральд»). Пані Коваленко давно працює на Першому національному: в 1990-ті була автором та ведучою кількох програм («Прийдешні знаменитості», «Секрет успіху»), згодом стала відповідальним редактором особливо важливих трансляцій (зокрема й теледебатів Віктора Ющенка та Віктора Януковича у 2004-му), а тепер днює й ночує з телефоном у руках, спеціалізуючись на підборі аудиторії не тільки для «Знайдемо вихід», але й для ток-шоу «Спокуса владою». Каже, тепер у телекомпанії такі часи, що чим більше працюєш, тим більше гарантій, що не потрапиш під скорочення. Тотальну відсутність чоловіків у програмі Наталі Розинської пані Коваленко жартома пояснює рівнем зарплат: мовляв, дивіться, що ближче до керівних посад на Першому національному, то більша концентрація чоловіків і навпаки. Наталя Коваленко – доброзичлива, комунікабельна і дуже досвідчена телевізійниця, справжня скарбниця усіляких бувальщин із легендарного життя Першого національного, але в цей момент нема на це часу: наближається початок запису, і їй треба зустрічати перших гостей програми. 

 

 

Чи не першими в АСБ-2 з’являються запрошені в якості експертів генеральний директор компанії Diva Production та людина-пересмішник Дмитро Чекалкін, а також телеведучий Андрій Куликов. Безумовно, обидва нагромадили чимало спостережень за різноманітними проявами безумств та симптомів психічних розладів з боку політиків, але назвати їх експертами з психіатрії, нехай і політичної, язик не повертається.

 

– Ну, по-перше, сьогодні багатьом українським політикам фактично вже поставлено діагноз, і мені цікаво, як запрошені на запис цієї програми психіатри будуть ці діагнози формалізувати.

– Я тут в ролі Шарікова. Пригадуєте, як до нього на медичному симпозіумі дроти чіпляли?

– Я цинік?! Та я найбільший романтик у цій країні! А взагалі, у нас із Андрієм Куликовим на початку програми планується акробатична композиція під назвою «Анамнез».

– Ніколи!

 

Поговоривши з більш серйозно налаштованим ведучим «Свободи слова», ваш автор з’ясував, що Андрій Куликов по-справжньому хвилюється, оскільки фактично дебютує в програмі Наталі Розинської.

 

– Мене запросили. І мені цікаво вперше бути саме учасником ток-шоу, тим більше на Першому національному, який я поважаю.

– Розумієте, телебачення – частина мого життя, я нічого не викидаю. І ще, я просто люблю отримувати новий досвід. Хтозна, може, колись і досвід моєї сьогоднішньої участі в цій програмі мені знадобиться.

 

 

Серед інших учасників дискусії, яких посадили в першому ряду і яким під час запису кілька разів дали мікрофон і право висловитися, – доктор соціологічних наук, заступник директора Інституту соціології НАНУ Євген Головаха (який до того ж у співавторстві з Наталею Паніною у 1994 році написав книгу «Соціальне безумство: історія, теорія, практика»); голова Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі Василь Костицький (він трохи спізнився, але прийшов із букетом червоних троянд для ведучої, яка у відповідь презентувала йому настінний календар зі своєю фотографією та автографом); депутат Геннадій Самохвалов, кілька психіатрів-науковців, співачка та благодійниця Тереза Франк, керівник Асоціації сприяння розвитку національного лідерства Олександр Корман, а також студенти Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв.

 

 

Ще перед початком запису з’ясувалося, що запланованого протагоніста дискусії Володимира Цибулька, екс-нардепа й автора всіма вже призабутого законопроекту «Про обов’язковий психіатричний огляд кандидатів у народні депутати України» таки не буде попри його численні обіцянки, тож право стати «при центральному мікрофоні», як полюбляє казати Андрій Куликов, отримав Олег Покальчук. Зробивши історичний екскурс аж до часів Середньовіччя, соціальний психолог дав, зокрема, сміливу відповідь на озвучене Наталією Розинською головне питання програми «Хто українців із розуму зводить?»: «Можливо, не на перших осіб держави (хоча й там є про що говорити), а на їхніх речників, які є людьми абсолютно відмороженими і розуміють, що їх захистять, що б вони не казали, можна було би подавати до суду за доведення інших до самогубства».  

 

 Представлений ведучою як «провідник гумористичної думки в нашій країні», Дмитро Чекалкін того вечора сипав парадоксами в дусі Оскара Вайльда, називаючи політиків «божевільними за визначенням»: мовляв, вони чомусь вирішили, що можуть подолати проблеми, над розв’язанням яких людство б’ється від самого початку свого існування. Втім, пан Чекалкін загалом не вирізнявся поміркованістю всупереч своєму дипломатичному минулому: схарактеризував події Помаранчевої революції як стан всеукраїнського запаморочення, внаслідок чого на президентське крісло балотувалася двічі засуджена людина, що, за уявленнями майстра радіорозіграшів, можливе «тільки в африканських країнах, де людожери були прем’єр-міністрами».

 

 

Характерно, що вдруге протягом дискусії до африканців апелював й інший гість студії, Олександр Корман. Розпочавши свій палкий спіч із того, що «Україні потрібен не пахан, а батько», керівник Асоціації сприяння розвитку національного лідерства несподівано для всіх договорився до того, що брати приклад нам краще не з Ісландії, де в прем’єр-міністрах лесбіянка, а із Замбії. За його словами, у 1970-х ця країна була першою за показниками розповсюдження СНІДу, але після заклику тамтешнього президента до громадян свідомо й добровільно відмовитися від дошлюбних статевих відносин, поширення СНІДу в країні було зупинено. «Щодо презервативів, то я вам хочу сказати: якщо ви маєте хоч мінімальні медичні знання, ви повинні розуміти, що вони не забезпечують захисту, тому що СНІД передається через маленькі капіляри...», – пан Корман уже налаштувався на лекцію щодо профілактики СНІДу, але був рішуче зупинений Наталією Розинською.

 

Під час запису відзначився й Василь Костицький. Він так наполягав на тому, що довкола психіатричної експертизи для депутатів та високопосадовців потрібна суспільна дискусія, наче програму на загальноукраїнському телеканалі, в якій він у цей момент брав участь, вважати такою дискусією не варто. Крім того, головний у країні захисник суспільної моралі оголосив, що серед присутніх він єдиний, хто в 2002 році, готуючись якраз до держслужби, пройшов наркологічну перевірку. Далі Андрій Куликов цитував Ліну Костенко. Євген Головаха засудив занадто недобросовісне оперування сумнівною статистикою і запропонував кожному, поки в нашій країні триватимуть негаразди, розвивати в собі задля підтримання психічного здоров’я інтелект, альтруїзм та почуття гумору. Депутат Самохвалов миттєво скористався порадою пана Головахи і привселюдно констатував: «Я нормальний!».

 

 

«Я что, м**ак?! Я лишнего снимать не хочу! На х*** журналисту два часа видео, если у него сюжет на три минуты?!» – у такій спосіб оператор крана та його механік вели суто чоловічу, але професійну розмову за допомогою гарнітури. Хоч жінки цього телепроекту «шукають виходу» без чоловічої допомоги, але на день записів завдяки співпраці з операторами Першого національного, а також компанією «Операторські технології» (яка дає в оренду кран зі своїми працівниками) в команді встановлюється тимчасова гендерна гармонія. «Она нам нравится, приятная такая и с чувством юмора, – каже оператор крану, спостерігаючи на Наталією Розинською в моніторі, – только мы ее не слушаем, оно нам не надо».

 

Тим часом Наталя Розинська, вкотре отримавши позитивну відповідь на своє основне запитання, домагалася відповіді на нього ж від чергового експерта, внаслідок чого особисто в мене почало складатися враження, що в студії потроху встановлюється атмосфера керролівського божевільного чаювання, тільки без чаю й печива. І я піднялася в режисерську апаратну. Там все було, як завжди буває під час телезаписів (хіба що зовсім не так багатолюдно, як в інших апаратних): сценарист шепоче у підслушку підказки ведучій, режисер – на кнопках, обидва дивляться на все, що відбувається у студії, уважно, але відсторонено і з прицілом – вистачить вже відзнятого, щоби змонтувати випуск, чи ще трохи потягнути.

 

 

Ближче до фіналу на студійні плазми пустили ВМЗ – веселеньку нарізку з численних парламентських бійок, змонтовану під пісню Віктора Цоя. «Я не знаю, каков процент сумасшедших на данный час, Но если верить глазам и ушам – больше в несколько раз...». Зачаровані голосом «вічно живого» виконавця, учасники програми захопилися переглядом незграбної колотнечі дорослих чоловіків у краватках біля трибуни... і почали сміятися з того, про що ще кілька хвилин тому говорили з такими серйозними і стривоженими виразами облич. «Дай мне планы улыбающихся людей!» – вкрай адекватно й оперативно зреагувала на цілком передбачувану реакцію аудиторії режисер програми Наталя Кузнєцова. І це – вічна невинна хитрість телевізійників, зумовлена суто технологічною потребою. Суспільна місія проекту – річ, звісно, важлива, але ж треба на монтажі мати різні плани облич аудиторії, а не тільки залізобетонно-серйозні. Про яку б соціально болючу тему не йшлося.