З 24 лютого на каналі ICTV стартували відразу три нових документальних проекти власного виробництва: «Життя без правил», «12 найкращих шахраїв України» та «Спецрозслідування». Набридло вже всує згадувати, що слово «розслідування» давненько стало словом-паразитом для медійного простору України. Ним озброюються журналісти, редактори та менеджери, аби надати своєму продукту вагомішого значення. Мовляв, ми тут не просто так, ми «розслідуємо».

 

Та якщо домовитися з самим собою, що показуване по телевізору, зокрема в цих проектах, – лише історії в картинках із певним набором фактажу (і що ніхто й близько не прагне приховати ці факти від громадськості, щоби журналісти, відповідно, їх оприлюднювали), задум таких проектів виглядає хоч і не оригінальним, проте доступно втіленим.

 

Наприклад, цикл «Життя без правил» анонсується на офіційному сайті каналу ICTV як 26-хвилинний документальний фільм із історій, пов’язаних однією темою. І тему для чергової програми обирають таку, щоби «викликала резонанс у суспільстві». Так, у прем’єрному випуску (24 лютого, 22:00) нам розказали про зворотній бік великого спорту, а саме боксу. Показово, що проблеми (і самих боксерів, і створювані ними суспільству) не обмежуються звичаями українського боксу: глядачу пропонується мікс історій, які підтверджують, що тема ця – всесвітнього масштабу. При цьому її українська складова все-таки домінує, адже цю проблему ми з вами мусимо вирішувати в себе вдома, а не десь за кордоном чи за океаном.

 

Але в мене склалося враження, що той самий резонанс викликає поки що не проблема професійних боксерів та їхньої агресії як така, а вічно живий, хоча й померлий за загадкових обставин Борис Савлохов, відомий тренер і не менш відомий кримінальний авторитет на прізвисько Солоха. Звернув на це увагу, бо того ж дня, тільки раніше, о 18.30, на каналі НТН у програмі «Речовий доказ» мені нагадали про Савлохова-Солоху. Причому з використанням майже ідентичного відео і в такому ж, спортивно-кримінальному, контексті. Отже, великий спорт і далі лишається в суспільній свідомості не стільки постачальником пацієнтів лікарям-травматологам, скільки початковою школою для бійців кримінальних структур. Нехай за вікном не «шалені 1990-ті», а «кризові двотисячні»: кримінал оптимізується, бійці лишаються. Принаймні, так до боксу поставилися автори згаданої програми: зворотній бік спортивного досягнення – кримінал і передчасна смерть.

 

Програма, в якій аналізувалася психологія натовпу (3 березня, 22.00), справді дала трошки ексклюзивної інформації за рахунок обраного лейтмотиву – трагедії трошки більше як 10-річної давнини в Червонограді, коли діти подушилися в кінотеатрі, прийшовши на фільм «Армагеддон». І хоча далі йшлося про тоталітарні сексти, музичні концерти та футбольних фанатів, червоноградська трагедія лише підтвердила свою винятковість і неповторність: погодьтеся, ні до, ні після випадку в Червонограді люди не гинули в кінотеатрах, у товкотнечі між сеансами. Натовп – це концерти, футбол, Посольство Боже й політичні мітинги. Причому концерти я би теж виніс за дужки: відвідувачі масових музичних дійств – народ загалом неагресивний, як би цього не хотілося Руслані Лижичко, що виступила в програмі одним із експертів «із натовпу». Співачка відверто перебільшує свою здатність завести й накрутити глядачів та перетворити їх на натовп, від якого сама ж і тікає. Масова тіснява на таких заходах – швидше виняток, ніж правило, бо навіть фанатки Руслани належать до культурних людей. Чого не скажеш про футбольних фанатів, відвідувачів псевдорелігійних збіговиськ (коли натовп віруючих і просто цікавих вітав приїзд Папи Римського, жодних серйозних проблем із людською адекватністю не виникало, мені говорили про це міліціонери в Києві та Львові. – А.К.) та політичних мітингів.

 

У цьому контексті поява серед експертів Дмитра Корчинського, титрованого розпливчастою фразою «лідер громадського руху» (який у програмі загалом говорив двічі по десять секунд), виглядає радше як потреба показати Корчинського в якості неодмінного фетиша агресії в Україні, аніж почути, що саме він скаже. Тоді як послухати незнаних масами психологів і фахівців із виживання більше, ніж вони реально говорили в фільмі, було би значно корисніше, ніж споглядати «медійних» Корчинського й Лижичко.

 

Проблема проекту «12 найкращих шахраїв України» – протилежна до проблеми «Життя без правил». Якщо «Життю» бракує хронометражу, щоби показати й розказати якомога більше, тут, навпаки, часу забагато й доводиться помітно затягувати. Історії про шахраїв не те щоб нецікаві, але реально вкладаються від зав’язки до розв’язки через кульмінацію в один хороший абзац писаного тексту. Про кардерів, які підробленими картками крадуть із банкоматів гроші (25 лютого, 22.00), і про вчителя-пенсіонера із Запоріжжя, який 7 років робив удома фальшиві долари й купував за них лише продукти харчування, та й то не делікатеси, можна з величезним успіхом зробити повноцінний сюжет для новин тривалістю до 5 хвилин. А тут півгодини треба не просто про щось говорити, а й щось показувати.

 

Тому проект тримається не на історії того чи іншого новітнього шахрайства, а передусім на особистості ведучого Остапа Ступки (на фото). Він укотре доводить: хороший актор може зіграти виставу, написану на основі телефонної книги. Звідси – постановочні зйомки, драматична гра Остапа Ступки з театральними паузами, зовсім, як на мене, нецікаве, хоча й ексклюзивне оперативне відео, яке лише повторює вже сказане героями фільму, правоохоронцями.

 

Якщо історія про пенсіонера, котрий пік удома бакси, наче млинці, ще зацікавить аудиторію старше 50 років, то аферисти, що підробляють банківські картки, залишать їх байдужими. По-перше, банкоматами ці люди здебільшого не користуються. По-друге, навіть мені у мої 38 років із першої фрази: «Будь-який хакер міг прийняти скан» важко зрозуміти глибинний зміст афери. А подібної термінологічної лексики там вистачає. Я намагаюся зрозуміти в суть без словника, не розумію, плюю й перемикаю канал. Словом, проклята свого часу програма НТН «Найвідоміші українські маніяки» за тематикою виглядає простішою для розуміння пересічним глядачем, для якого і працює телевізор. Хоча показати афери українських шахраїв і застерегти нас таким чином від їхніх колег – дуже хороша ідея.

 

Тільки б якось із назвою проекту визначитися. Лише на сайті каналу зазначено дві: «12 найбільших шахраїв» і, відповідно, «12 найкращих…». Російськомовна телепрограма, якою я користуюся, перекладає так: «12 самых значительных аферистов». Може, «найкращий» – справді не зовсім те слово, яке треба застосовувати до гадів, котрі нас із вами, панове лохи, намахують? Ось не дорахуєтеся ви, не дай Боже, грошей на картці, подивлюся я тоді, які слова ви почнете вживати на адресу «найкращих». Назву вже точно не змінять, то нехай хоч уніфікують…

 

Нарешті, «Спецрозслідування» – ця назва говорить сама за себе. Хоча продюсери, як я з подивом дізнався, націлилися на дуже дивну аудиторію. Цитую з того ж таки офіційного сайту каналу: «Головна мета, яку поставили перед собою автори, – не “розмазувати чорні фарби”, а привернути увагу можновладців до проблем, які отруюють життя простих українців». По-перше, для можновладців на ICTV вже є «Свобода слова» по понеділках. По-друге, для них же є Шустер, «Свобода» на «Інтері», випуски новин і навіть цілий 5 канал включно з ранковою програмою. Чи не забагато можновладцям телебачення? І потім, можновладцям навряд чи буде цікаво, які понти й чому кидають «зірки» шоу-бізнесу (26 лютого, 22.00). Ні, до самої програми в мене жодних претензій – справді, досить весело, особливо про корпоратив за участю Потапа&Насті Каменських, які – передусім Потап – дійсно витягнули на собі частину програми. Ну, хіба якщо можновладці, коли йтимуть на чергові вибори, захочуть виписати на свою підтримку «зірку», то хай знають, що в кожної з них є райдер – перелік обов’язкових вимог до організаторів безкоштовних для електорату концертів. Правда, той факт, що «зірки» мають право на райдер і домагаються його дотримання, може справді отруїти життя простих українців, у кожного з яких, безперечно, є персональний райдер: перелік вимог, дотримання яких забезпечить нормальне життя.

 

Фільм про справу Володимира Івасюка (5 березня, 22.00) – другий за три останніх тижні, перший показали на «Інтері» в лютому – можновладці теж навряд чи подивилися. Хоча в ньому, на відміну від аналогічної історії, показаної на «Інтері», були не лише правоохоронці-пенсіонери, котрі кричали: «Він сам!», а й спроби бодай трошки розібратися, як жив знаменитий композитор в останні роки. І в променях слави він не купався, бо ці промені багатьох довкола обпікали. Зі списків нагороджених викреслювали, з консерваторії виганяли, валютний гонорар забрати намагалися, п’яним і в депресії бачили... Стосунки з радянською владою в композитора виявилися непростими, хоч що там кажуть екс-слідчі: мовляв, його показували по телевізору, значить, все в шоколаді… Своєї версії журналісти не запропонували, так хоч певні сумніви стосовно причин смерті Івасюка закріпили. В свідомості тих, хто дивився фільм.

 

Повертаємося туди, звідки почали, – до аудиторії. Нехай популярний канал дав старт трьом власним проектам, нехай вони різняться за тематикою та форматом, орієнтувати їх слід не на невідомих «всіх» і вже точно не на ефемерних можновладців. Визначившись із вдячним глядачем, простіше визначити мову та спосіб донесення до нього резонансних тем.