До написання будь-якого тексту має бути поштовх – зовнішній чи внутрішній. Ну, там, яблуко на голову впаде, вода вихлюпнеться, сон насниться. Мене штовхали давно. Діти мої, студенти зі здивованими очима: «Зирін, а чому?Це ж круто!». Ще донедавна розцяцькована п’ятірками громада НТКУ. Офіційний сайт Президента України в частині «Вітання». Врешті-решт власні ж сподівання. Адже остання «партійна» ідентифікація, подарована мені одним із самооборонців – «Зирін – революційний романтик». Зрештою, це нічим не гірше «прогресивного консерватора» – від представників літературної еліти. Чи «члена партії анархо-синдикалістів» – від колишнього, радянського керівництва редакції інформації Держкомтелерадіо України. А сподівання були на зміни. Зміни серйозні. Зміни, які мали вивести Національну телекомпанію на належне їй місце. Не сталося.

 

Спочатку ой як добряче поборсалася коридорами й студіями на Мельникова, 42 «група ентузіастів зі Львова» під орудою громадянина Стецьківа та однодумців на чолі з одним із Шевченків. Кинулися «рятувати НТКУ і “Євробачення” в Києві» та «перетворювати НТКУ на суспільне телебачення». В основному через показ себе коханих в ефірі теленовин. Десь на кінець травня 2005 року «наколядували», за незалежними оцінками, мільйонів так на 25. Гривень. В офіційній заяві Тендерної палати від 18 вересня 2005 року лише щодо «дрібних» забавок навколо насправді дрібних тендерів (без шалених грошей «на декорації, світло» та витрат власне на телебачення) йдеться про декілька мільйонів. Ну і там всілякі «грубі порушення законодавства України», «неекономно та неефективно» використані бюджетні (наші з вами!) кошти, «фактичні збитки державі», «спрямування документів до Державної служби по боротьбі з економічною злочинністю». Після цього брава команда фігурантів вирушає... куди? Правильно! За знайомим в Україні маршрутом. Хто – в народні депутати (боронити інтереси), хто – за кордон (передавати досвід). Під загальний регіт схвалення всіх телевізійних фахівців громадянину Стецьківу ще й орден «За заслуги». Правда, лише третього ступеня. Є куди рости!

 

Восени 2005 року раптом і в досить дивний спосіб у коридорах НТКУ з’явився черговий президент. Громадянин Докаленко. Звісно ж, «зі своєю командою». Ці заходилися перетворювати один із найпотужніших телевізійних каналів України на дрібнокомерційного сегментованого мовника з 10-15-хвилинними програмками та тотальним виведенням державних (моїх!) коштів із рахунків телекомпанії стороннім посередникам та виробничим структурам. Таке не могло проходити тихесенько. Потрібно було спочатку потужно пустити пил в очі. Потрібно було щось створити! Ні, не в ефірі! Створити бажано поближче до входу в телекомпанію. Там, де туди і сюди ходять гості –депутати, функціонери і «менш потрібні» люди. Музей телебачення, для прикладу! Чого б це раптом? А от і дата відповідна: до річниці Великої соціалістичної революції у Петрограді в Києві ударними темпами запустили телецентр. Сталося це 1951 року. «Два на ум пошло» – є 55-та річниця. Чого? Так українського телебачення ж! Цифра яка ж файна! Давню «дюрку НТКУ» – вхід у недобудовану концертну студію причепурили відповідними здоровезними цифрами і літерами «55 років українському телебаченню».

 

Почалася бурхлива і нікому не помітна кабінетна й телефонна робота. А як там зі стратегією розвитку телекомпанії? Та почекайте ви! А що буде з колективом? Потім! От проектів ціла низка? Згодом розглянемо! І ви знаєте... пройшло. Абсолютно серйозно в ці ігри погралися серйозні дяді зразка 2006 року. Червону стрічку на відкритті музею на честь 55-річниці різали: голова Держкому по телебаченню і радіомовленню із заступником і навіть радником, голова Національної ради з питань телебачення і радіомовлення і ціла низка членів тої ради та функціонерів, керівник цілої головної інформаційної служби інформаційної політики Секретаріату Президента України, голова правління фонду дружини Президента України «3000». Один із заступників навіть вручив (цитую за копією матеріалу з мого архіву, видобутому на офіційному сайті НТКУ): «Почесну грамоту Національної ради з нагоди 55-річчя телевізійного мовлення в Україні».

 

Вочевидь, чиновникам сподобалося! Вочевидь, функціонери прошепотіли кому і де треба! Легендарне «відвідування Президентом України НТКУ», коли телевізійників практично фізично не допустили до глави держави, стало продовженням шоу. На тих, хто продерся крізь охорону і намагався вручити Президентові матеріали, пропозиції, ідеї, проекти просто не зважили. Коридорами Національної телекомпанії запала гнітюча тиша. Телевізійників занурили в атмосферу, неможливу для творчого і потужного колективу. Кожен із них щодня ходив повз дебелі «правдиві» цифри і «веселі» почесні грамоти на стінах: за перемогу в конкурсі нагороджується... ні не колектив НТКУ чи творчий колектив такої-то програми, а він, президент. Поки що з малої літери.

 

А на стінах: особисто він поруч із дружиною «самого» – і так, і сяк, і отак. Хіба ж тут щось скажеш? Навіть подумати, й то страшно – «ти знаєш, чия він креатура!». Через деякий час із НТКУ викинули тих, хто міг із точністю до гривні порахувати «скільки», – професіонали з десятиліттями творення телебачення національного масштабу за плечима. Але «індульгенцію» було отримано! Красивою «ганчоркою» з магічними і красивим цифрами «5» і «5»  помахали перед очима. У журналістів, які починали рахувати «скільки», з квартир «несподівано» вимітали комп’ютери з усіма матеріалами! Звісно ж, «тупі наркомани». На додачу намагалися вломитися в квартиру їхніх дітей. Звісно ж, «заїжджі гастролери». Раптово «вбивалися» авторські сайти – звісно ж, клятими закордонними хакерами. І це поза межами Національної телекомпанії! Уявляєте, яка «творча атмосфера» панувала в її коридорах?

 

Але одного ранку черговий президент НТКУ, призначений главою держави, зник. Якось тихесенько так. Без коментарів. Тихесенько і без коментарів позникала кудись і «команда». Найбільш кумедним у цьому випадку виглядало «протестне звільнення» всього складу відділу «пі й ару» НТКУ. Але воно було логічним – працювати надалі потрібно було б не на дрібненьку особу, а на потужну телекомпанію національного масштабу. А це, як кажуть в Одесі, «дві великі різниці». А тут і Головне контрольно-ревізійне управління України порахувало «скільки». Ні, нарахувало воно давно – навесні 2008-го. Просто повідомило чомусь восени – у листопаді 2008-го. Давній український звичай «посівати кабінети» потягнув на 38 мільйонів 526 тисяч і 200 гривень. Попередньо. З приводу орденів на грудях фігурантів не знаю (прошу колег кинути посилання, якщо що). Але в Україні з’явилися нові кандидати в депутати ВР та потенційні трудові мігранти, це точно!

 

Коридорами керівного поверху НТКУ знову зашурхотіла метушня – вибір керівних кабінетів, зміна меблів і секретарок. Призначили чергового президента. Ви не повірити: знову нова «команда», знову фарбування стін першого поверху, перебрендування – і пішло-поїхало... Але цього разу вже можна констатувати інше: ефір Національної телекомпанії України системно перетворюється на ковбаню для олігархічних обмилків. Телеглядач «радісно» зустрінеться й уже зустрівся з «відомими телевізійними обличчями» і, звісно ж, із «кришталево чесними» і, головне, страшно «українськими» журналістами. Ці персонажі, за слушною думкою одного з моїх колег-очевидців, «звикли рохкати біля банкоматів». Зарплата в НТКУ не найбільша. Де вони своє добиратимуть? Тепер це можна легко побачити в ефірі! А ще ж президентська компанія передвиборна скоро ж! Уявляєте це рохкання? А колектив телекомпанії в черговий раз так і не дочекався серйозної й відкритої розмови з черговим керівництвом – щодо стратегії, про плани розвитку, перспективні проекти. Цифри «5» і «5» зі стіни, правда, нарешті зішкрябали. І з’явилася тільки малесенька відписка на офіційному сайті НТКУ 30 січня 2009 року, в якій нарешті сказано:українському телебаченню 70 (прописом «сімдесят») років! Дякую прес-службі НТКУ хоча б за те, що згадали про розвідки пані Щербатюк у минулому столітті.

 

Отже, в нинішнього керівництва НТКУ був шанс. Хороший шанс для потужного початку: 1 лютого 2009 року українському телебаченню виповнилося 70 років! Можна було би побудувати ефективну іміджеву акцію. Створити унікальні телепрограми і провести цікаві телевізійні ефіри. Це би показало (глядачам, начальству, спонсорам і рекламодавцям) у скрутні часи, хто в українському телебаченні насправді хто. Можна припустити, що нинішнє керівництво про ювілей не знало! Чи, можливо, додаткові навантаження завадили голову підняти. (Для невтаємничених поясню: президент найпотужнішої телекомпанії України трохи підробляє на концертах як конферансьє. Україна знову демонструє унікальність: чи не єдиний випадок поміж усіх президентів телекомпаній усіх членів європейської мовної спілки: від Мальти й Кіпру до Великої Британії і ФРН за всі роки її існування. А потім це все ще й в ефірі НТКУ «прокручують»!).

 

Але я чесно допоміг черговій «новій команді однодумців»: пропозиції керівництву телекомпанії були спрямовані ой як заздалегідь! До речі, в коридорах НТКУ можна не тільки зустрітися, а й поспілкуватися з українськими телевізійниками, які могли би про справжнє свято розповісти керівництву й особисто. В моєму архіві нещодавно з’явилися копії матеріалу знаної української тележурналістки та викладачки пані Щербатюк «Маловідома сторінка». Той матеріал був надрукований на сторінках журналу «Журналіст України» далекого вже 1981 року. Авторка проаналізувала архіви та періодичну пресу 1939-1940 років та навела унікальні цитати з різних видань, щоби встановити справжню дату початку телевізійної ери в Україні.

 

Саме цей матеріал пані Щербатюк змусив мене ще раз навідатися до фондів газетного архіву Національної наукової бібліотеки імені Вернадського та посеред ремонту знайти номер київської газети «Більшовик» за 8 лютого (№31(1755)). В нижньому кутку третьої сторінки пожовкла світлина, яку я скопіював у власний архів зі сторінок іншого видання – московського журналу «Радиофронт». На ній – виступ українського бандуриста в студії Київського телецентру. Найціннішим виявилося те, що київська газета повідомила, хто саме зображений на фото: «Виступає керівник ансамблю бандуристів тов. А.М. Бобир, зліва біля телепередавача технік-оператор тов. К.А. Лобановська». Пані Щербатюк згадує добрим словом і інших перших українських професійних телевізійників: начальника Київського телецентру в 1939 році А.Б. Овруцького, дикторку радіо і телебачення й водночас помічницю режисера Е.С. Пресич, музичного редактора С.С. Кроль.

 

У статті розповідається про активну й регулярну роботу Київського телецентру в 1939-1940 роках. Безумовно, цікавим є й наведений пані Щербатюк фрагмент репортажу з матеріалу «Говорить Київ» (№3 журналу «Радіо...» за 1940 рік) про вихід у телевізійний живий ефір у ті часи: «Простора кімната телевізійного центру залита сліпучим світлом юпітерів. Все готове до початку чергової телепередачі. В кімнату входять загримовані видатні діячі радянської сцени: народна артистка СРСР орденоносець Литвиненко-Вольгемут, народні артисти УРСР орденоносці Паторжинський, Донець, Петрусенко та інші учасники передачі...». Тобто, багато років жодних сумнівів: українському телебаченню 70!

 

Що ж керівництво НТКУ «зразка 2009»? Навчений спілкуванням із чиновниками різного штибу, вчинив усе, як годиться: лист із повідомленням, отримав, дата, підпис. Все чітко вкладалося навіть в обрану логіку зміни бренду: канал був і є «першим» не тільки в поцілунках, легкій атлетиці і ще там десь! А ще й першим телевізійним мовником в Україні. Із довжелезною історією! Навіть відбулася попередня розмова з одним із віце-президентів НТКУ. Автор цих рядків знав, про що йтиметься: ну ти ж розумієш, грошей навіть на прибиральниць (на опалення, на бензин і т. п.) немає... Тому спрямував відповідні журналістські запити і до прем’єр-міністра держави, і до Міністерства фінансів, і до Держкому по телебаченню і радіомовленню. Відповіді офіційних осіб (все, як і належить: вхідний та вихідний номери, підписи заступників, фірмові бланки) зводилися до одного: було б бажання! Міністерство фінансів: «У разі необхідності прийме участь у заходах з нагоди відзначення вищезазначеної дати (відзначення 70-річчя першого виходу в ефір Національної телекомпанії. – О.З.)». Держкомтелерадіо: «Національна телекомпанія може визначитися в межах коштів передбачених її державним бюджетом». Не визначилися.

 

Які можуть бути пояснення? Маємо вияв стилю і стилістики керівництва. А це означає – легка побудова логіки отримання майбутнього результату. Дрібного. Неадекватного. Велетенського слона знову примушують вишиковуватися на старті поруч із тарганами: «Серіальчик-купили-ай-яй-ля-ля! Десяте-місце-за-рейтингом-ух-ти! Рекламку-на-відеощитах-по-києву-ого-го!».

 

Насамкінець іще одне, теж кумедненьке таке. Тримаючи перед собою текст «Вітання Президента України Віктора Ющенка колективу телеканалу “Інтер” з 12-ю річницею початку телевізійного мовлення» (роздрукований із офіційного сайту Президента України), зателефонував у прес-службу глави держави. Запитую: «Чи збирається Президент України привітати колектив НТКУ й усіх українських телевізійників із 70-літтям початку телевізійного мовлення в Україні?». Пауза. Тиша. Дали інший телефон. Телефоную. Представляюся. Запитую. Пауза. Тиша. Запитую інше: «А розкажіть, будь ласка, як узагалі Президента інформують про те чи інше свято чи ювілей. Як він може когось поздоровити?». Відповідь наводжу по пам’яті: «Ну, керівник підприємства пише листа. А Президент поздоровляє...». Пауза з мого боку – точно не розчули мого прізвища! І тиша. А я знаю? Може, так і треба?