(...а не імперія ми зла).

Після трьох тижнів переговорів, взаємних погроз і перекривання газу в російській столиці було підписано певний документ. Точний зміст цього документу залишився для широкого загалу таємницею, а практично вся інформаційна активність обох сторін навколо газової веремії мала піарно-дезінформаційний характер. Приблизно половина високоповажних експертів зробили висновок, що Україна радше виграла, ніж програла в інформаційній війні, інша половина вважає навпаки.

На скромну думку вашого автора, головним постраждалим у цій історії виявилось українське суспільство. По-перше, політики і чиновники - учасники газової жабомишодраківки - наввипередки дурять його, по-друге, демонструють свою зневагу, дозволяючи собі тримати в секреті від громадян умови угоди між «Нафтогазом» і «Газпромом», по-третє, не лише про себе вважають, а відкритим текстом кажуть, що українцям не треба знати правду. Усе це, звісно, робиться за активного посередництва засобів масової інформації.

Хвіртка сприйняття

У попередні роки арію «Українцям все одно, звідки газ і хто його постачає, головне, щоби тепло і дешево» виконував зазвичай Президент Ющенко. Цього разу схожу колискову, якою в усі часи присипляли громадянську свідомість можновладці, співають, кожен на свій мотив, Дмитро Фірташ (про «РосУкрЕнерго» - компанію, що постачала газ за Вигідною Ціною) і Юлія Тимошенко (про ті домовленості, яких вона досягла з Путіним). Щоразу, чуючи або читаючи, що мені, виявляється, все одно, кому і на яких умовах держава перераховує бюджетні гроші, хочеться себе вщипнути. Звичайно, я хочу, щоб у мене в хаті було тепло (і регулярно за це сплачую), але цим мої вимоги до влади аж ніяк не обмежуються! Підозрюю, десь у тих країнах, які ми так любимо наводити як приклад, подібна заява була би надгробком політичної кар'єри.

В Україні ж вона, на жаль, відповідає дійсності. Під час останнього «Шустер live» за участю Тимошенко я захоплено стежив за співвідношенням «за», «байдуже» і «проти» на екрані під час виступу прем'єрки. Поки Юлія Володимирівна говорила про формулу ціни на газ, Фірташа, знищені корупційні схеми, перебіг переговорів і тому подібні речі, градус підтримки тримався на рівні плюс 50-60, неприйняття - мінус 25-30.

Але варто було народній улюблениці перейти на тон богоматері-заступниці і завести платівку про те, що люди повинні жити з теплом («а не з Фірташем і його поплічниками»), перестати мерзнути, мати стабільне газопостачання в домівки, впевненість у завтрашньому дні і тому подібне - рівень підтримки аудиторії миттєво зашкалював! Дешевий мелодраматичний популізм, сухий зміст якого якраз і зводиться до «сидіть у теплі й не пхайте носа у справи політиків», торкав серця понад 80% присутніх у студії Савіка Шустера, і лише декілька затятих стояли на своєму «не вірю!».

Або от, хіба не страшно, коли народний депутат України каже: «Не повинні вимагати політики та преса повної прозорості газових контрактів. Ми не будемо знати всіх подробиць оплати за газ у підписаній угоді. Росія говорить про безумовну оплату і якісь терміни, в разі порушення яких буде вимагати гроші наперед. Але ніхто не дізнається, що насправді буде сховано від нас за рамки того, що нам озвучать»?

Для нормальних ЗМІ в нормальних умовах така поведінка політиків була би сигналом до дій: якщо влада прагне переконати суспільство, що суспільству щось нецікаво і знати не треба, значить, найімовірніше, ідеться про корупцію, обман, зловживання. Не кажучи вже про всі інші ознаки корупції, яких у тому, що відбувається, хоч греблю гати. Отже, дії влади необхідно розслідувати, документи - знайти, зловживання - викрити, винних - назвати. Для цього необхідно шукати документи і власні джерела, ставити запитання учасникам процесів та експертам (українським і зарубіжним) - ну, словом, виконувати нормальні розслідувально-репортерські завдання, і вже в останню чергу систематизувати, аналізувати і відтворювати заяви.

Словничок

Заява (чиясь) 1. Будь-яке висловлювання публічної особи (політика, чиновника), в якому ЗМІ вбачають інформаційний привід. Найчастіше є продуктом public relations, часто - реакцією на інші З. Зв'язок змісту З. із реальністю та практичними діями зазвичай не аналізується, а виявлення відсутності такого зв'язку не є інформаційним приводом. Напр. : «На "УП" заява Тимошенко, там вона назвала Балогу поганим сантехніком»; «Вчора в новинах показували, що Герман зробила якусь заяву». 2. Рідко. Декларація публічною особою своїх дій, намірів, формулювання позиції з актуального питання.

Заяви, не підкріплені реальними діями (а таких, напевно, відсотків 90, якщо не більше), є елементом шоу-бізнесу, а не політики, тож навіть поза ситуацією «війни» журналістам варто було би фільтрувати їх на порядок ретельніше, ніж вони роблять це зараз. Тоді ж, коли щонайменше три центри впливу (один із них - поза Україною) кидають величезні ресурси на пропаганду і контрпропаганду, ретрансляція «заяв заради заяви» означає співпрацю з ворогом.

А справжнім ворогом, а не вигаданим або призначеним політиками, в цій ситуації є будь-яка стороння сила, яка намагається змусити медіа не виконувати їхні функції. 

Як було на практиці, всі ми бачили (і «ТК» вже не раз про це писала). По-перше, висвітлення газового конфлікту здебільшого являло собою саме компіляцію заяв. По-друге, кількісне і якісне співвідношення цих заяв не мало нічого спільного з балансом та іншими професійними стандартами. По-третє, ми не побачили нічого схожого на активні спроби розслідувати ситуацію (якщо не вважати такими відрядження кореспондентів у Москву, звідти вони в режимі прямого включення ретранслювали все ті ж заяви), тим часом місце розслідувань зайняли псевдовикривальні підводки, написані під диктовку політконсультантів, або недалекі розумування журналістів, побудовані на інформації з відкритих джерел (знов-таки, заявах).

Які можуть бути висновки? Або журналісти погоджуються із Юлями-Вітями в тому, що суспільству справді не треба знати правду, якщо ноги в теплі. В цьому випадку, до речі, незрозуміло, навіщо нам так багато журналістів, адже тексти заяв можна безпосередньо пускати на промтер ведучому новин або давати на верстку.

Або ж усе складніше.

Гра в наших і німців

Якщо говорити про «віруси» в тому значенні, в якому це слово вживає Володимир Золоторьов, то одним із найшкідливіших вірусів є уявлення (і, відповідно, представлення іншим) того, що відбувається у вітчизняній політиці, у вигляді так званої війни. Від цього, на жаль, не вільний майже ніхто, зокрема й ваш автор. Хоча, звісно, ніякої війни немає, а зловживання цим словом лише даремно нагнітає емоції навколо млявого борюкання «всіх проти всіх» за владу.

Однак мусимо констатувати, що значну частину журналістів, як просунутих носіїв громадянської свідомості, знову, як і в 2004-му (коли політичний конфлікт був значно предметнішим і справді мав певну світоглядну складову), залучено до цієї вигаданої «війни». Схема стара, як світ: спершу тобі пропонують вибрати з-поміж двох сторін, що начебто воюють між собою, «більше зло». Потім - підтримати другу сторону, «менше зло», задля нейтралізації «більшого» й уникнення нищівних наслідків, якими воно загрожує тобі і твоїй країні. (Тебе зазвичай активно підштовхують до правильного вибору, нависаючи над головою: зараз чи ніколи, останній бій добра зі злом, ти мусиш обрати, з ким ти, і так далі).

Словничок

Менше зло - популярний в Україні публіцистичний та агітаційно-пропагандистський штамп, покликаний виправдати голосування за політиків, які не викликають у виборця поваги і довіри. Використовується у випадках, коли мотивувати виборців чимось позитивним неможливо. Протиставляється, з одного боку, демонізованому «більшому злу», з іншого - ігноруванню виборів, яке розцінюється як пасивна допомога «більшому злу». Напр.: «Ось ти зараз сидиш і думаєш: доведеться-таки йти. Не хочу, але доведеться. Це мій громадянський обов'язок. Так що піду. Знову на...буть, але піду. Виберу менше зло. Але це вже востаннє! Ще раз - і все! А вони сидять і теж думають: піде чи ні? Не хоче, але доведеться. Це, зрештою, його громадянський обов'язок. Так що піде. Знає, що на...бемо, але піде. Буде вибирати менше зло. Скажемо йому, що це - востаннє. Ще раз - і все!» (Сергій Жадан)

Якщо журналіст підтримав «менше зло», воно автоматично стає для нього недоторканним, себто перестає бути об'єктом критики. Так «менше зло» непомітно перетворюється на «добро».

Зазвичай після того, як поділ на наших і німців у свідомості вже відбувся, журналісту навіть не обов'язково давати вказівки - він сам здогадається, як дібрати факти, що варто відсіяти, а що - виставити на перший план, аби не зашкодити нашим і насолити німцям. Якщо ж йому допоможе редактор, викинувши з сюжету «непотрібний» синхрон або вписавши у текст пару речень, нічого страшного, адже це не суперечить переконанням автора.

Перед тими, хто потребує додаткового сеансу навіювання (якщо їх, наприклад, бентежить той факт, що сьогоднішнє «менше зло» діє разом із учорашнім «більшим», а вчора діяло разом із сьогоднішнім «більшим», яке вважалося «меншим»), можна виступити з пропагандистською промовою, окресливши жахи, які чекають нас у разі перемоги «більшого зла», і пояснивши, що йдеться про життя і смерть нації. Ілюструвати ці тези можна прикладами з Помаранчевої революції, адже тоді всі боролися за світле майбутнє й не добирали методів (це, на жаль, правда). Невже якби восени 2004 року вам (демократам, проукраїнським, прозахідним, проєвропейським) трапився справді гідний похвали вчинок Януковича, ви стали би його хвалити? Звісно, ні, оскільки це працювало би на посилення Зла. У якого, до речі, і тоді, і тепер навіть без вашої мимовільної «допомоги» є достатньо (куплених за гроші) ресурсів, щоби озвучувати свою позицію... Ну, ви зрозуміли.

Журналістів, натренованих боротися проти «більшого зла», зручно використовувати і проти інших виявів «зла». Зло хоче несправедливо забрати завод у нашого власника (а він, до речі, платить тобі непогану зарплатню)! Зло відкрило сфабриковану кримінальну справу проти цієї чесної людини! Зло зареєструвало законопроект, який перекриє повітря вітчизняному виробнику! І так далі.

Не називатиму імен, але, на жаль, точно знаю, що дехто з молодих журналістів нині впевнено підтримує «менше зло», начебто покликане побороти потвору, злочинною метою якої є встановлення в Україні авторитаризму та диктатури.

Сумна правда полягає в тому, що саме боротьба журналістів проти одного зла на боці іншого зла у вигаданій цими «злами» війні і є найбільшим злом. А також створює передумови для диктатури, інтереси якої, коли прийде час, обслуговуватимуть ті самі журналісти, адже на той момент вона неодмінно виявиться «меншим злом».

Комплекс причетності

Звісно, серед журналістів достатньо розумних людей, які вже давно розкусили гру в наших і німців і не погоджуються брати в ній участь. Є й достатньо медіа, які напряму не залежать від жодної з груп, що конфліктують, і могли би рубати правду-матку. Але...

Тим зацікавленим силам, яких мав на увазі Олег Покальчук у своєму милому фейлетоні, таки вдалося нав'язати нинішньому поколінню журналістів віру в те, що кожна їхня дія в рамках виконання професійних обов'язків безпосередньо впливає на шальки віртуальних терезів політичної боротьби. Написавши погано про Юлю, ти посилюєш Вітю, а розкритикувавши Вітю, допомагаєш Юлі. Новина про успіхи Кабміну - це не новина, а постріл у бік Секретаріату, а синхрон Януковича - не синхрон, а бомба на голову Тимошенко. Відтак, адепти цієї єресі розглядають кожен інформаційний привід не з погляду актуальності та важливості для суспільства, а передусім із погляду «кому буде вигідно».

Адептами, крім журналістів, є найбільш помислива і схильна до конспірології частина аудиторії, а також, що найгірше, редактори, менеджмент і топ-менеджмент. Виявом цієї генетичної мутації в системі масової комунікації є сприйняття будь-якої, хоч сто разів обґрунтованої і навіть підтвердженої документами, критики як «мочіння» і «чорнухи», а будь-якого згадування не лише в конструктивному/позитивному, а навіть у цілком нейтральному ключі - як «піару».

Словничок

Піарити (когось, щось; від PR, public relations) 1. Згадувати у публікаціях, демонструвати, цитувати, надавати можливість висловитися, сформулювати свою позицію, запрошувати в ефір, брати інтерв'ю тощо. Напр.: «Знову "Дзеркало" Юлю піарить, інтерв'ю на півтори шпальти!»; «Не став цю заяву, скільки можна Коновалюка піарити?». 2. Рідко: Надавати послуги у сфері зв'язків із громадськістю.

Мочити (когось, щось) - піддавати (як правило, систематично) цілеспрямованій критиці без надання можливості виправдатися. Вважається, що мочіння зазвичай відбувається на замовлення або за вказівкою. Напр.: «...а власник медіахолдингу поцікавиться прямо, так, як уміють цікавитися власники медіахолдингів: "Хто замовив Гнатюка мочити? З ким ви мене хочете посварити? Власна ініціатива? І хто з вас більший ідіот?"» (Андрій Кокотюха, «Живий звук»).

«Піарити» чи «мочити» можна а) за гроші; б) за вказівкою згори. Робити це за власною ініціативою з міркувань дотримання якихось там «журналістських стандартів» і «суспільного інтересу» - злочинне лохівство. Відповідно, якщо журналіст не отримував ані грошей, ані вказівок, він повинен подбати про те, щоби його продукт не викликав у керівництва підозр ані у піарі, ані в мочінні.

Винайдено вже чимало способів уникнути таких підозр. Можна максимально вихолостити матеріал, можна підмінити предметну та адресну критику абстрактною, можна блазнювати у жанрі дебільного інфотейнменту і так далі. Про незалежну експертну оцінку варто забути, оскільки якщо навіть експерт буде справді зовсім неупереджений, це все одно неможливо довести тим, хто пильнує ефір від «піару» і «мочіння».

На щастя, доведення «піарофобії» до абсурду відбувається лише на час виборчої кампанії, коли згадувати «всує», себто не за гроші, будь-які політичні сили або прізвища політиків-кандидатів журналістам суворо забороняється. Відповідно, в цей час аудиторія взагалі, тобто зовсім, позбавлена можливості дізнаватися про те, що робить влада, які рішення вона приймає і хто з цими рішеннями не згоден, із неупереджених (не проплачених) джерел. У міжвиборні періоди шиза має несистемний характер і виявляється епізодично. Хоча не дарма вже роки з півтора хтось час від часу оголошує, що Ющенко, Тимошенко, Янукович «розпочав президентську кампанію».

Та й справді, до президентських виборів уже менше року. На Банковій кажуть, що вони мають відбутись у січні 2010-го. Скоро, скоро зійдуться в Останньому, Вирішальному Двобої Зло і Добро (вони ж «менше» і «більше» Зло, причому яке для одних «менше», те для інших «більше», і навпаки). І знову сурма покличе в бій журналістів, щоби врятувати Україну від Москви (НАТО), ЄЕП (ЄС), федералізації (українізації), диктатури (анархії) та інших жахливих речей. І маленький прогноз: впевнений, перед виборами нам неодмінно вирішать відключити газ. Тому набуті цього року вміння і навички журналістам знадобляться. No pasaran, колеги!

Матеріал створено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».