Учора телекомпанії з радістю повідомили, що наші медіа, на думку експертів, виграли у російських інформаційну війну. Експертам видніше. Власне, я не даватиму цій заяві оцінок; скажу лише, що, постійно переглядаючи новини, я досить довго не могла зрозуміти, що мене постійно дратує (окрім уже звичного безладу й неузгодженості позицій представників різних структур, звісно).

 

Найбільш дражливим моментом виявилась емоційність нашої влади. На фоні неузгоджених, майже завжди погано продуманих та розбудованих меседжів української сторони у газовому конфлікті, емоційний жар, із яким наші політики обговорюють державні справи, є незрозумілим.

 

Як на мене, будь-який конфлікт, у якому виринають емоції, є конфліктом особистісним. Адже професіонал, який добре знає свою справу і захищає не свій особистий інтерес і не питання власного гаманця, вдається, як правило, до аргументів розуму і зобов’язаний мати холодну голову. Яскравий приклад – європейські політики, які брали участь в обговоренні конфлікту. Вони не застосовували описових чи порівняльних зворотів, не називали нікого шахраями чи брехунами, не характеризували конфлікт як (вибачте, цитую) «вонючий» чи ще якийсь. Вони давали лише юридично чіткі і зрозумілі оцінки конфлікту. Ці оцінки були не лише зрозумілі, а й вагомо аргументовані. Я не говорю про те, були ці оцінки правильними чи ні.

 

Натомість у виступах більшості представників української влади було надзвичайно багато емоційно забарвлених характеристик російської сторони, політичних опонентів, себе коханих. При цьому інформації про факти, які були би цікаві людям, не було або було занадто мало – повторювалося те, що всім уже й так добре відомо.

 

Це наштовхнуло мене на розмірковування про власний досвід спілкування з українською владою взагалі. Я зі здивуванням усвідомила, що і всі дискусії, які ми ведемо з державними органами, супроводжуються з їхнього боку яскравими емоціями.

 

Що вже говорити про спілкування з журналістами, яких постійно досить неінтелігентно ображають посадовці різних рівнів? Причому ображають саме особистісно, сприймаючи дії журналістів за образу. Чому так?

 

Можливо, тому що наші посадовці, які хочуть блага для народу, так близько до серця сприймають свою роботу? Думаю, ні. Адже, як правило, такі емоційні сплески являють негативну реакцію на намагання когось критикувати їхню державницьку позицію або просто ставити незручні запитання у спробі докопатися до істини.

 

Отже, перший діагноз, який можна поставити: в Україні люди при владі свято вірять у те, що вони краще знають, як побудувати щасливе майбутнє для всіх. І дійсно вважають себе непогрішимими.

 

Але й цей діагноз не дає відповіді на всі запитання. Адже коли те чи інше міністерство чи відомство намагається дійти згоди з представниками галузі щодо, приміром, порядку регулювання її діяльності, його представники виглядають не як ті, хто стоїть над ситуацією, а як учасники корпоративного конфлікту.

 

Чому прес-релізи офіційних прес-служб дуже часто схожі на джинсові статті, про які так багато говорять медіаексперти? Адже прес-реліз від прес-служби державного органу має бути безумовно професійним та змістовним, тобто має містити об’єктивну інформацію та перевірені факти про діяльність цього органу. І в них, як на мене, не можуть звучати на адресу «опонентів» такі звороти, як «провокатори», «вороги українського народу» або «зрадники української громади». Нічого, крім чіткої вивіреної юридичної оцінки сухими, нехай бездушними словами, позиції щодо дій інших учасників конфлікту та фактів в офіційних прес-релізах бути не може. Оскільки держава не може мати душі. Не може держава, в якій діє правопорядок, розмовляти інакше, ніж мовою фактів.

 

А найбільше дратує, що українські представники влади у всіх своїх виступах у медіа виглядають як топ-менеджери, які всіма можливими і неможливими способами захищають власний бізнес. І навіть питання не в тому, чи так насправді. Відповідь для всіх є очевидною. Питання в тому, що ані в самих політиків, ані в безкінечної кількості персоналу, що їх обслуговує, не вистачає розуму та професійності, щоби принаймні видиму картинку зробити адекватною нашим спільним всеукраїнським намаганням бути демократичною державою.