Чи дантисти вважають свою професію небезпечною, не знаю, але підозрюю, що кожному з нас доводилося реагувати агресивно на біль чи образу. Подібні рефлекторні реакції відомі всім, хто прагне нами маніпулювати. Їх використовують частіше за все в намаганні відокремити вічне «хто винен?» від незручних думок про особисту відповідальність та невідкладність дій. Замість цього постійно чуємо: «Хто винен?» – «Усі». «Що робити?» – «Все» (тому й натисни на клаксон о 12.00 у понеділок!).

 

Вражає різниця між реакцією на фінансову кризу українських політиків і реакцією не менш розгублених і переляканих лідерів інших держав. Протягом двох-трьох тижнів восени світові ринки продовжували вільне падіння, й були серйозні підстави побоюватися, що найбільші банки у низці країн збанкрутують (з деякими так і сталося). Ситуація залишається критичною, багато фірм, а разом із ними й робочі місця, вже зникло, й катастрофічно зросла кількість людей, які залишилися без домівки, бо не можуть виплачувати кредит. Проте могло бути й гірше, так що протягом тих тижнів мало хто не стежив напружено за подіями, зокрема й голосуванням у США за план порятунку американської економіки.

 

Незважаючи на президентську гонку в США й слабку позицію уряду в Англії, неможливо було уявити, щоби всі політичні сили на найвищому рівні не виявили єдність. Можемо сперечатися, чи лідери самі спромоглися відкласти гонитву за політичними дивідендами, чи знали, що виборці можуть від них відвернутися, але яка різниця? Під час війни партійні розбіжності втрачають будь-яку актуальність, бо йдеться про виживання. В такій ситуації загрози занадто серйозні, щоби бавитися у політику.

 

Для України загроза навіть критичніша. Пригадую, у вересні були повідомлення про спекулятивні оборудки на світових ринках, в результаті було заборонено, зокрема, short selling (коли продаються акції, які на момент продажу не є власністю продавців, щоби згодом на хвилі паніки купити їх за меншу вартість). В інших країнах до такої цинічної практики вдавалися приватні особи. Звинувачування, якими розкидаються нині в Україні, стосуються, як відомо, не тільки комерційних банків і мають бути розслідувані. Тим не менш перед нинішньою загрозою першочерговим завданням є ухвалення рішень, які би припинили будь-які спекуляції. Знову чуємо крик, взаємні звинувачення, але де конкретні та прозорі заходи?

 

Заслуговує на увагу, на мій погляд, ще один момент із подій у світі. Адже кризу, принаймні частково, спричинила безвідповідальна діяльність банкірів. Судячи з листів до ЗМІ та різних блогів, велика частина населення США та європейських країн, м’яко кажучи, без розуміння ставляться до того факту, що правління банків і не думають зменшувати щедру зарплату і премії собі та своїм головним співпрацівникам. Уряди цих країн фактично врятували банки, вони мають деякі важелі, але видно, що політичні лідери значно пом’якшили свої вимоги. Бо вони знають, що на глобальному ринку банкіри знайдуть собі інші банки, й будь-яка додаткова нестабільність знову підштовхне ринки до вільного падіння.

 

Роздуми про те, як це позначиться на нашому почутті справедливості, теж доцільно відкласти на кращі часи – виключно для того, щоби вони якнайшвидше прийшли.

 

Не знаю, чи звинувачування останніх днів мають право на існування. Якщо є докази, чи не краще їх надати так, щоби людям було зрозуміло, що саме доводять? Коли англійський уряд заборонив уже згадані спекулятивні дії, сам міністр публічно пояснив, чому, й у всіх ЗМІ можна було прочитати у доступному найтупішим чайникам вигляді, про що ж, власне, йдеться. Побоююсь, що зараз в Україні люди вирішують, хто правий, виходячи з політичних уподобань або з того, хто переконливіше викладає свою версію.

 

Та й завжди насторожуюсь, коли бачу, що злодії – ті ж самі, звинувачення фактично теж, хоча ситуація нібито зовсім інша. Але навіть якщо припустити, що інформація достовірна і вимоги буде виконано, ще більше непокоїть, що проблема анітрохи не зменшиться. Під час гострої кризи, коли в багатьох людей доходи різко впали (якщо їм взагалі виплачують зарплатню), коли зростає кількість безробітних, будь-які заклики до імпічменту президента або звільнення прем’єра просто не мають права на існування і свідчать про тотальну відсутність почуття реальності.

 

Це, звичайно, якщо припустити, що ті, хто закликають, самі вірять, що це реально. Але якщо ні, то навіщо в розпалі кризи такого масштабу розкидатися гучними звинуваченнями? Гострої критики діяльності уряду чи президента ми зазвичай очікуємо від опозиційних партій під час передвиборної кампанії. Але ж до будь-яких виборів ще далеко, та й кого в цій ситуації можна назвати опозицією, й опозицією до чого?

 

Всіх дістали – це, безумовно, правда, але клаксони, жваве обговорення, чому так, чому тепер, чого він чи вона домагається і, звичайно, кого треба звільнити чи заарештувати, нас просто відволікають від головного: ми не можемо ані політикам, ані собі дозволити такі політичні забави. ЗМІ, громадські організації та суспільство в цілому мають припинити грати в цю гру. Годі смикатися туди-сюди в пошуках злодія, що завдав нам кривди. Бо кривда, тобто криза, занадто серйозна. Політики інших держав зрозуміли, що переможців за визначенням не може бути без єдності. Відповідальність за неспроможність та неготовність цей простий факт збагнути несуть усі лідери, якими би словами вони не намагалися прикривати свою зневагу до свого народу.