29 липня у Львові трапився банальний, хоча, безумовно, неприємний конфлікт. Дійові особи – активісти молодіжного єврейського центру «Шалом Хаверим» та їх сусіди – подружжя пенсійного віку. До кінця невідомо, чому пан пенсіонер раптом вирішив увірватися в помешкання ненависних йому сусідів. Спочатку повідомлялося, що через галас. Його зустріла пані П., напевно, перелякана, яка обачно озброїлася балончиком зі сльозоточивим газом. Пані пенсіонерка кинулася нібито захищати чоловіка. Вона прихопила з кухні черпак, яким вибила скло з двох вікон у приміщенні молодіжного центру. З тим самим черпаком вона напала на пана Н., який вийшов допомогти пані П.

 

Чи можна це назвати «антисемітським нападом»? Залежно від того, що ми під цим розуміємо – молоді люди, безумовно, є євреями, а їх сусіди-пенсіонери, схоже, неодноразово дозволяли собі антисемітські висловлювання на адресу центру. Без сумніву, неприємно, але на повномасштабний напад навряд чи тягне, тим більше, що не знаємо, на кого ще це подружжя виливає свій гнів. Відомо, що решта сусідів пенсіонерів не підтримували.

 

Міліція прибула за 15 хвилин. Приїхав також помічник Міністра внутрішніх справ із питань дотримання прав людини у Львівській області Тарас Гаталяк, і на додаток «швидка», хоча вона не знадобилася. Постраждали, але не сильно, тільки буремні пенсіонери. Судове засідання у цій справі відбулося минулого тижня, й на пенсіонерів наклали штраф. 

 

Сенсаційного, звичайно, мало. Зате в подальшому розвитку «подій» стільки знайомих рис, що важко відчувати справжнє здивування. Радше звичну прикрість.

 

1-го серпня з’явилося перше повідомлення в Jewish News (під заголовком «Дождались погрома!»), на «Інтерфаксі», спочатку російською, згодом англійською і нарешті під підписом Ярослава Юнка ще й польською. Кудись зникли агресивні пенсіонери, стверджується, що «група львівських антисемітів улаштувала погром», черпак перетворився на «залізні палиці», й нібито група, «вигукуючи антисемітські гасла, увірвалась у будинок єврейського центру й трощила все на своєму шляху. Двоє робітників, які перебували в центрі “Шалом Хаверим”, були жорстоко побиті погромщиками».

 

У першій замітці посилаються на «одного активіста єврейської громади Львова». Підхопивши сенсацію, решта згаданих ЗМІ повторюють або дослівно перекладають те ж саме, з дозволу сказати, «джерело». Щоправда, в англійській та польській версіях інформація вже виходить із Федерації єврейських громад СНД. При цьому пан Юнко повідомляє своїм польським читачам, що інформацію подали українські ЗМІ, й нібито вони посилаються на Федерацію.

 

Це дещо розходиться з тим, що той самий пан Юнко пише в «Українській правді» 4 серпня, але спочатку приділимо трохи уваги походженню та використанню джерел.

 

Йдеться про цілком конкретну подію, на повідомлення про яку відгукнулася не тільки слідчо-оперативна група, але й помічник Міністра внутрішніх справ із питань дотримання прав людини. Маємо також рішення суду. Що стосується версії від 1 серпня, є першоджерело з посиланням на анонімного «активіста». Той же текст кочує сайтами, й дорогою обростає ще одним «джерелом».

 

А до 4 серпня у пана Юнка авторитетні джерела інформації вже розмножилися. Утім, через їх повну анонімність не можемо знати, чи були вони у нього 1 серпня, коли він скопіював «інформацію» з «Інтерфаксу» (чомусь посилаючись на «українські медіа»)

 

Судячи з тексту, журналіст свідомо не вбачає потребу в конкретній інформації від конкретних, не анонімних людей. Він «не знає всіх подробиць цієї події», але бачив такі єврейські громади у Варшаві, тому вважає себе вправі намалювати цілу картину. Є в його версії навіть передісторія, де побожні та охайні євреї наводять порядок у львівському будинку, і тим самим дратують інших сусідів, яким нібито ще не по душі те, що «в їхньому домі єврейські діти вивчають власну традицію».

 

Гадаю, читачеві знайомі картини Шагала, твори Шолома-Алейхема або старі єврейські пісні. Напевне, він і відчував скорботу за знищений світ. Юнко, власне, той світ і описує. Можна тільки шкодувати, що, вирішивши надати своїй статті назву «Львівський погром», яка асоціюється із жахливою трагедією 1941 року, й розповісти байки про погром, якого не було, він забув інше. Адже міг би і подумати, як легко нагнітати напругу, розпалювати ворожнечу та розпускати чутки, від яких гинуть безвинні люди.

 

Я пишу – Юнко, розумію – всі його анонімні джерела. Хотілось би, аби шановний кореспондент пояснив, звідки у нього така помилкова інформація про міліцію, яка – на відміну від нього – як раз була на місці.

 

Не смію нав’язувати журналісту свої міркування щодо надійних джерел інформації. Скажу тільки, що не завадило би порівняти подання інформації про «погром» із матеріалами про ще одну подію, якої не було – виступ Василя Тимчини. В листопаді минулого року кореспондент інтернет-видання «МІГньюз» повідомив, що той джентльмен (до речі, теж пенсіонер) обіцяв, що вода Дніпра стане червоною від крові. Далі не цитую слів журналіста не тому, що страшно таке писати (хоча страшно – не те слово), а тому що він (або ж його анонімні джерела) їх висмоктав із пальця. Журналіст «МІГньюз», за його словами, більш за все обурювався мовчанням усіх представників влади. Мовчали вони з одної банальної причини: бо виступу не було.

 

Не знаю, чому 1 серпня пан Юнко посилається на українські медіа, але коли через три дні він уже нарікає на те, що українські журналісти мовчать про «погром», я би шановному нагадала, що є й інше пояснення. Звичайно, дуже вигідно підстрахуватися, одразу нарікаючи на мовчання й імовірну відсутність реакції з боку міліції або органів влади загалом. Всі озираються, намагаючись зрозуміти, хто ж їх обдурює. А може, все ж таки менти знову брешуть, суд помиляється, пенсіонери зовсім не пенсіонери, і все велика брехня?

 

Кажуть, що ходять чутки. Трапляється, звичайно, але частіше за все їх розносять – зі злими намірами чи через необережність, заради яскравого заголовка, гучної сенсації, кращого рейтингу чи ще чогось. Розносять вони мікроби, заражаючи всіх ворожнечею, недовірою та ненавистю. Через анонімність заразу практично неможливо виявити. Я би наполегливо просила журналістів і редакції всіх видань ретельніше поводитися з інформацією, адже уникати чуми ми всі зобов’язані.