Допоки на «ТСН» (телеканал «1+1») тривають кулуарні й публічні балачки про створення новин «у новому форматі», інформаційна служба дає нові збої. Рекордом непрофесійності став спеціальний суботній випуск за 9 серпня, присвячений грузино‑осетино‑російському конфлікту.

 

Що це було? Гарячі новини? Класичний приклад у цьому жанрі відомий – телемережа CNN сповістила глядачів про початок першої війни у зоні Перської затоки раніше, ніж Пентагон. Цей прояв професіоналізму найвищого ґатунку навряд чи слід зводити до абсолюту. Але існують закони жанру. Перші спецвипуски слідами гарячих подій світові телемережі транслюють, не гаючи часу. ТСН зробила це пізніше, ніж за півтори доби після початку кавказького конфлікту.

 

Можливо, то була аналітична програма? Аж ніяк. Коротке ввімкнення з Москви – інформаційний постріл в молоко. Кадри провального засідання Ради Безпеки ООН вже з’являлися на телеекранах. Повтор –– цілком прийнятна річ. Але де ж забійний матеріал? Головним був синхрон міністра оборони Юрія Єханурова – відповідь на звинувачення Росії щодо України. Шкода, його було подано без чітких пояснень, вирваним із контексту гарячих словесних дипломатичних перепалок між Києвом і Москвою.

 

У підсумковому випуску з Олексієм Ліхманом – жодного аналітичного коментаря. Бракувало й бекграунду – історії виникнення грузино‑осетино‑російського конфлікту.

 

Розрекламованим спецвипуском про кавказьку війну «ТСН» дала джосу на світовому рівні. Щоправда, самій собі…

 

У репортажі з Севастополя спецкор Олександр Загородній запевнив, що у місті все спокійно. Єдина несподіванка – ескадра Чорноморського флоту, у складі якої – ракетний крейсер «Москва», знялася з якорів у невідомому напрямку. Зазвичай всюдисущому й винахідливому репортеру чомусь не спало думку дізнатися куди.

 

Натомість Україна вже поринала у вихор «Севастопольського вальсу». Російська ескадра готувалася до виходу в акваторію чорноморського узбережжя Грузії. Згодом Міністерство оборони РФ повідомить, що вона брала участь у воєнних діях проти ВМС цієї країни…

 

 

До недільного випуску «ТСН» (за 17 серпня) було включено коментар про те, чим небезпечне базування на території України іноземного флоту, який веде війну. На серйозному рівні проблему було порушено хіба що у синхроні Ющенка і синхронах Голови комітету ВР з питань національної безпеки та оборони, екс‑міністра оборони Анатолія Гриценка. Натомість у випуску не було й згадки про дві важливі речі.

 

Перше – про загрозу, що нависла над Україною чотири з половиною десятиліття тому через базування у Севастополі ЧФ і могла обернутися для неї катастрофою. Тоді світ наблизився до ядерної війни. Уявімо собі: у жовтні 1962 року, під час кубинської кризи, Джону Кеннеді не вдалося вгамувати войовничий запал Микити Хрущова, примусивши його вивезти з «Острова Свободи» радянські ракети. У такому разі об’єктом одного з перших ядерних ударів Пентагона неминуче став би Севастополь, звідки вирушала до Куби частина радянських транспортних суден з ракетною технікою на борту. Водночас – надсекретний воєнний об’єкт «825 ГТС» у Балаклаві, де ремонтували підводні човни.

 

Певно, в аналітичній програмі слід було згадати й Договір між Україною та Грузією про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу, скріплений 1993 року підписами Леоніда Кравчука та Едуарда Шеварднадзе. У статті 4‑й цього документу чорним по білому написано:«Високі Договірні Сторони ніколи і ні за яких обставин не використають збройні сили одна проти одної. Кожна з Високих Договірних Сторін зобов’язується не допускати використання її території для підготовки та здійснення агресії або інших насильницьких дій проти іншої Сторони. У випадку, якщо одна з Сторін стала об’єктом агресії, інша Сторона не надаватиме агресору будь‑якої воєнної допомоги або іншого сприяння».

 

Слід назвати речі своїми іменами. У драматичній для Грузії ситуації Україна, м’яко кажучи, виявила себе ненадійним партнером. Опинившись у ролі заручниці, вона стала причетною до масштабної агресії Росії проти дружньої суверенної держави (а висловлюючись кремлівським лексиконом, до «операции по принуждению Грузии к миру»).

 

Існує й інший аспект проблеми. До нього привертається увага в Указі Президента України №706/2008: «Така ситуація (йдеться про безконтрольність дій ЧФ з боку української влади. – Прим. А.С.) несе потенційні загрози національній безпеці України, особливо у разі використання військових формувань Чорноморського флоту Російськї Федерації проти третіх держав».

 

 

Я – не прихильник Президента Віктора Ющенка, бо не в змозі збагнути чимало його вчинків. Однак слід визнати: у теперішній драматичній ситуації він виявив себе патріотичним лідером держави, який усвідомлює, що відлуння кавказької війни докотилося до України. «Допустити ревізію суверенітету Грузії, –заявив він, – допустити ревізію територіальної цілісності України».

 

Використавши підпорядкований йому державний орган – РНБОУ, він ухвалив важливі укази. В одному з них затвердив порядок узгодження з компетентними органами України пересувань, пов’язаних з діяльністю військових формувань Чорноморського флоту РФ поза місцями їх дислокації на території України. У другому – затвердив порядок перетинання державного кордону України військовослужбовцями, військовими кораблями (суднами забезпечення) і літальними апаратами Чорноморського флоту РФ.

 

Роздратування Москви було очікуваним. Класичний приклад хамства продемонстрував головний дипломат Росії Сергій Лавров. «Хотя бы сними трубку и позвони…» –безпардонно заявив він. Ніби Президент суверенної України, як це було у радянські часи, повинен узгоджувати свої дії з московським клерком, хоч і високого рангу. У тому ж дусі витримана заява Дмітрія Медвєдєва: «Пусть не указывают нам, как себя вести».

 

 Словесні перепалки – перепалками, а перший крок зроблено. Україна, згідно з указом Ющенка, отримала заявку від ЧФ, що російські кораблі повертаються на місце базування у Севастополі.

 

Натомість є запитання до інших українських політиків. І кому домагатися публічної відповіді на них, як не журналістам!

 

– Чому мовчить Юлія Тимошенко?

 

– Чому, зазвичай суперактивна, вона обмежилася цього разу спростуванням прес‑секретаря, що не висловлювала солідарності з Грузією, дезавуювавши тим самим заяву віце-прем’єра Григорія Немирі?

 

– Чому вона не підіймає на глум плітки злих язиків про наявність таємних домовленостей з Владіміром Путіним щодо її підтримки Кремлем на майбутніх президентських виборах?

 

– Може, її стриманість пояснюється майбутніми важкими переговорами з Росією щодо ціни на газ?

 

– Чи її прагнення влади переважає відданість національним інтересам, а стриманість відображає побоювання втратити прихильності виборців на Півдні й Сході України?

 

Є цікаві запитання й до Януковича:

 

– Чому відмовчується В.Ф., якого теперішній реальний господар Кремля Владімір Путін двічі вітав з перемогою на президентських виборах 2004 року? Мало би бути «вас на вас».

 

– Чому в умовах міжнародної політичної й дипломатичної ізоляції Росії пан професор не приєднався до «президентів» самопроголошених республік Південної Осетії та Абхазії й маразматичного Фіделя Кастро, не підтримав публічно воєнну акцію Москви на Кавказі?

 

– І зрештою, чому мовчать, немов набравши у рота середземноморської води, нардепи? Хто вони – законодавці чи команда відпочивальників, зморена блокуваннями спікерської трибуни?

 

Є питання й до колишніх державних керманичів.

 

До Леоніда-Першого – головного комуністичного ідеолога, який свого часу перескочив на націоналістичного коника:

 

– Коли йому, зрештою, набридне торочити, що все «не так!»? А як же має бути «так»? Він мав реальну змогу продемонструвати це наочно, коли в його руках були всі важелі президентської влади.

 

– Чому на початку 1990-х років як Верховний головнокомандувач, він, нехтуючи порадами Міністерства оборони і підтримкою патріотично налаштованих офіцерів, віддав за так Чорноморський флот Росії? У той час Україна мала чисельніше за бундесвер й озброєне до зубів військо, а в Росії, як засвідчила перша чеченська війна, взагалі не було боєздатної армії.

 

– Як він міг погодитися обміняти розміщений на Україні третій за потужністю у світі ракетно-ядерний арсенал на Будапештський протокол з його липовими гарантіями національної безпеки з боку ядерних держав, зокрема, тієї ж Росії?

 

– І на яких дурнів розраховані теперішні твердження Л.М. на кшталт: «Чому б нам не звернутися до цих країн і не сказати: ви – гарант, ми – мирні люди, а нас хочуть втягнути у війну, не допустіть цього»?

 

Одні й ті ж самі фейси набридли телеглядачам. Потрібні нові обличчя. Чи не час влаштувати теледиспут між паном екс‑президентом і першим міністром оборони Костянтином Морозовим? Він – єдиний з високих посадовців в Україні добровільно пішов у відставку, публічно виявивши незгоду з капітулянтською політикою президента Кравчука. Певно, він краще за інших міг би розповісти про те, як «хитрий лис» перехитрував сам себе і підставив Україну.

 

На жаль, влаштувати другий теледиспут на тему ЧФ неможливо. Зв’язатися з Віктором Черномирдіним – одним з підписантів російсько‑української угоди про статус перебування Чорноморського флоту РФ на території України – не проблема. Але другий підписант – Павло Лазаренко – перебуває під домашнім арештом у Каліфорнії. Чи не запросити в такому разі колишнього секретаря парткому «Южмаш» Леоніда-Другого й запитати його:

 

– Навіщо він як глава держави санкціонував укладення угоди, в якій для Росії передбачено необмежені преференції, а для України – жодних реальних повноважень контролю?

 

– Чи не було це проявом його особистої вдячності Москві за потужну підтримку на президентських виборах 1994 року?

 

P.S. 1993 року у «мозковому центрі» – Американському інституті миру у Вашингтоні – я бачив копію розробленого генштабом російської армії плану військової окупації України. Суть його зводилася до того, щоб захопити спочатку південь і схід, потім центр, а «бандерівську» Галичину не чіпати взагалі. У той час Росія з військового погляду була ще надто слабкою, щоб здійснити цей план. До того ж щитом України стала Чечня.

 

Однак у Кремлі від самого початку вважали появу на європейській карті незалежної України «геополітичним непорозумінням» і досі психологічно не сприймають її як суверенну державу. Натомість вже потужний військовий істеблішмент РФ не робить таємниці з того, що готується загарбати Україну. Охочі могли нещодавно ознайомитися з подробицями плану військових дій проти України на сайті кремлівського політтехнолога Глєба Павловського (Kreml.org).

 

Можливий і інший розвиток подій… Українські політики, як це вони роблять зазвичай, пересваряться між собою й самі «ляжуть» під Москву… Україна в екстазі слов’янського братерства приєднується до «Союзного государства Россия-Белоруссия»… З Криму долинають звуки «Севастопольського вальсу». Як траурний марш на похороні незалежності України…

 

Добре було б, якби подібні сюжети ніколи не з’явилися на телеекранах.Натомість автор висловлює повагу спецкору «ТСН» Олександру Моторному за його репортажі з лінії вогню в Грузії.